Людське життя, як осінній листок, таке швидкоплинне і непередбачуване. Коли молодий, здається, що попереду – ціле століття, сповнене сонця й цікавих доріг, але доля підступно вносить свої корективи. Ось уже 13 листопада минув рік – цілий рік без надійного плеча, без погляду, без тихого шепоту… Рік, як відійшов у світ інший Олександр Дмитрович Філоненко.
ДОЛЯ, ЩО БЛУКАЛА ШЛЯХАМИ УКРАЇНИ
Їхнє життя було схоже на повноводну річку, що багато разів змінювала русло. Народився Олександр в Охтирці, де і знайшов свою лагідну, рішучу, надійну Ольгу. Доля, не питаючи дозволу, привела їх до Великої Писарівки. Там, у колгоспі «Дружба», де зводилися нові будинки для молодих спеціалістів, вони сплели своє гніздечко, влаштувалися на роботу. Подружжя давало лад усьому: виховували трьох дітей, тяжко працювали на землі та дбали про велике господарство.
Але життєвий неспокій погнав їх далі, в місто Ірміно, що на Луганщині, де вони згодом придбали квартиру і влаштували свій побут. Аж тут, наче чорний птах, прилетіла війна 2014 року, яка розірвала їхній налагоджений побут. Довелося повертатися… До Великої Писарівки, до прикордонного, але тоді ще тихого притулку.
СЕРЕД ОБСТРІЛІВ: ОПІКА НАД ЧУЖИМ БОЛЕМ
Повномасштабне вторгнення стало для подружжя пенсіонерів, яке не мало куди їхати, справжнім вироком. Коли сусіди, рятуючись, залишали домівки, Філоненки залишилися. Надія на те, що «все швидко закінчиться», тримала їх у великому, тепер уже майже порожньому селищі.
Але навіть серед страху, пані Ольга знаходила сили для милосердя. Вона стала ангелом-охоронцем для покинутих тварин, що блукали селищем, варила для них їжу, годувала котів і собак, про яких попросили подбати сусіди, що виїхали.
«Разом із чоловіком нам було не так страшно, ми підтримували одне одного, допомагали, – з гіркотою згадує пані Ольга. – Усе робили по господарству разом».
РАПТОВИЙ ВІДХІД: ЦІНА ВІЙНИ
Але війна виявилася невблаганною не лише до домівок, а й до людських сердець. Хвилювання, постійний стрес, нездоланна тривога… Усе це зробило свою чорну справу. Олександр Дмитрович пішов раптово. Його не стало.
Пані Ольга лишилася одна у великому, порожньому будинку. Поховала чоловіка на його батьківщині, в Охтирці. Дочекавшись гірких сорока днів, вона зібрала невеличку валізу і, як пташка, відірвана від гілки, подалася у невідомість – до дітей та онуків у Польщу.
«Там я буду корисною для своїх рідних», – сказала вона тоді. Її доброті немає меж: сама поїхала і родичів, і знайомих погукала, аби убезпечити їх від лиха.
СВІТЛО, ЩО НЕ ГАСНЕ
Ось уже рік вона на чужині, але душа не знаходила спокою. Тягнуло додому. Нещодавно пані Ольга приїжджала до Охтирки. Бо як же інакше? Треба було сходити на кладовище, щоб розповісти чоловіку про своє життя-буття без нього, про дорослих дітей та онуків.
Вона прибрала могилу, згадала, як усе починалося, як, узявшись за руки, вони мріяли… А тепер вона самотня. Звісно, діти її люблять, онуки теж, але у них своє життя. А він… він розумів її найбільше.
Те, що відбулося біля могилки, стало для неї пронизливим доказом людської доброти і милосердя. Вона не думала, що у таку важливу хвилину поруч буде стільки чуйних людей! Багато однокласників Олександра Дмитровича, сусідів по вулиці з Великої Писарівки прийшли його пом’янути і підтримати Ольгу Степанівну.
«Я дуже вдячна вам, дорогі мої земляки, – розчулилася пані Ольга. – Ваша підтримка – це найважливіше у моєму житті. Мені приємно, що мій чоловік щось значив у вашому житті, раз ви тут».
НАДІЯ СИЛЬНІША ЗА ТУГУ
Їй дуже хотілося побувати в осиротілому домі у Великій Писарівці, але це небезпечно, та й часу обмаль. Треба було повертатися.
Ольга Степанівна розуміє, що ніде так гарно не буває, як у рідному домі, де пройшли найкращі роки життя, і не втрачає надії, що колись неодмінно повернеться. Вона побувала біля чоловіка, залишила на могилі сльозу і квіти. Час не стоїть на місці, і їй доведеться вчитися жити без нього.
Нехай спочиває Олександр Дмитрович з миром, на рідній, вистражданій землі
Олена ТЯГЛЕНКО
