НАШІ ЗЕМЛЯКИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ З «ВОРСКЛОЮ»
До завершення передплати газети «Ворскла» на наступний 2024 рік залишилося всього декілька днів. Дехто заздалегідь подбав про те, щоб бути з рідним часописом, а хтось цю справу відкладав на пізніше, ретельно розподіляючи свій скромний бюджет. Є й ті, хто просто забули, але вчасно згадали й поспішили до редакції, аби не прогавити можливість ще й узяти участь у розіграшах цікавих і корисних призів від «Ворскли» і її спонсорів, а головне – залишитися з рідним виданням, щоб підтримати його у скрутний час і дати шанс на його існування. Ми раді всім, хто приходить до нас із хорошим настроєм, вислухаємо й тих, у кого він із різних причин буває кепським. Але головне – нам завжди подобається живе спілкування, під час якого ми дізнаємося багато цікавих життєвих історій, про які розповідаєте ви, шановні земляки. Це спогади про події і неординарних людей, які є маленькою невід’ємною частинкою великої історії, яку пише «Ворскла» ось уже 93 роки.
Передплатити газету до редакції нещодавно завітав і житель с. Лугівки Микола Завалій. Він попросив виписати йому квитанцію на пів року, що ми й зробили. Відразу передплатити «Ворсклу» на весь рік чоловік, на жаль, не має можливості, через мізерну пенсію.
А після цього, вже традиційно, було просте щире спілкування про життя-буття, про родину, про роботу, побут і… війну.
ТОДІ ВСЕ ЛИШЕ ПОЧИНАЛОСЯ…
Проживає Микола Миколайович Завалій із дружиною Валентиною Кузьмівною у с. Лугівці більше 30 років, сам родом із Попівки. Дитинство згадує нерадісно, бо виріс без батька. Післявоєнні діти тоді рано дорослішали, бо багато працювали. До роботи були привчені, бо тим і займалися, що допомагали батькам, які багато проводили часу у полі чи на фермі за тяжкою працею. Тож на дітях було ще й домашнє господарство. Батьки часто й не бачили власних дітей, бо на роботу йшли ще вдосвіта, а поверталися тоді, коли сонце вже сідало.б Про вулицю й розваги дітям особливо думати було ніколи, і дитинство їхнє закінчувалося рано.
– Мама Марія Яківна сама виховувала дітей – мене й старшу сестру. Вона, як і багато наших селян, тяжко працювала в колгоспі, де вручну копали буряки, ламали кукурудзу, адже комбайнів тоді ще не було. Самі ж і навантажували на машину – все вручну. Шлях на роботу був неблизький, мама долала його пішки. Інколи її, разом із такими ж колгоспниками, підвозили на роботу кіньми, а автомобілем – це вже значно пізніше. Мами давно немає, вона померла у 1979 році, у 60 років. Тоді праця в колгоспі була тяжкою, а для жінок і поготів! Яке ж у них мало б бути здоров’я після отих мішків із буряками, що не під силу навіть чоловікам?!
ПУТІВКА ЗА КОРДОН
Коли Микола Миколайович повернувся з армії, пішов працювати у колгосп «Победа». Там із часом він заслужив авторитет, був на хорошому рахунку. До роботи завжди ставився добросовісно й відповідально. Тодішній голова колгоспу Федір Бірюков рекомендував райкому комсомолу відзначити молодого тракториста Миколу Завалія за успіхи у праці. «Одного разу мене відзначили як кращого механізатора колгоспу. Я спочатку радів, що саме мені випала така честь побувати за кордоном, у далекій Угорщині, що не кожен може цим похвастатися. Але ж я тоді якраз будував сарай, вільного часу не було, та й кошти всі йшли на будівництво, – згадує Микола Миколайович. – Тож я спочатку відмовлявся, але коли до мене приїхав представник із райкому комсомолу і вмовляв поїхати, казав, що коли ж іще випаде така нагода, як не зараз, я погодився. І він був правий. Пізніше мені так і не довелося більше побувати за кордоном. А от спогади про ті декілька днів, проведених у чужій країні, запам’яталися надовго. Я тоді життя у нашій країні порівнював із закордонним. Звернув увагу на те, що в Угорщині, наприклад, одяг був дешевий, а продукти, навпаки, дорогі. Сходити в столову пообідати було, я вам скажу, не дешевим задоволенням. А коробочка сірників коштувала 3 копійки, що втричі дорожче, ніж у нас».
СПІЛЬНА ПРАЦЯ ОБ’ЄДНУЄ
Микола Завалій при нагоді пригадав своїх колег по роботі. Каже, що багатьох уже немає серед живих. А про тих, хто ще й досі продовжує трудитися, правда, вже вдома, з радістю поділився розповіддю про роки праці, наприклад, із Валерієм Миколайовичем Огороднім із Попівки, який також був трактористом, про те, як допомагали один одному в роботі, якщо було потрібно. Згадав і колишнього свого учня, Івана Миколайовича Жарікова з Великої Писарівки. «Іван щойно закінчив курси трактористів і прийшов працювати у колгосп, а я його взяв у напарники і був для нього наставником, – розповідає наш редакційний гість. – Тоді в колгоспі вирощували різні культури, зокрема, пшеницю, кукурудзу, буряк та інші. Я працював на бурячному комбайні, потім перейшов на ферму, корми доставляв. Довелося мені попрацювати за часів керівництва колгоспом не лише з головою Федором Бірюковим, а ще й Михайлом Лагутою, й останній рік – Володимиром Сафоновим. Усі були по-своєму працьовиті й відповідальні у ставленні до роботи й людей.
Так склалося, що за сімейними обставинами я з родиною переїхав до Лугівки, але ще деякий час продовжував їздити в Попівку на роботу і возити з собою до школи доньку Лєну. Дружина працювала у побуткомбінаті, але, після його ліквідації, зосталася без роботи. Потім і я облишив колгосп, знайшов роботу кочегаром у СПТУ, де пропрацював декілька років. Донька закінчувала навчання вже у Великописарівській школі. Зараз вона доросла, має власну сім’ю й проживає у далекій Польщі. Ми за нею дуже сумуємо, але заспокоюємося тим, що в неї все добре і вона там у безпеці».
ТРИМАЙСЯ, ПОПІВКО!
Про свою малу батьківщину Попівку Микола Миколайович згадує постійно, особливо у ці складні часи, адже село страждає від ворожих обстрілів майже щодня. Ворог руйнує людські домівки і їхнє налагоджене роками життя. У кого є можливість, той виїхав у більш безпечніше місце, а хто не може цього зробити – живе вдома. До війни, звичайно, звикнути не можна, хіба що пристосовуватися до обставин і постійно бути насторожі. У Миколи Завалія у Попівці залишилися родичі, зокрема, старша сестра і племінник. «Ось днями сестра нас відвідала, коли приїжджала у Велику Писарівку до лікаря. На жаль, не все вдалося зробити, бо раптом почався обстріл. У Попівці постійно гучно, а це ще й у Великій Писарівці застало», – розповів пенсіонер.
«ЗНАЙДЕМО МОЖЛИВІСТЬ БУТИ З “Ворсклою»
Микола Завалій ось уже 18 років, як на пенсії. Газету передплачує ще з 1971 року, з тих пір, як повернувся з армії. І досі їй не зраджує. Участь у розіграші призів ніколи не брав, бо передплатити газету відразу на рік, що є однією з умов розіграшу, не має можливості: «Пенсії не вистачає, кошти необхідні дружині на ліки, бо без них ніяк. Але ж, все рівно, знаходимо можливість бути з газетою. Раніше утримували корову й не одну, телят, тож хоч якась була добавка до пенсії, а це два роки вже, як позбували все, бо пасовиська порозорювали, трави накосити немає де. Та і здоров’я вже не те. Війна нічим не дає займатися, але віримо у перемогу, у Збройні Сили, а головне – у світле майбутнє України».
Шановні наші земляки, дякуємо всім за прості душевні розмови, за довіру до нас і нашого спільного видання. Разом – до Перемоги!
Спілкувалася
Олена ТЯГЛЕНКО
