Люди нашого краю
Війна, що відбувається в Україні через вторгнення російського агресора, залишила свої відбитки на кожному з нас. Хтось занепав духом і не знає, як діяти, що робити, а в когось прокинувся свідомий патріотизм, і він не зміг всидіти вдома, тож вирушив на захист нашої Батьківщини. Люди тримають фронт у тилу, виготовляючи окопні свічки чи вчаться в’язати шкарпетки для воїнів, плетуть маскувальні сітки, збирають кошти на безпілотники чи бронежилети, допомагають, чим можуть, — все для досягнення перемоги. А в когось з’явилася потреба писати вірші, вихлюпуючи назовні емоції й переживання і розвантажуючи таким чином свою нервову систему. І це не гірший варіант, щоб зібрати докупи свої думки і продовжувати жити далі.
Приємно знати, що все більше людей усвідомлюють важливість бути справжніми українцями, свято шанувати звичаї і традиції свого народу, плекати любов до рідної землі.
Наталія Юріївна Школьнікова народилася в далекому Азербайджані. Мама — українка, батько — росіянин. А життя так розпорядилося, що проживає в с.Рябині, працює фельдшером у с.Спірному. За її словами, велику роль у становленні її світогляду відіграла свого часу її бабуся — Плис Євдокія Артемівна (дівоче прізвище — Щербина). Усе своє свідоме життя вона була для Наталії Юріївни взірцем мудрості і справедливості, а також берегинею українських звичаїв у своїй родині. У бабусиному великому серці вистачало місця для всіх — її доброта і турбота, здається, торкнулися всіх, хто її оточував.
МОЄ КОРІННЯ — В УКРАЇНІ
— Батько мами, а мій дідусь Андріян Іванович,був головою колгоспу, — розповідає Наталія Юріївна. — Разом із бабусею вони виховували двох доньок — моїх маму і тітку Раю. Коли почалася війна, він пішов на фронт, а бабуся залишилася сама з двома дітьми. Згодом вона одержала страшну звістку, що її чоловік потрапив до концтабору. Скільки довелося пережити всього, поки вона його чекала, тільки їй самій і відомо! Мабуть, лише через постійні молитви і віру в перемогу дідусь у 1948 році повернувся додому.
Час летів. Моя мама Лідія Андріянівна закінчила місцеву школу, потім вирішила поїхати на роботу до Азербайджану. Там вона працювала деякий час, познайомилася з хлопцем, а моїм майбутнім батьком, незабаром вони одружилися. Від їхнього кохання в 1964 році народилася я. Про сонячне і тепле місто Баку, багате нафтою і чудовими людьми, тепер лише зрідка згадую. Так склалися тоді життєві обставини, що мамі довелося повернутися в Україну, на рідну Великописарівщину, в с.Рябину. Мені на той час ішов п’ятий рік. Мама влаштувалася працювати кухарем у дитячий садок, тож чимало часу мені доводилося проводити саме з бабусею.
Ось і я закінчила Рябинівську восьмирічку, вступила на навчання до Сумського медучилища. Вийшла заміж. На жаль, життя розпорядилося по-своєму — трагічно загинув чоловік. Він був родом із Тростянеччини, працював далекобійником, був учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у складі Кролевецької санстанції. Наш дорослий син — медичний працівник, також має сина, тож я вже давно бабуся. Життя не зупиняється. От лише б не війна…
Часто думаю, як воно буває, мама — українка, батько — росіянин, а я народилася в Азербайджані. Та в крові відчуваю все лише українське. Люблю українську вишиванку, рушники, вишиті хрестиком, смачні вишукані страви, задушевні пісні, мову…
БЕРЕГИНЯ РОДУ
ТА ЇЇ ІСТОРІЇ
І по сьогодні я вдячна Богу, що мала щастя знати свою бабусю: просту, незрадливу, берегиню сімейного вогнища. Вона все життя, як і багато її односельців, працювала в колгоспі ланковою. Бабуся часто мені розповідала про наше село, про земляків, про українські звичаї й обряди. А я завжди з розкритим ротом слухала її цікаві оповідки. Бабусині спогади я й досі пам’ятаю і трепетно зберігаю у своєму серці. Не стираються з пам’яті розповіді про страшні воєнні роки, які пережили земляки, в тому числі і вона, як у селі під час війни майже не залишилося чоловіків, бо вони пішли воювати на фронт. Багато з них не повернулися до своїх домівок, залишивши сиротами власних дітей і вдовами дружин. В основному, зосталися жінки, яким, після звірства фашистів у селі, довелося зносити вбитих односельців до братської могили, віддаючи їм останню шану. Часто бабуся розповідала й про голодомор 1932-1933 років, який їй теж довелося пережити. І все це — наша гірка і правдива історія, яка завжди зачіпала мою душу.
Родина моєї бабусі була багатодітною. Усі вони так чи інакше зазнали горя від війни 1941 року. Брат Олексій Щербина не прийшов із війни, його син, а бабусин племінник Павло Щербина, був льотчиком, також не повернувся додому. А скільки таких родин було в Україні! Ще не загоїлися рани від втрати рідних у далекому 1941-у, як нове лихо спіткало нашу країну. Якби ж то кожен із нас пам’ятав минуле, вистраждане кожною клітинкою наших батьків і дідів, можливо, ми б не допустили б подібного.
Я — ЧАСТИНКА МОЄЇ КРАЇНИ
Вже четвертий рік поспіль у День української писемності та мови, який щороку відзначається в Україні 9 листопада, долучаюся до написання диктанту. Включаю радіо й уважно слухаю. Для мене початок транслювання диктанту — урочистий момент, відчуття неймовірної ейфорії. Розумію, що живу з Україною в серці. А диктант 2022 року був особливим. І текст для прослуховування, підібраний авторами, був глибокого змісту. Він — про наш спільний дім. Про Україну, про зранені і спустошені душі. Плакала, коли писала, переймалася кожним словом.
Паралельно згадала страшний день 24 лютого — коли йшла на роботу й не вірила, що почалася війна, ніяк не могла усвідомити, що це нас може торкнутися. І згадала москву. Певний час мені там довелося жити, але коли приїжджали в Україну, завжди насолоджувалися українськими традиціями, що свято берегли мої родичі: українськими стравами, зібранням за великим столом на свята, співом українських задушевних пісень. Такі всі були красиві, веселі і радісні, не могли набутися разом, насолодитися щасливою миттю спілкування! А яка наша милозвучна і красива українська мова! Моя тітка з Литви колись одного разу завітала в гості і поділилася враженнями від концерту українських виконавців, на якому їй пощастило побувати. Розповідала, що одержала неймовірну насолоду від українських пісень. Так вони її розчулили! А як подумаю про росіян: та не такі вони, як ми, українці. Нічого святого. Чи вони хоч самі себе поважали коли-небудь? Мабуть, ні. Працювати не люблять, створити для себе хоч якісь умови для життя не вміють і не хочуть. Тільки заздрять. І ненавидять нас лише за те, що ми — українці. Пам’ятаю, як мій чоловік, коли їздив у далекі рейси на Північ, розповідав, що якщо і були там хороші працівники, так лише серед українців. Москалі трудитися — зась!
ПРОРОСТАЮТЬ ЗЕРНА ДОБРА ЧЕРЕЗ РОКИ
Відчуваю й до тепер, що саме моя бабуся колись засіяла мою душу зернами добра. Тепер вони все життя проростають. Бабуся ніколи не йде з моїх думок. Така була трудяща, справедлива й щира. Бувало, заставить щось зробити, а в мене нічого не виходить, то вона сварить: “Не вдалася до роботи, а на витребеньки”. А я ображалася, для мене це було найгірше, коли вона так казала, але не надовго, бо знала, що бабуся мене любить, а оті її сварки — то як наука на майбутнє: щоб чогось навчитися — треба старатися.
Якось згадався випадок, коли була ще малою, й мене дорослі навесні взяли з собою в ліс по проліски. Завжди любила милуватися цією весняною синню. Так-от, рву я квіточки, а вони легенько так витягуються з землі та з цибулинками. Прийшла додому і розплакалася, бо чула від когось, що корінчики треба залишати в лісі. Підходить сусідка й запитує, чому я плачу, а я й відповідаю: “Зараз прийде лісовий господар і буде мене сварити за те, що я вирвала квіти з цибулинками”. А вона мені: “Не хвилюйся, нічого не буде, ти візьми їх і посади вдома”. Тож я пішла до бабусі, і ми разом посадили їх у садку. Ось уже більше ніж пів століття вони щороку ранньою весною дивують мене своїми блакитними віночками, що розрослися навколо старих яблунь, та й продовжують розростатися. А я гляну на ту красу, а переді мною — бабуся з її таким лагідним поглядом…
Думаю, що мій дідусь любив і поважав свою дружину, бо неодноразово перед сусідами її підхвалював: “Хоч невеличка, однак до роботи вдала. Не жаліє себе. Встане серед ночі, замісить тісто, напече пирогів, а о четвертій чи п’ятій ранку, не зважаючи на дальню дорогу, вирушає до Кириківки, розпродасться і назад, додому. Та й заробить для сім’ї”.
ПАМ’ЯТАТИ, ЩО МИ — УКРАЇНЦІ
Постійні стреси і хвилювання під час війни виснажують людей, впливають на їхню свідомість і здоров’я. Люди стараються знайти собі втіху у якомусь занятті чи спілкуванні з однодумцями, шукають позитиву, аби легше пережити тяжкі часи. Війна на мене теж впливає, і я стараюся чимось зайнятися, зокрема, в’яжу гачком. А буває, стою на зупинці, а в голові народжуються рядочки і складаються в куплети. Й усе про мою Україну, про рідню, про серцю миле, про героїв сьогоднішнього дня, які боронять рідну землю від ворога. Можливо, ще не зовсім майстерно і вишукано виходить, але хочеться цьому продовження. Якось моя землячка, поетеса Галина Олійник, у якої вже є декілька збірок поезій, радила мені: “Ти пиши, Юріївно, а потім вибирай”. Я так і стараюся. Ось читаю в газеті “Ворскла” про колектив поетичного об’єднання, що збирається на зустрічі у публічній бібліотеці, що у Великій Писарівці, і думаю, було б і мені цікаво послухати самобутніх поетів-земляків, можливо, хтось підкаже чи порадить, як свої вірші краще удосконалювати.
Добре, що ходжу на роботу. Професію фельдшера люблю. Адже це — спілкування з людьми, а ще — нічого кращого немає, як розуміння того, що можу допомогти хворим. Із ними якось забуваєш про страшні події в Україні. Завжди рада, коли моя робота є вчасною і результативною, тож відчуваю свою необхідність приносити користь тим, хто потребує.
Зараз проживаю одна, але самотньою ніколи себе не вважала. Долати стрес допомагає читання біблії, вона добре заспокоює, піднімає моральний дух, дає мудрі поради. А ще вірю, що незабаром запанує мир, всі родини об’єднаються, повернуться додому наші захисники. Україна неодмінно відродиться й буде кращою, ніж була. Головне — пам’ятати, що ми — українці, ми — незламні!
Записала
Олена ТЯГЛЕНКО
