“Любі мої читачі, дорослі і малі, працівники культури, колеги бібліотечної ниви, працівники селищної ради, педагогічний колектив Кириківської закладу загальної середньої освіти (ЗЗСО) І – ІІІ ступенів! Я звільнилася з посади завідувачки Публічної бібліотеки. Дякую всім-усім, хто ці 49 років мого трудового стажу були поруч. Дякую за ваше цікаве, корисне спілкування, підтримку, співпрацю, поради”.
Днями в соцмережі з’явився допис, в якому завідувачка Кириківської публічної бібліотеки Тамара Вікторівна Мулявка повідомила, що завершує свою бібліотечну справу, залишаючи нащадкам культурний простір, де пройшли кращі роки її життя.
Про Тамару Вікторівну неодноразово писала районна газета «Ворскла», також протягом багатьох років вона була її активною дописувачкою. На сторінках «районки» можна було прочитати про цікаві заходи, що відбувалися у стінах Кириківської бібліотеки, де за період її роботи за книгами виросло не одне покоління читачів.
З ІСТОРІЇ БІБЛІОТЕКИ
У далекому 1921 році в селі відкрили хату-читальню, при якій працювали сільськогосподарський, науковий, природничий гуртки, надходили газети. Перед Великою Вітчизняною війною розпочали будувати новий Будинок культури з бібліотекою. Але щасливе, мирне життя кириківців було перерване віроломним нападом німецьких загарбників. За роки окупації селища хата-читальня була знищена разом із літературою.
Зразу після визволення Кириківки, трудівники селища приступили до відбудови народного господарства. Недобудований Будинок культури був зруйнований і розібраний до фундаменту. У 1949 році у приміщенні селищної ради під бібліотеку виділили одну кімнату. Книг було ще небагато, декілька стелажів, стіл, стільці. Завідувачкою працювала Оленченко Наталія Андріївна. В 1952 році бібліотека розширюється ще на одну кімнату, книги і газети надходять до бібліотеки, їх уже налічується близько 2 тисяч екземплярів. Завідувачкою стає молода людина, Турко Ольга Максимівна (стаж її роботи в бібліотеці – 37 років). У 1974 році до роботи в бібліотеці приступає молода спеціалістка Тамара Мулявка. З її приходом діяльність бібліотеки пожвавилася: проводилися цікаві масові заходи для молоді і дітей, діяли гуртки. У 1987 році від Кириківської селищної бібліотеки на базі «Агротехсервісу» відкривається бібліотечний пункт, що працює один раз на тиждень, обслуговуючи працівників. У цьому ж році до роботи приступає молода бібліотекарка Ольга Миколаївна Остренко.
Поступово бібліотека розширюється за рахунок кімнат, які займала селищна рада, – є читальний зал, абонемент, дитяча кімната, книгосховище. Покращилася матеріально-технічна база, пожвавішала робота з читачами, працює гурток «Орієнтир», мета якого – допомогти вибрати майбутню професію. Впроваджуються нові форми роботи: картотека, вечори-портрети, літературні години. Працювали тоді завідувачка Т.В. Мулявка та бібліотекарка О.М. Остренко.
У проміжках часу з 1987 по 1996 роки бібліотекарками були Наталія Володимирівна Назаренко, Олена Володимирівна Кузьменко, Тетяна Миколаївна Доля, Наталія Миколаївна Почерніна. Станом на 1 січня 2002 року в бібліотеці нараховувалося близько 22 тис. примірників книг. Але у 2006 році сталася неприємна подія – згоріло приміщення та частково бібліотечний фонд. Однак бібліотекарі не залишилися наодинці з бідою. Допомогу надавали жителі селища, а селищний голова Віктор Мірошниченко відразу виділив приміщення під бібліотеку, куди були перенесені уцілілі книги. На ремонт приміщення надали кошти приватні підприємці, а безробітні, які стояли на обліку у Центрі зайнятості, зайнялися ремонтними роботами. Учні школи допомогли навести порядок із книгами, а жителі селища почали приносити до бібліотеки книги. Землячка Л.П. Корніюк, яка працювала в газеті «Голос України» в м. Києві, організувала через газету акцію “Подаруємо книгу бібліотеці”, в результаті якої до бібліотеки почали надходити книги з різних куточків України.
У 2017 році утворюється Кириківська селищна громада, до якої входять 6 сільських рад. А у січні 2018 року створюється Комунальний заклад “Кириківська публічна бібліотека”, до якої входять 6 сільських бібліотек-філій: Вищевеселівська, Заводська, Іванівська, Катанська, Рябинівська, Яблучненська. Завідувачкою КЗ “Кириківська публічна бібліотека” призначено Тамару Вікторівну Мулявку, бібліотекаркою – Оксану Олександрівну Статівку.
У КНИЖКОВИЙ ХРАМ – ІЗ ЛЮБОВ’Ю
Сьогодні Кириківська публічна бібліотека – це і центр відпочинку, духовності, де бувають поети, музиканти, науковці і просто цікаві особистості, земляки. Та найбільше, ким пишається нині бібліотека, – це своїми читачами.
Для Тамари Мулявки бібліотека завжди була тим місцем, де вона висловлювала свою любов до книги і надихалася спілкуванням із відвідувачами.
“Рішення піти на заслужений відпочинок стало для мене виваженим і правильним, – вважає Тамара Вікторівна. – На пенсії офіційно я ще з 2010 року, але продовжувала працювати. А це вирішила, що вже досить, можна й підбити підсумки. Сьогодні час не стоїть на місці. На зміну старшим приходять молодші, перспективніші спеціалісти, які крокують у ногу з часом, легко орієнтуються в інформаційному просторі, обізнані у літературних новинках, навчаються новому, постійно розвиваються. Сучасні бібліотеки мають бути не лише книгозбірнею, а передусім, зв’язком із людьми. Тут потрібно вміти любити людей, знаходити з ними спільну мову, тему за інтересами, знати смаки читачів, допомогти в культурному осередку знайти те, по що відвідувач завітав. І головне – стримувати чи відновлювати дитячий інтерес до книги».
БІБЛІОТЕКАР – ЦЕ РАЗ І НАЗАВЖДИ
Народилася Тамара Вікторівна в 1955 році в с. Розсошах, пішла до 1 класу. Якось її батько Сірий Віктор Кузьмич вирішив змінити місце проживання, бо його хвилювала подальша доля власних дітей: як їм буде тут, в селі? Діти ростуть, їм потрібно ходити до школи, а в селі такої можливості не було. Найближче – до с. Копійки, і то далеко. Батькові, звичайно, хотілося придбати будиночок у м. Охтирці, щоб для дітей у майбутньому була хоч якась перспектива, все ж таки, місто – не село. Але бажання Віктора Кузьмича так і залишилося бажанням, бо на його здійснення не вистачило коштів. Тож довелося розраховувати на ті заощадження, що були, – господарство придбали у Кириківці. Все ж таки, це селище було більш перспективним, ніж Розсоші: транспортна розв’язка тут краща, бо залізницею можна дістатися будь-якого місця, та й людей тут більше проживає, є куди до школи ходити й роботу можна було знайти.
“У 1971 році я закінчила Правдинську середню школу і в цьому ж році вступила до Сумського культпросвітучилища, на біліотекарку, згодом закінчила його. Направили мене працювати в с. Тарасівку. Це був серпень 1974 року. Там я почала свою трудову діяльність на посаді бібліотекарки. Пізніше дізналася, що в Кириківську селищну бібліотеку потрібен ще один спеціаліст. Тож я перейшла туди працювати на таку ж саму посаду. А коли створили Кириківську громаду, мені запропонували посаду завідувачки Публічної бібліотеки.
Роботу бібліотекарки я поєднувала з навчанням у Харківському інституті культури. В 1980 році мене обирають депутатом і членом виконкому Кириківської селищної ради, головою якої була Білан Марія Григорівна. В ці роки моя робота була досить активною. Ми не сиділи постійно в кабінеті, а виїжджали в поле до комбайнерів, на нову ферму, з добротними світлими сараями (її побудували за часів Івана Власовича Мельника). Ми привозили працівникам колгоспу книги. Пам’ятаю, у санпропускнику завжди на столі лежали цукерки, нас пригощали чаєм. Тут же, на інших столах, ми розклали свої книги. Зважаючи на постійну зайнятість колгоспників, розуміли, що вони не могли залишатися без художньої літератури. Тож тут, на місці, надавали їм бібліотечні послуги: пропонували книги чи проводили цікаві тематичні години. А ще ми так само обслуговували працівників “Агротехсервісу”, пропонуючи їм також цікаві книги”.
БІБЛІОТЕКАРКА ЩЕ І ДЕПУТАТКА
Роботу бібліотекарки я поєднувала з виконанням обов’язків як членкині виконкому селищної ради, адже мені люди довірили захищати їхні інтереси. Згадався ось такий випадок, коли одного разу голова селищної ради Марія Григорівна захворіла і її довгий час не було на роботі. Тож чомусь саме мені довірили тимчасово бути її заступником. Можливо, що була молода й активна. А мені тоді виповнилося 25-ть. Я дуже хвилювалася, але ж погодилася. Звичайно, роботу селищного голови досконало я не знала. А тут саме щось було сутужно з забезпеченням жителів твердим паливом, зокрема, вугіллям. Його отримували по талончиках, які людям видавала селищна рада, а точніше, довірили цього разу справу мені. В селищній раді ще й застерегли, щоб я не видавала талончики залізничникам, бо вони їх отримають на роботі. Ну, а я не дуже знала, хто залізничник, а хто ні, тож роздавала всім, довелося тоді трішки похвилюватися. Але мені тоді допомогли секретар селищної ради Доля Іван Федорович і діловод Бала Віра Іванівна. Вони мені допомагали, давали слушні поради, ну, дуже хороші люди були. З Вірою Іванівною ми підтримували зв’язки до останнього. На жаль, вони вже відійшли у засвіти. Бувало, Віра Іванівна частенько телефонувала й усе розпитувала в мене про місцеві новини, – згадує Тамара Вікторівна минулі роки.
БІБЛІОТЕКА ОСУЧАСНЮЄТЬСЯ
За період моєї трудової діяльності є що згадати. Виростали наші читачі, змінювалася й сама бібліотека. Останнім часом за державною програмою Український інститут книги надіслав для бібліотеки 700 книг для дітей і дорослих. Це непогане доповнення до всього надбаного роками. Час від часу земляки продовжують приносити до бібліотеки в якості подарунку книги, якими потім можуть користуватися інші читачі.
Щороку ми також передплачуємо популярні і улюблені для читачів періодичні видання – газети і журнали. Серед них — “Ворсклу”. Таким чином книжковий фонд поступово поповнюється. Декілька років тому один небайдужий шанувальник нашого закладу Андрій Ткаченко подарував для бібліотеки комп’ютер і телевізор.
Тепер у читальній залі відвідувачі мають змогу знайти на комп’ютері потрібні матеріали, наприклад, за шкільною програмою, або ж пограти в ігри чи на просторах інтернету знайти щось цікаве і повчальне.
Для зручності бібліотекарок, які мали для роботи один комп’ютер, селищний голова Павло Гученко забезпечив бібліотеку ще й ноутбуком. Не так давно у приміщенні замінили вікна на сучасні пластикові. Тепер відвідувачам ще комфортніше і затишніше перебувати у приміщенні», – ділиться із нами приємним Тамара Вікторівна.
ВІЙНА НЕ ЗАЧИНИЛА ДВЕРІ ДЛЯ ЧИТАЧІВ
На жаль, із початком війни діти деякий час не ходили ні до школи, ні до садочка. Кириківська бібліотека завжди радо приймала їх у себе. Звичайно ж, разом із дітьми приходили й батьки, які забезпечували їм супровід до бібліотеки і догляд. Тут юні читачі мали змогу цікаво й корисно проводити час не лише з книгою, а й спілкуватися один із одним, бачитися зі своїми вчителями чи вихователями.
«Війна увірвалася в наше життя і дуже змінила його, – клопочеться Тамара Вікторівна. – Діти по-своєму реагують на сьогоднішні події, їм потрібна неабияка підтримка і забезпечення постійною зайнятістю, щоб якось відволікатися від усього цього. І ми, бібліотекарки, намагаємося максимально і з користю зробити це. Сьогодні ніякі гаджети не зможуть замінити дитині книгу, що має їм допомогти не втратити бажання навчатися всьому новому, – говорить Тамара Вікторівна. – Разом із моєю колегою – творчою, креативною, майстровитою і комунікабельною Оксаною Олександрівною Статівкою – нам весь час було легко і цікаво працювати разом, бо ми одна в одної переймали досвід роботи, радилися, допомагали. Оксана Олександрівна керує клубом за інтересами «Обдарованість», проводить майстер-класи, заняття з учнями Малої академії наук, – ділиться про свою колегу пані Тамара. – Завжди рада була працювати і з колегами Кириківського будинку культури, вчителями Кириківської загальноосвітньої школи, зокрема, Оксаною Михайлівною Кузьменко й Наталією Миколаївною Петренко та їхніми учнями, які завжди були активними співучасниками цікавих заходів.
За час своєї трудової діяльності мені більше доводилося працювати з дітьми, ніж із дорослими. Вони завжди радують своєю безпосередністю й допитливістю, участю і перемогами в конкурсах. Останній був – «Творчі канікули-2023», що проводила Національна бібліотека для дітей, під час якого учні Кириківської школи Юлія Конега і Сергій Гнєтко взяли участь і на обласному рівні посіли призові місця. Сергій писав твір про природу, а Юлія – фантастичний з теми «Мої мрії». А то раніше теж приємною несподіванкою стала перемога Івана Тарасенка, який в одному з конкурсів посів 1 місце в Україні. Останнім часом до участі в таких цікавих і пізнавальних заходах долучаються і бібліотеки-філії, а читачі таких, як, зокрема, Рябинівської і Заводської також уже мають перемоги на обласному рівні».
ЧАСТОЧКА НАШОЇ ДОПОМОГИ
На базі Іванівської бібліотеки-філії діє клуб «Майстрині», учасниці якого активно долучилися до добрих справ – допомагають нашим воїнам. Вони плетуть сітки, збирають кошти, купують тканину, шиють футболки, маскувальні халати, потім організовано передають волонтерам, які вже доставляють потрібні речі військовим. Тамара Вікторівна розповідає, що теж із колегою вирішили не стояти осторонь, а вкласти свою часточку у перемогу, тож зі свого боку організовували збір харчів, які передавали їх до Іванівської бібліотеки-філії, а ті, в свою чергу, – волонтерам Сергію Кузьменку і Сергію Долі – для захисників 93-ї бригади.
ЇЇ ЖИТТЯ НЕ БУЛО ЛЕГКИМ
«Знаєте, а мені доводилося нелегко в житті. Особливо тоді, коли мої рідні потребували особливої уваги, а в мене ж робота… У 2003 році захворіла мама, трапився інсульт. Років два вона була лежачою, не розмовляла. Потім невиліковно захворів і батько. А мій старший брат, відколи прийшов із армії, працював деякий час на заводі токарем у м. Харкові й теж захворів. Зразу погано ходив, а потім і зовсім зліг, був прикутий до ліжка. І оце в хаті мама лежить, брат і такий же батько після операції… А я зі своєю сім’єю жила окремо. Після роботи прибіжу додому, пороблю домашні справи й уроки з донькою Юлією, а ввечері біжу через залізничні колії до своїх хворих рідних, там заночую, їсти наварю, їх попораю. А вранці знову біжу додому, потім на роботу… І це при тому, що сама інвалід із дитинства. Добре, що донька допомагала посидіти біля них. У 2005 році мама померла, через одинадцять днів (!) помирає і батько. Бідний, засумував за нею. Йде у ту кімнату, де мама була, й каже: «Доброго ранку, Дашечко!», а ввечері знову: «На добраніч, Дашечко!». А через рік помер і брат. Саме доньці прийшов час поступати. Вона плаче, сама не хоче їхати до медучилища в Суми, а я не можу підтримати її, бо не залишу вдома хворих. Але донька в мене молодець, закінчила училище з червоним дипломом, а потім вивчилася в Харкові на педіатра. Тоді вже поступати в університет ми їздили з нею разом, підтримувала її трішки. Вона – моя гордість, вчилася самостійно, ніде не платили жодної копійки, була старостою групи. Я радію, що все у неї склалося добре.
«ДЯКУЮ, ЩО БУЛИ РАЗОМ ЗІ МНОЮ!»
Трудовий шлях Тамари Вікторівни добіг до кінця, але вона дивиться на все це з розумінням і оптимізмом. А ще з гумором вона говорить: «Біжу через залізничні колії і відчуваю, що не так легко вже перестрибую, як раніше, значить, або вік, або втомлююсь, тож, думаю, потрібно вже на відпочинок». З теплотою та великою повагою згадує вона колишніх своїх колег із Кириківської і Великописарівської громад, з якими спілкування залишилося лише приємними спогадами. «Мені по життю зустрічалися лише хороші люди, і я вдячна долі за це. Працювала я порядними людьми. Особливо дякую за розуміння і підтримку директору КЗ «Центр культури та дозвілля» Людмилі Валентинівні Макайді, з якою доводилося тісно працювати, радитися, дружити і ділитися досвідом. Дякую за працю методисту Людмилі Іванівні Шаргородській із Охтирки, яка завжди допомагала в роботі, а також Тетяні Володимирівні Сокол із с. Груні за поради, за якими також доводилося звертатися. Вдячна й завідувачці Великописарівської публічної бібліотеки Зінаїді Іванівні Грабар, яка свого часу була моїм керівником, за довгі роки цікавої роботи. Працюючи з такими самовідданими і незвичайними людьми, як ніколи розумієш важливість своєї професії в житті».
А справа Тамари Мулявки дійсно заслуговує на повагу. Недаремно ж пані Тамару за працю відзначали як на районному, так і обласному рівнях, її ім’я неодноразово було занесено на районну Дошку пошани. Свою добру і щиру господиню книжкового храму, яка присвятила бібліотечній справі пів століття і яка, переступивши його поріг, залишила назавжди в ньому своє серце, пам’ятатимуть ще довго-довго вдячні відвідувачі. Це ж вона колись дарувала їм свою посмішку, прихильність і пропонувала цікаву книжку. Ось лише наведемо пару таких подяк із цілої низки, надісланих на адресу бібліотекарки, що свідчать про важливість справи, якою займалася Тамара Мулявка. А скільки добра в них і щирості! Це і є висока оцінка читачів, що так потрібно у роботі бібліотекарки Тамари Вікторівни!
Надя Гнєтко: «Дякуємо Вам за віддану працю та незгасиму любов до книги. Я пам’ятаю Вас ще з раннього дитинства. Мені завжди подобалося ходити до Вас. Ви рекомендували цікаві книжки. А ще завдяки Вам мій Сергій уже п’ятий рік поспіль із великим захопленням відвідує бібліотеку та з повагою ставиться до книжок».
Оксана Кузьменко: «Дякую за взаєморозуміння і спільнотворення! Нехай життя дарує лише приємні моменти! Щиро сподіваюся, що наша співпраця продовжиться. Є цікаві ідеї!»
ЯКІ ПЛАНИ ДАЛІ?
На запитання, чим буде займатися вдома Тамара Вікторівна і чи буде навідуватися до своїх колег у книжковий храм, наша співрозмовниця відповіла, що, як і багато інших пенсіонерів, клопотатиметься по господарству, вечорами читатиме книги, переглядатиме у соцмережах майстер-класи, щоб навчитися новому (це те, що вона неабияк полюбляє), а також спілкуватиметься, як і раніше зі своєю давньою шкільною подругою, кумою Марією Іванівною Чередниченко, з якою дружать і по сьогодні. А ще вона чекатиме в гості внучку Дашу. Коли почалася війна, через масові ворожі обстріли як у Харкові, так і в Кириківці, до мами й бабусі Тамари донька з внучкою так і не встигли приїхати, тож змушені були виїхати на деякий час у безпечніше місце, до Полтави. Та згодом донька повернулася на роботу, а внучку забрали в Бельгію свати, куди самі виїхали, рятуючись від війни. І не знає Тамара Вікторівна, чи це надовго. Ніхто не знає…
Звичайно ж, пані Тамара не забуватиме порадіти за успіхи своїх колег, забігатиме в гості до храму книг, адже там завжди відбувається щось цікаве. Можливо, дійсно виникнуть якісь нові ідеї? Чому б і ні? Головне – хай будуть міцними здоров’я і віра в перемогу.
Бажаємо Тамарі Вікторівні чудово проводити час на дійсно заслуженому відпочинку, щоб поряд були лише хороші люди, і щоб якомога довше жили в нашому світі бібліотеки, в яких народжується і зберігається мудрість віків.
Олена ТЯГЛЕНКО
