Великописарівське прикордоння: живемо тут!
Нещодавно до редакції газети “Ворскла” надійшов лист від Євгенії Михайлівни Корнієнко. Доля пенсіонерки закинула її на старості літ в село Лукашівку. Після знайомством із нашою “Ворсклою”, жінка виявила бажання її передплачувати, бо правдиві життєві розповіді на сторінках газети якось сколихнули її душу. Навіть більше того — Євгенія Михайлівна й сама захотіла розповісти про непростий шлях свого життя на сторінках нашого видання.
— Мені інколи доводилося тримати в руках “Ворсклу”, коли пропонували почитати жителі вулиці, — розповідає жінка, — тож трішки з нею знайома. Газета мені сподобалася, а найбільше мене зацікавили історії про людські долі. Вони у кожного різні. І я захотіла розповісти про свою.
Мені 84 роки, війну 1941 року знаю не від сторонніх людей. Була дитиною, але дещо пам’ятаю. Особливими були тяжкі післявоєнні роки. А тепер ось і вдруге її зазнала. Життя дітей нашої родини було тяжким, голодним, але ж ми вижили, все це переборюючи, постійно допомагали своїм батькам, по-дитячому, як могли, в міру своєї сили і можливості.
Народилася я в Білорусії. Тато був військовим, а мама — педагогом. У сім’ї було четверо дітей. Я — старша, довоєнна, двоє народилися під час війни, а менший братик — вже після. Тата комісували через поранення, він багато часу лікувався то в районних, то в обласних госпіталях. Мама працювала в дитячому будинку вихователькою. Родина постійно проживала на найманих квартирах, бо власного житла не було. Ми, дітвора, під час канікул, особливо влітку, були у бабусі, допомагали їй, чим могли. Так як Білорусія завжди славилася щедрістю лісів, тож ми часто ходили по гриби і ягоди. Дорослим на це завжди не вистачало часу, а ми таким чином приносили велику користь для родини. Жили хоч і бідно, але дружно. Ніхто нас, дітей, в сім’ї ніколи не ображав, не сварив, не карав — всі до нас ставилися з турботою і з любов’ю.
Коли мені виповнилося чотирнадцять років, від тяжких ран помер тато, а через два роки, на жаль, померла і мама, яка всю війну працювала на оборону країни. Ми, четверо, залишилися круглими сиротами. Мені було шістнадцять, молодшому з нас — п’ять. Уже з п’ятнадцяти років я працювала по комсомольській путівці. Жили в гуртожитку. Згодом ми залишилися без засобів для існування, і я не знала, що мені робити. І хоча було дуже жаль п’ятирічного братика, довелося оформити його до дитячого будинку.
Середніх брата і сестру, а також бабусю, забрав на Далекий Схід мій дядько, батьків брат. Я залишилася в Гомелі, бо не хотіла кидати напризволяще братика, який перебував у дитячому будинку, адже треба було його провідувати. Пізніше мене викликали до Владивостока на зустріч із середніми братом і сестрою, з якими ми знову об’єдналися, а потім ще і з меншим братиком.
У Владивостоці я вийшла заміж, тоді мені було дев’ятнадцять. Чоловік був моряком, часто ходив у море на довготривалий час. У нас народилися донька й син. Прожили ми там двадцять років, але так як мені не підходив клімат, через який у мене були постійні головні болі, непритомності, тож ми з чоловіком вирішили переїхати на його батьківщину, до Києва, де жила його мама. Але ж потім, порадившись, вирішили облаштуватися в Прип’яті. Так пропрацювали ми з чоловіком на Чорнобильській АЕС із початку пуску першого енергоблоку і до аварії на четвертому. Ця страшна квітнева подія 1986 року стала великим горем не тільки для всіх нас, жителів цього міста. Ми не знали, як бути, а головне — не уявляли масштабу цієї трагедії. Потрібно було терміново щось робити, аби не наражати себе на небезпеку для здоров’я і життя. Два дні керівництво думало, що робити з жителями Прип’яті, адже залишатися в місті було вкрай небезпечно. Зазначу, що жителями міста була, в основному, молодь, багато з дітьми. Нас вивозили автобусами в Поліський район. Як вирішиться проблема житла, ми поки що не знали.
Так, із квітня по жовтень, ми мешкали в гуртожитку, потім отримали квартиру, в якій не було нічого, крім голих стін. Усе те, що ми нажили протягом життя, залишилося в Прип’яті. Як нам тоді пояснили, нас вивезуть на три дні, а виявилося, що на все життя…
Дуже тяжко було все це пережити, пристосуватися до нових умов життя, все заново надбавати в нове помешкання і обживатися. З того моменту життя заново почало свій відлік. Часто воно обертається зовсім не так, як ми того чекаємо. В молодості ми думаємо, що в нас дуже багато часу, і все ще буде попереду. Ось тільки час летить швидко, і життя зненацька підносить свої сюрпризи. Ну, нічого, в люблячій родині завжди всього можна досягти. Здавалося, залишилося тільки жити й радіти! Не думала я, що на мою долю знову випаде випробування. Ця клята війна… І хіба я думала, що знову доведеться виїжджати в інше місце?! Як страшно, що люди втрачають рідних, залишаються без житла, бо ворог нещадно нищить усе, що бачить.
Мою родину знову спіткало горе. Під час масових обстрілів Салтівського району Харкова, де знаходиться наш будинок, снаряд влучив прямісінько в квартиру, вилетів назовні, зруйнувавши балкон. У помешканні теж усе пошкоджене. Добре, що ніхто не постраждав, бо вдома нікого не було, і пожежа, на щастя, не сталася. Знову відчай — ні майна, ні житла. Син зостався в Харкові, а я тепер ось тут, у селі. Будиночок, у якому я зараз мешкаю, ми придбали ще у 1988 році під дачу, інколи сюди приїжджали, щоб відпочити, побути на природі, в сільській тиші. І не знаю я, як би мені тут жилося, коли б поруч не було добрих людей.
Лукашівка — це не краще місце на Великописарівщині, де можна було б під час війни жити у безпеці. Воно — на самісінькому кордоні з росією. Тут можна неозброєним оком побачити, як наші “добрі” сусіди там порпаються за кущами на своїй території, виконуючи якісь завдання. І ніхто не знає, що там у них у головах, і які їхні будуть наступні дії! А люди тут продовжують жити і не їдуть звідси нікуди, бо тут їхнє все, хоч і небезпечно, хоч і складні умови, залишаючись часто без світла, зв’язку, в постійному страхові — і все це завдяки російському агресору.
Сьогодні, користуючись нагодою, хочу подякувати через газету тим, хто у скрутну для всіх українців годину не залишив мене наодинці з моїми проблемами. Незважаючи ні на що, гарні тут люди живуть.
Я вдячна, зокрема, Ларисі Сумцовій, яка приносила мені ліки й продукти харчування, й Володимиру Цілюрику, який допоміг мені з дровами й городом. Багатодітна мама Оксана Чеботарьова збирала у жителів села, й у мене зокрема, мобільні телефони й заряджала їх, коли не було світла. Валентина Бєлих постійно приходила до мене, щоб запитати, як моє здоров’я. Не залишили мене ез уваги староста Дмитрівської сільської ради Олександр Яковенко й секретар Валентина Ольховська, які допомогли мені оформити необхідні документи, а також привозили гуманітарну допомогу.
Також підтримували мене волонтер Віктор Іванов і медпрацівник Тетяна Дубцова. Всім цим людям я безмежно вдячна, адже, незважаючи на складний час, вони дуже допомогли мені перебороти страх, відчай, не відчути себе нікому не потрібною.
Ніколи не думала, що доведеться на старість залишитися самій. Чоловік помер дев’ять років тому, був інвалідом через аварію на Чорнобилі. Із ним ми пережили всі негаразди і біди, прожили разом п’ятдесят п’ять років. Діти вже пенсіонери, є і внуки, і правнуки, але, на жаль, зв’язку з ними не маю. Так сподіваюся, що незабаром війна закінчиться, і закінчаться наші муки, бо дуже важко все життя мати сім’ю і на старість доживати самій. Нікому цього не бажаю…
Ось розповіла вам про себе, і на душі стало легше. Дуже вдячна працівнику комунальної установи “Центр надання соціальних послуг” Великописарівської селищної ради Інні Скоромній за допомогу і за газету “Ворсклу”, яку вона мені одного разу принесла, запропонувала почитати, а потім допомогла передплатити. Тепер маю хоч якийсь зв’язок зі світом. Добре, що є такі люди, які приносять радість, позитив і вселяють надію у краще завтра. З такими не страшно нічого: ні старості, ні ворога.
Олена Тягленко
