Мальовниче село Сидорова Яруга Добрянського старостинського округу Великописарівської громади завжди приваблювало своєю незвичайною природою багатьох відпочиваючих із різних куточків як Сумщини, так і всієї України.
Влітку на березі річки Ворскли, на якому розташоване село, завжди відпочивали туристи. Її тихоплинними і глибокими у цій місцевості водами проходили десятки байдарок із любителями подорожувати чи насолоджуватися навколишнім світом.
Напрочуд цікава тут, на Ворсклі, флора і фауна, ніколи нікого не залишала байдужим. Кому хоч раз довелося побачити на річці море білих лілей, той не забуде цього раю ніколи.
НАДІЯ ЗАВЖДИ Є
Війна багато чого змінила в житті українців. Завдяки тому, що наші люди незламні, життя продовжується в праці і наближенні перемоги.
Нині по всій Україні немає безпечного місця. У Сидоровій Ярузі, у порівнянні з іншими населеними пунктами Великописарівщини, відносно спокійно, ніж у прикордонних селах. Однак вибухи, що лунають там постійно, чутно всім, і це весь час нагадує про війну і не дає спокою нікому.
Сьогодні на захисті Батьківщини стоять мужні сини України, серед яких і жителі Сидорової Яруги. Двоє з них уже, на жаль, назавжди повернулися додому на щиті, віддавши найцінніше, що було в них, – життя…
У 80-х роках минулого століття у Сидоровій Ярузі налічувалося близько 500 жителів. У 2019-му – десь 190. Нині їх і того менше. Молодь, в основному, їде у міста в пошуках роботи, пенсіонери ж, яких тут десь із пів сотні, залишаються доживати в рідному селі. Небагато людей із місцевих працює в сільгосппідприємстві «Агророзсоші», дехто їздить на роботу у с. Спірне. Ну, а кому роботи немає, а пенсії ще не заробив, займається власним підсобним господарством, городиною. Звичайно ж, нелегко, бо одного сіна лише он стільки потрібно заготовити, щоб худобі вистачило до наступного вигону на пасовище! І на все це потрібні здоров’я, час, сприятливі погодні умови.
Найдорожче сьогодні в селі – це діти. Душа радіє від думки, що вони є, і, здається, село має надію. Їх усього півтора десятка різного віку. Раніше для дітвори був організований підвіз до школи с. Добрянського, а наразі вони навчаються он-лайн. Страшно подумати, що колись не буде кому народжувати дітей, а ті, хто з часом закінчать школу, розлетяться, хто куди. А як же село без них?..
Із початку війни Сидорова Яруга стала прихистком для переселенців із Харківщини, їх радо прийняли місцеві жителі, розуміючи їхню ситуацію. Тут нині проживає п’ять сімей, в одній із яких двоє людей – із особливими потребами. Є переселенці з Великої Писарівки, які теж тимчасово переїхали на батьківські подвір’я, подалі від кордону.
БУЛО ЦЕ, ЗДАЄТЬСЯ, ЗОВСІМ НЕДАВНО
До 2008 року в Сидоровій Ярузі функціонувала загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, у якій налічувалося близько 70 учнів і більше десятка педагогічних працівників. При колгоспі «Родіна», де головою був Сергій Новіков, працював дитячий садочок. Був у селі і сільський клуб, що припинив своє існування зовсім недавно. Жіночий вокальний ансамбль «Сидоровочка» (художні керівники Марія Новікова, Лідія Мальцева, музичний керівник Михайло Кучков) свого часу носив звання «народного», був улюбленим для місцевих поціновувачів художньої самодіяльності. Учасники колективу завжди радували глядачів своїми виступами під час різних заходів районного й обласного рівнів. Сьогодні даний заклад спорожнів, як і школа півтора десятка років тому.
«Починала я свою трудову діяльність у цьому селі, тут вийшла заміж, тут залишилася.
У Сидоровоярузькій школі пройшли кращі роки моєї трудової діяльності, де я вчителювала двадцять років і для мене все було рідним, – розповідає місцева мешканка Лариса Гробова. – Після того, як у 2008 році школу закрили, вчителі перейшли працювати хто в Добрянське, а хто в Рябину в навчальні заклади, а пенсіонери пішли на заслужений відпочинок. Усі учні також перейшли до Добрянської школи, а я в ній пропрацювала вісім років, а в 2016 році оформилася за вислугою. У Сидоровій Ярузі в нашій сім’ї народилися діти. Ми були молоді і щасливі, а життя не йшло, а летіло. Мій чоловік Олексій Іванович шоферував у колгоспі «Родіна», ну, а коли залишився без роботи, почав займатися домашнім господарством. Сім’ю ж потрібно було якось годувати. Взагалі в нас тут таких багато, хто без роботи. Дехто знайшов її поза межами села, як-от у с. Спірному».
«ПРО НАС ІЩЕ ПАМ’ЯТАЮТЬ»
Незважаючи на складний для всіх час, підприємці Наталія Думчикова і Тамара Кучкова утримують у селі магазини, завдяки якому люди мають змогу придбавати продукти харчування, не виїжджаючи за межі населеного пункту. Більше того, Тамара Миколаївна ще й організовує торгівлю з виїздами на вулиці села. Для місцевих жителів це дуже зручно, адже вони вже знають, що щопонеділка і щоп’ятниці «магазин на колесах» приїде під двір, тож виглядають уже зарані і дуже вдячні за такі послуги. А ось у вівторок і в суботу в Сидорову Яругу приїжджає інший підприємець, із с. Рябини, – Аріф Шахбазов, який також пропонує свій крам. Тож хоч у цьому сидоровоярузцям пощастило. У кого є транспорт і можливість, ті можуть дозволити собі з’їздити за товаром до райцентру чи далі, якщо чогось не вистачає, а в основному, люди скуповуються в селі.
Місцеві жителі кажуть, що представники влади їх не забувають. Староста Лідія Севідова періодично приїздить у село, цікавиться життям і потребами населення. По можливості проблемні питання вирішуються. Якби ж то тільки від неї все залежало! Оце нещодавно, як розповідають місцеві жителі, Лідія Іванівна привозила гуманітарну допомогу, роздавала по дворах.
– У жовтні минулого року загальними зусиллями старостату, Великописарівської селищної ради і небайдужих земляків у селі підремонтували міст через Ворсклу, – ділиться з нами пані Лариса. – Так що, про нас іще пам’ятають. А мостом ми постійно користуємося, тож сподіваємося, що він послужить нам ще якийсь час. Через нього їздять і жителі з навколишніх населених пунктів, як сільських, так і міських. Також люди часто приїжджають до джерела «Кремньове» за цілющою водою. А особливо багато людей буває біля кринички у свято Водохреща, головною традицією якого є освячення води. Віряни переконані, що цього дня вода матиме цілющу і очищувальну силу протягом усього року».
Але ж у селі, за словами місцевих, головною проблемою залишаються дороги. Коли йдуть дощі чи земля розмерзається, вони стають ні прохідними, ні проїзними. І це на сьогодні є наболілим питанням для людей, які бажають хоч якось їх покращити.
ХАЙ БУДЕ ЗДОРОВИМ СУСІД І МИР В УКРАЇНІ
– Поступово все менше стає жителів села. Багато будинків спорожніли, бо господарі померли, а дехто переїхав в інші місця. Покинуті дворища заростають хащами. Немає нічого боліснішого, як спостерігати, що село поступово вимирає. Ось у нас на вулиці, наприклад, сусідів поблизу вже немає, оце навпроти проживає пенсіонер Віктор Мусійович Крамський, а поруч – що з одного боку, що з іншого – сусіди є через чотири, шість, дев’ять дворів. Роботи в селі немає, а жити потрібно. Нині найважче живеться пенсіонерам, у яких низька пенсія і немає здоров’я трудитися. Нам із чоловіком теж доводиться займатися домашнім господарством та обробітком землі, яку маємо. А так усі, у кого є більш-менш якась можливість, стараються щось утримувати: худобу чи птицю. Про те, що важко, ніхто не думає, – розповідає Лариса Вікторівна.
Сьогодні кожен із нас по-своєму переживає нелегкі часи, але всі намагаються триматися. Люди розуміють, що найважче тим, хто на передовій, хто боронить нашу землю від ворога. Тож тут, у тилу, кожен старається хоч якось допомогти захисникам, чим можливо, – продуктами харчування, коштами та іншим.
Для людей Сидоровки (так її називають у народі) найбільше свято буває тоді, коли побачиш свого сусіда живим і здоровим, та ще й у такий тривожний час, тоді здається, що село ще живе. Жива душа поряд – і це добре!
Приємно, що напередодні Нового року небайдужі спонсори для дітвори села організували свято з подаруночками, тим самим хоч трішки скрасили їхнє зіпсоване дитинство.
ЛЮДИ ЦІКАВЛЯТЬСЯ НОВИНАМИ
Незважаючи на безробіття, низькі пенсії, високі ціни, люди знаходять можливість передплачувати місцеву газету «Ворскла», з якою залишаються разом ще з далеких часів, протягом багатьох-багатьох років.
– Пересувне відділення «Укрпошта» приїздить до нас раз у тиждень чи раз у два тижні, привозить нам кореспонденцію, а пенсіонерам – пенсію. Але ми й цьому раді, що нам доставляють газету, хоч уже й не зі свіжими новинами, зате про наших людей. Скільки пам’ятаю, стільки й передплачую «Ворсклу», – говорить Лариса Вікторівна. – Мене влаштовує, що працівники «пересувки» залишають газети у моїй поштовій скриньці, та й для інших моїх земляків, яким забирати свою періодику зручно в нас, ніж у іншому місці.
На цей рік газету передплатила в останній момент, якось забулася, тож поспішила й зателефонувала в редакцію, щоб допомогли оформити. Хочу брати участь у розіграші призів. Минулого року мені пощастило виграти сертифікат на безкоштовне розміщення в газеті оголошення, тож такій приємній несподіванці була рада. В цьому році теж хочу порадіти, але це – не так уже і важливо. Найбільше ж бажання, мабуть, у кожного з нас – це наша перемога, щоб повернулися додому всі наші захисники живими і здоровими, з гарною новиною. Чекатимемо!
Олена ТЯГЛЕНКО
