Щодня ми зустрічаємо безліч людей, які проходять повз нас, поспішаючи у справах. Кожен із перехожих – це окреме життя, ні на чиє не схоже, випробуване часом на міцність, витривалість, і прожите на власний розсуд. Одні живуть для себе, а інші – у вічному горінні заради інших.
Серед нас є такі, про кого хочеться згадати добрим словом, бо живе людина не гординею своєю, а рахується з іншими, чиї добрі вчинки завжди заряджають енергією, надихають змінюватися та змінювати світ навколо себе.
ПРОМІНЧИК ДОБРА
– Літа, літа летять, немов лелеки, відлітають у даль, але, на жаль, назад, як птахи, не повертаються і забирають із собою все краще, що було в житті. Усе частіше відвідують нас думки про минуле, в якому ми всі були молоді, і де життя у нас було щасливе. Це ж треба, ми навіть і не усвідомлювали, як може в одну мить змінити все війна проклятуща!.. – з сумом порівнювала минуле з сьогодення жителька с. Яблучного Кириківської громади Наталія Дорошенко.
Наталія Пилипівна народилася в мальовничому селі Бугруватому Охтирського району, з 1973 по 2009 рік проживала в с. Комишах, а останні п’ятнадцять років – у с. Яблучному.
Та сьогодні мова не про неї, пані Наталія вирішила розповісти про свого земляка, який, як вважає, недаремно живе на цій землі, бо має добру душу і щире серце: «У такий непростий час так хочеться запалити промінчик добра і любові, згадавши про свого земляка, кума і просто хорошу людину Василя Проскурню із с. Яблучного, – говорить Наталія Пилипівна. – Народився Василь Миколайович там, де і я, в селі Комишах, і був єдиним сином у матері. Зростав, навчався в Комишанській середній школі, після закінчення якої вступив на навчання до Харківського інституту і став інженером із великої літери. По закінченню вищого навчального закладу повернувся в рідне село, створив сім’ю.
Разом із дружиною народили і виховали двох дітей – сина Миколу і доньку Вікторію. Усе було, здається, як у звичайних родинах. Василь Миколайович завжди був відповідальним спеціалістом. У колгоспі «Заповіт Ілліча», де він працював, роботи вистачало, але це його ніколи не лякало. За буденністю і клопотами інколи ніколи було і вгору глянути, але не забував приділяти увагу своїм рідним, тож родина міцніла, діти росли. А життя летіло, не йшло. І все б було добре, якби одного разу у вікно не постукало горе… Через необережне поводження з бензином, трагічно загинула дружина Василя Миколайовича і мати їхніх дітей… Овдовів наш кум. Велике горе і печаль охопили його. Потрібно було десь брати сили жити далі і бути підтримкою для дітей. Повернути рідну людину вже було не можливо, але й навчитися без неї жити також було нелегко. Кажуть, що час лікує, але ж то не так, дякувати Богу, що діти виросли, створили власні сім’ї. Якби ж то хто знав, як важко було все вирішувати самому, без поради дружини! А потім рахувати дні, прожиті в самотині, коли діти покинули рідну оселю. Інколи все це було нестерпним для чоловіка.
А ЖИТТЯ НЕ СТОЇТЬ НА МІСЦІ. НОВИЙ ВІДЛІК ЧАСУ
–У народі кажуть, що перша дружина від Бога, а друга – від людей. Якось зовсім випадково мій чоловік Василь Ілліч (на жаль, нині покійний) познайомив Василя Миколайовича з однією хорошою жінкою з Яблучного – Галиною Михайлівною, яка на той час теж була вдовою, – розповідає далі Наталія Пилипівна. – І, мабуть, так було Богу потрібно, щоб для Василя Миколайовича ось уже 20 років село Яблучне і Галина Михайлівна стали рідними.
Життя ніби почалося з новим відліком часу. Так і по сьогодні трудяться разом: пораються по господарству, доглядають чимало птиці, ще й не так давно і корову тримали. Нелегко в селі, бо для того, аби щось було на столі – все вимагає хорошого догляду. І вдома все було своє, як люблять заздрити жителі міст, не знаючи нічого про те, як тяжко дається сільська праця. Та селянам за роботою і час швидше плине, тож не жаліють ні його, ні зусиль. Хочу відзначити, що господарями Василь Миколайович і Галина Михайлівна є не лише у дворі. А який же у пенсіонерів завжди доглянутий город! – може кожен тільки по-хорошому позаздрити. І урожай їх щороку радує, і в погребі любо-мило подивитися, як усього доволі. Завжди є лишки, якими подружжя радо ділиться з тими, хто потребує. Часто виручають земляків то цибулею, то капустою. Бувало, і мені допомагали, коли в мене чогось не вистачало. Мої діти одного разу якось наполягли, щоб я з Комишів до них переїхала, тож я і погодилася. Так що ми з Василем Миколайовичем тепер не лише земляки по Комишах, а ще й по Яблучному. Але головне хочу відзначити в цій людині – це його порядність, увагу до людей, чуйність. Цих людських рис інколи так не вистачає нам усім.
ДУША НАПОВНЮЄТЬСЯ СВІТЛОМ
Слова геніальної людини, української поетеси Ліни Костенко «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом» вказують саме на Василя Миколайовича, на його вчинки, у якого дійсно душа наповнюється світлом завдяки його добрим справам.
Нині особливо бракує уваги одиноко проживаючим людям, їм зараз доводиться виживати дуже тяжко, бо війна і старість нікого не жаліють. А Василь Миколайович, не зважаючи на свій поважний вік, ще й дбає про інших, по можливості підтримує їх. Ось як, наприклад, комусь потрібно з’їздити до Великої Писарівки чи Охтирки, то він ніколи не відмовить, або ж необхідно звозити сусідів в центр села, на пошту, отримати пенсію, то він теж ніколи не відмовить.
«Мені як землячці теж увагу приділить: звозить у Комиші по розрахунок за пай, привезе продуктів із магазину, яких я попрошу. А в цьому році Василь Миколайович так мене порадував, коли привіз смачних яблук із комишанського саду! Ви не уявляєте, як було приємно усвідомлювати, що яблука привезені з моєї малої батьківщини, з Комишів. Це як наче хтось передав привіт із рідних місць мого дитинства і юності, – не приховуючи радості повідомила Наталія Пилипівна. – Хочу зазначити, що Василь Миколайович жодного дня не може жити без добрих і корисних справ. Ось, наприклад, коли пересувне відділення «Укрпошти» приїжджає в село з доставкою періодичних видань і кореспонденції, мій кум у цей час своїми старенькими «Жигулями» поспішає до центра села, забирає газети й розвозить їх далі, на свій куток. А люди дуже йому вдячні за таку приємну безкорисливу послугу. Любить Василь Миколайович рідну місцеву газету «Ворскла», а саме з тих пір, як переїхав до Яблучного і став її передплачувати.
Ось така він звичайна людина, але з незвичайним серцем. Не зважаючи ні на що, він продовжує бути небайдужим і корисним людям, і хоча в Комишах народився, зате в Яблучному згодився.
28 січня моєму земляку і кумові має виповнитися 80 років. У ці холодні зимові дні хочу побажати йому домашнього затишку і тепла, міцного здоров’я і завжди залишатися таким же людяним і чуйним на довгі роки. І, звичайно ж, перемоги і миру нам усім».
Записала
Олена ТЯГЛЕНКО
Від редакції. У листопаді Наталія Пилипівна Дорошенко відійшла у засвіти. Світла пам’ять.
