Попри повномасштабну війни Росії проти України, що триває уже більше двадцяти місяців, в Охтирському міському центрі надання соціальних послуг продовжується доволі насичене життя. Зокрема, й культурне. Як і раніше, терцентр (так називалася ця установа упродовж багатьох років), залишається місцем, куди можуть прийти люди похилого віку та особи з інвалідністю, щоб поспівати або познайомитися з творчістю своїх земляків чи відомих українців, історією рідного краю, засадами здорового способу життя чи кулінарними секретами, чи, навіть, просто поспілкуватися у дружній невимушеній атмосфері за чашкою чаю. З цією метою в установі працює чимало різноманітних гуртків й засідання одного з них нещодавно відвідав автор цих рядків. Тим більше, привід для цього був більш, ніж вагомий – творча зустріч з охтирським поетом Григорієм Комісаровим.
Знаю Григорія Григоровича передусім як небайдужу, працелюбну, творчу і скромну людину. Людину, що не звикла сидіти без діла й здатну завжди простягнути руку допомоги. Яка рятуючись у найважчі дні і години ворожих обстрілів та бомбардувань у погребі, як власне й чимало інших наших земляків, які не покинули Охтирку, продовжувала творити. Й перші віршовані рядки якої під час повномасштабної збройної агресії росії проти України народилися під звуки сирен і бомбардувань та світло ліхтарика. А скільки ще їх було з того часу – гострих і злободенних, пронизаних любов’ю до України та її захисників і ненавистю до ворога? Принаймні, тільки на шпальтах охтирської «районки» – газети «Прапор перемоги», вийшло у минулому році близько сорока. Відразу ж, коли у першому номері газети, випуск якої вдалося відновити у середині квітня минулого року, у ній було започатковано рубрику «Вірші написані війною», серед поезії п’яти поетів-земляків з’явився «Триптих» Григорія Комісарова. Вірш, щоправда, довоєнний, якщо так можна сказати про поезію, заключну третю частину якої поет написав за кілька днів до трагічного 24 лютого 2022 року, тоді як перша її частина вийшла з-під його пера ще у 2014 році, друга – кількома роками пізніше. Ось декілька рядків з тієї третьої пророчої частини:
…Та вже путінськ
навала
У дім отчий загляда.
…Не чекайте паляниці!
І на потиски руки.
Плюнуть хочеться
в обличчя!
І не знати вас віки!
У три кольори ганчірку
Із собою принесли,
Мабуть, щоб у тій ряднині
Вас в Росію провели.
Нехай там зустріне мати
Цинк холодної труни,
І мир руський буде знати
На що їхали сини!
Архітектор
То хто ж такий Григорій Комісаров, один із найбільш «плідних» у плані літературної творчості поетів-земляків? Познайомимося із ним поближче.
Народився він у 1952 році в с. Чернеччина, що поряд з Охтиркою, у сім’ї фронтовиків. Важкими дорогами Другої світової війни пройшов не тільки його батько – Григорій Семенович, а й мати – Уляна Дмитрівна, яку призвали до війська у 1943 році. Свої почуття до батьків Григорій Григорович якнайкраще передав у присвяченій їм пісні. Ось приспів з неї:
Ви для мене цілющі
джерельця,
В’ється стежка до вас
в спориші,
Ви вогонь від лампади
у серці,
І вівтар ви моєї душі.
У споминах про своє дитинство майбутній поет пригадує, як допомагав батькові на сінокосі та як після школи бігав на Ворсклу ловити підсакою раків. Після закінчення місцевої восьмирічки навчався Григорій в Охтирському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства, далі була строкова військова служба на флоті, а потім – навчання на архітектурному факультеті Київського державного художнього інституту. З архітектурою – «поезією у камені», якою вона є для нашого героя, він і пов’язав усе своє трудове життя. Після закінчення інституту потрапив до Хоролу, що на Полтавщині, де рік працював районним архітектором. Проте його дуже тягнуло у рідні краї, поближче до батьків, тож незабаром повернувся на Охтирщину. Тут він близько 30 років працював архітектором району, спершу — у райвиконкомі, пізніше — у районній державній адміністрації. За цей час настільки вивчив усі 92 населені пункти Охтирщини, що «міг орієнтуватися в них із закритими очима». Забудовників, між іншим, було за часів його роботи, дуже багато – в окремі роки до 700, й кожному з них треба було погодити норми будівництва. Слідкував він за дотриманням правил забудови, визначав місце з прив’язкою до інших будівель, зокрема, щоб той чи інший об’єкт будівництва «вписувався» у загальну картинку, особливо, якщо йшлося про забудову центру села. А ще на його «робочій пам’яті» часи, коли сільгосппідприємства – колгоспи чи радгоспи, зводили будинки, будували цілі вулиці чи провулки в селах, коли будувалися школи.
Причетний Григорій Комісаров тією чи іншою мірою й до збереження (ремонту і відновлення) та будівництва пам’ятників, що є на території Охтирщини. Приміром, у багатьох селах вдалося змінити постаменти до пам’ятників, що присвячені подіям Другої світової війни, в с. Українка за його проєктом збудовано пам’ятник загиблим воїнам, у Груні – партизанам Грунщини. Залучав він до такої роботи і своїх знайомих. У тій же Груні разом з викладачем Київського політехнічного інституту Миколою Яковлєвим – уродженцем с. Ницаха, що на Тростянеччині, наразі – академіком, головним ученим секретарем Національної Академії мистецтв України, будував музей Остапа Вишні, а пам’ятник цьому видатному землякові створив його давній знайомий з іншого села на Тростянеччині – Станова, скульптор Іван Штанов. Цікаво, що з десяток років погруддя Остапові Вишні заходилося у музеї як експонат, оскільки тодішній начальник обласного управління культури не дозволив його встановити на постаменті поряд з музеєм без погодження із Кабміном. І лише згодом його встановили на постамент, до будівництва якого «приклав руку» Григорій Комісаров. Залишив він про себе згадку «у камені» й на малій батьківщині – у Черенеччині, де за його ініціативи з’явилися свого часу погруддя Тарасу Шевченку і Платону Вороньку того ж таки архітектора Івана Штанова.
Григорій Комісаров
і відомі земляки
Свого видатного земляка, поета Платона Воронька, Григорій Григорович добре знав, нерідко зустрічався з ним, коли той приїздив у Чернеччину навідатися на могили своїх батьків. А одного разу був у нього вдома у Києві. Востаннє спілкувався з відомим поетом влітку 1988-го року, коли Платон Микитович знаходився в лікарні – за тиждень до його смерті. Пригадує, Григорій Григорович, що якось і вірші свої давав читати корифею слова. А ще у його творчому доробку відгук на поему Платона Воронька «З Німеччини в Чернеччину» на сучасні мотиви під назвою «З Чернеччини в Німеччину».
Добрі стосунки підтримував Григорій Комісаров й з іншим відомим вихідцем із Чернеччини – народним артистом Української РСР Юрієм Васильовичем Поповим — артистом Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру. Юрій Попов неодноразово приїздив на творчі вечори, присвячені ювілейним дням народженням Григорія Комісарова, що проводились у районному чи сільському будинках культури. Неодноразово і він бував в гостях в Юрія Попова в Полтаві.
Поет і… патріот
Свій перший вірш майбутній поет написав більш як пів століття тому – за часів навчання у технікумі. Але воліє не згадувати про нього, оскільки йшлося про… Леніна. А ось про подію, що пов’язана з іншим символом радянської епохи – Комуністичною партією, до лав якої вступив під час служби на флоті, згадує охочіше. Трапилась вона у 1989 році, коли він першим із працівників місцевих органів влади Охтирщини вийшов з партії. Уже тоді наш земляк носив на лацкані піджака значок синьо-жовтого прапору України. А ще наприкінці 1989 року відразу після прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» він першим у райвиконкомі підготував проєкт розпорядження голови українською мовою…
Що ж до поетичної творчості, в доробку нашого земляка 7 власних збірок, крім того його вірші неодноразово входили до альманахів, які видавало Охтирське літературно-мистецьке об’єднання «Заспів», є вони й у збірці «Охтирськими стежинами», поетичному путівнику «Охтирський рідний край», «Літературному альманасі Хмельницького» тощо. Перша збірка його поезії під назвою «На канві життя» вийшла у 2002 році, наступним через 5 років був кобзарський диптих «Моя соборна Україна» авторства відомого кобзаря Миколи Мошика. Насправді це вокальні твори для голосу в супроводі бандури з авторського репертуару патріота-кобзаря, заслуженого діяча мистецтв України Миколи Мошика на вірші Григорія Комісарова – саме так і написано під назвою цією збірки. У 2008 році світ побачили відразу дві збірки поезії Григорія Комісарова: «Лину у простір і час» та «Де хата біла та моя», у 2010 році з’явилася збірка «Моє рідне місто», а у 2016 — «Вишиваночки барвисті» — донедавна перша і єдина збірка поезії для дітей. Цікаво, що до неї увійшли не тільки вірші для дітей, а й загадки. Усі ці роки після видання тієї дитячої збірки Григорій Комісаров мріяв видати ще одну, де було б ще більше загадок. І ось кілька місяців тому його мрія здійснилася: світ побачила «Буквознайка від бабусі», до якої, крім віршів і загадок, увійшла ще й римована абетка.
Чому «Буквознайка»? Тому, що у ній бабуся проводить екскурсію онукам по алфавіту і розповідає їм про кожну букву. Як ось, приміром:
Як та Бджілочка гуде,
Розповість нам
буква «Б».
Це Бабуся пишем з неї
Вона в нас як справжня
фея.
А ось і одна із загадок нової збірки:
Непосидько той малюк
Крутиться, як шило,
То попала в чобіток
Мала (……).
За словами Григорія Комісарова, він намагається помічати все, що відбувається довкола: приміром, якусь пташку чи черв’ячка, й у голові у нього виникають певні асоціації, образи. А ще творити дитячу поезію йому допомагає кіт, «який не злазить з рук, коли він береться «за перо».
Поет-пісняр
Чимало віршів Григорія Комісарова покладено на музику, й лунають вони зі сцени у виконанні як місцевих, так і відомих співаків з інших міст України. Першим у цьому плані був його поетичний відгук на відому пісню Дмитра Павличка «Два кольори..», який близько 20 років тому поклала на музику та виконала його землячка з Чернеччини, викладачка бандури Охтирської дитячої музичної школи Антоніна Тесля. Найбільш іменитими співаками-виконавцями його пісень є киянин Леонід Попернацький і харків’янин Віктор Кандиба. Найбільше ж його пісень виконують Руслана Лісова – близько 30-ти, та заслужений артист естрадного мистецтва України охтирчанин Мар’ян Пуляк, є вони й у доробку Івана Кандаурова та інших співаків. Приміром, пісня на слова написаного ним у минулому році вірша «Наша сила в вишиванках», уже за кілька днів пролунала у виконанні охтирчанина Михайла Мельника біля Міського центру культури і дозвілля «Кнєжа» у Всесвітній день вишиванки – того ж дня, коли він з’явився у місцевому “Прапорці”.
Неодноразово його пісні визнавалася й лауреатами різноманітних фестивалів. Й першим такої честі удостоївся юнак з Великої Писарівки Вадим Кобилка. Лауреатами фестивалів всеукраїнського рівня з піснями Григорія Комісарова ставали й Мар’ян Пуляк та Руслана Лісова.
Творча зустріч
Для Григорія Комісарова творчі зустрічі з ним є, до певної міри, звичною справою. Скільки їх було за його творче життя з нагоди презентації нових книг, ювілейних днів народження тощо! Утім, та, що відбулась нещодавно в центрі соціальних послуг, є дещо незвичною принаймні з двох точок зору: як з огляду на поважний вік аудиторії, так і у плані плідної підготовки цієї аудиторії до зустрічі. Це був не «театр одного актора», а саме повноцінна зустріч, наповнена емоціями і переживаннями. Так Григорій Комісаров коротко розповів про те, як народжувалися і продовжують народжуватись під час війни його віршовані рядки, зізнався у тому, що «втомився писати тільки на воєнну тему, тому паралельно вирішив продовжити роботу над «Буквознайкою для бабусі», роботу над якою розпочав раніше. І довів її до кінця, створивши «маленький поетичний бронежилет для дитячої психіки у цей важкий час, коли їхні батьки боронять українську землю». Що ж до воєнної поезії, вона теж готується до друку в одному з видавництв. Звісно ж, презентував він і її: у його воєнній поезії, зокрема, лунали заклики до підтримки світом України у війні з Росією («Проснися світ») та тема взаємовідносин батьків і дітей, що живуть по дві сторони кордону («Алло, донечко, попав снаряд в віконечко…»), зокрема, й через анексію українських територій («У Саках син, в Полтаві мати») тощо.
Інші ж учасники зустрічі, у свою чергу, вітали нашого героя його ж поезією, й не тільки. Приміром, гуртківці театру «Едельвейс», найстаршому з яких 85 років, виконали літературно-музичну композицію, під час якої лунали його поетичні твори «Лялька-мотанка Вкраїни», «Код нації», «Такий малий, а булава…» та багато інших, а виконавиця його пісень Руслана Лісова, яка мешкає в Чернігові, присвятила Григорію Григоровичу теплі слова подяки за вірші, на які вона написала музику і які «стали відомими не тільки в Україні, а й за її межами». Тож у запису пролунало декілька цих пісень, а також пісні у виконанні Мар’яна Пуляка. Привітали організатори зустрічі поета за чаюванням і смаколиками й піснями у виконанні народного хору ветеранів війни, праці та військової служби, зокрема, композицією «Над охтирським курганом» авторства Юрія Колесника.
Міцного здоров’я і творчого натхнення Вам, Григорію Григоровичу! Наближайте й надалі Перемогу над ворогом силою свого поетичного слова!
Борис ЧИКАЛО
