Наш край в жалобі
Найзапекліші бої за Україну тривають. Щодня гинуть найкращі сини, наші мужні захисники, які ціною власного життя виборюють для нас мирне життя.
Сумна звістка надійшла з фронту про непоправну втрату. 15 жовтня 2023 року від отриманих поранень під час танкового обстрілу загинув поблизу населеного пункту Макіївки Кремінського району Луганської області наш земляк із смт Кириківки Доля Олексій Олександрович.
Присягнувши на вірність українському народові, у квітні 2023 року він пішов боронити рідну землю від ворога. За цей час старший оператор взводу протитанково-ракетних комплексів роти вогневої підготовки встиг здобути авторитет серед побратимів і військового керівництва. Олексій Доля відмінно виконував бойові завдання, стійко витримував усі навантаження. Він був розумним, кмітливим, ерудованим. І мав великі плани на життя. Клята війна в одну мить перекреслила все…
28.11.1986 року йому мало б виповнитися 37 років.
ПРОЩАЙ, НАШ ГЕРОЮ!
Яка тяжка втрата для рідних і близьких, для всіх українців! Як пережити це все батькам, щоб не зламатися і жити далі? Кажуть, що час лікує. Можливо, та тільки не в тому випадку, коли батьки ховають власних дітей… Хіба він може вилікувати згорьовані душі мами Галини Степанівни і батька Олександра Івановича, які завжди чекатимуть сина додому?
Церемонія прощання з загиблим героєм-земляком відбулася в Архангело-Михайлівському храмі Кириківки. Керівництво Кириківської громади та її жителі, представники Другого відділу Охтирського територіального центру комплектування та соціальної підтримки на чолі з т.в.о. начальника, підполковником Юрієм Яциною, бойові побратими, військовий капелан, родичі, друзі, знайомі прийшли провести в останню путь героя. Живим коридором проводжали Олексія Долю до кладовища, де він навіки знайшов своє пристанище, поповнивши ряди загиблих його бойових побратимів-земляків. Чимало хороших слів прозвучало на адресу Олексія Долі, бойові побратими давали обіцянки помститися ворогу за нього і за кожного загиблого на фронтах війни. Військовими був даний салют на честь героя і став символом пам’яті про його подвиг.
ВІН СМЕРТІ НЕ БОЯВСЯ, БО ЛЮБИВ ЖИТТЯ
Яким же запам’ятався Олексій Доля, який пішов від нас у самому розквіті життя? Побратими кажуть, що з ним не страшно було на війні, він любив життя, тож смерті не боявся. Як говорив його командир: «Сміливий був, всі накази виконував добросовісно і з честю».
Надзвичайно обережний, уважний, спостережливий — такі якості мав Олексій Доля, тож, крім основних своїх обов’язків військового, паралельно вчився на сапера. Йому залишалося днів зо три, щоб отримати таку спеціальність. «Ми покладали на Олексія велику надію, бачили в ньому перспективного сапера. На жаль, доля Олексія Долі розпорядилася по-своєму», — повідомив його командир.
Хто з земляків-кириківців його знав, згадують зі сльозами на очах, кажуть: «Хороший був наш Олексій: рішучий, принциповий, водночас доброзичливий, щирий та турботливий. З такими важко прощатися…»
Ось що розповіла про Олексія його колишня учителька біології Валентина Доля: «Олексій був моїм учнем. Що я можу сказати, гарний був хлопець. Це говорю не тому, що він ще й мій родич, а тому, що це так і є. Він був товариський, мав багато друзів, щирий і привітний, завжди з приємною посмішкою. Як жаль, що ми втрачаємо найкращих, цвіт нашої нації. Таке молоде життя зупинилося, йому б лиш жити. Думаю, що він обов’язково втілив би у життя всі свої плани, яким так і не судилося здійснитися, на жаль. Низько кланяюся батькам за такого сина, який віддав життя за всіх нас, за наші мирні світанки. Мені дуже боляче усвідомлювати, що гинуть сини України, серед яких і мої учні. За короткий час я вже проводжаю в останню путь четвертого з них».
Про Олексія Долю розповідає його молодша сестра Наталія: «З моїм братом у нас були завжди хороші дружні стосунки. Він був дуже товариський, у нього було багато друзів, серед яких — і однокласники. Майже всі вони прийшли провести його в останню путь. Не було лише тих, хто з якихось причин не зміг приїхати, або кого вже немає серед живих. Такий він у нас завзятий був, тямущий, за що не візьметься — все у нього виходить, — з такою трепетною теплотою і любов’ю згадує про свого брата Наталія. — Дуже любив музику, він би її слухав і слухав. А ще йому подобалося готувати різні страви. Він і на службі балував своїх побратимів. Його командир навіть сказав, що Олексій пішов на Небеса тому, що там, мабуть, не вистачає хорошого повара. Звичайно, він пошуткував таким чином, але в його словах відчувалася щирість і повага до свого підлеглого. А ще мій брат був у всьому безвідмовний: коли б хто не звернувся за допомогою — чим може, тим і допоможе, ніколи ні в чому не відмовить. Мій маленький синочок, а його племінник, називав Олексія «дядя Льоша-чарівник», бо знав, що той для нього нічого не жалкував. Коли поїдемо в Суми, він із малим побуває скрізь, де тільки подобається бувати дітям, — відвідають парк, різні дитячі розважальні місця, кафе та інше. У дитини стільки радості бувало від того, що дитячі мрії враз збувалися! — згадує приємні миті спілкування Наталія. — Про свого рідненького братика не можу нічого поганого сказати, — продовжує вона. — Жаль, що наші довгождані зустрічі були не такими частими, як би хотілося, бо ж у кожного свої сім’ї, жили у різних містах. Він, в основному, їздив по заробітках. Свого часу він вивчився на муляра-штукатура, тож і працював на будівництві. До речі, це у нас сімейне. Наш дідусь Доля Іван Іванович був муляром, славився своїм умінням зводити будівлі. І я також маю будівельну освіту. Люди в селі часто зверталися до дідуся за порадами, запрошували його як спеціаліста звести їм будинок чи іншу споруду. Наша церква у Кириківці — це справа його майстровитих рук. Думаю, що і брат мій вдався у нього, мав бажання і вміння працювати на будівництві. Чи думав дідусь, що саме в тій церкві, що колись збудував, відспівають його внука-героя?
Коли нам повернули особисті речі Олексія, серед них було посвідчення до відзнаки Міністерства оборони України й сама відзнака — медаль «Захиснику України» від 26.07.23 року. А ще — телефон. Олексій дуже любив власну сім’ю — дружину Марину і восьмирічну донечку Міланку. Вони для нього були любимими дівчатками, за них він був готовий віддати все. Після розблокування телефону, в ньому я побачила безліч дитячих світлин з донечкою, з дружиною. Мені здається, думки про сім’ю допомагали йому триматися на фронті. За кожної можливості він телефонував їм, спілкувався, обіцяв приїхати у відпустку, казав: «Ось один військовий щойно поїхав додому у відпустку, думаю, після його повернення і мене відпустять». Усі рідні вже чекали його вдома.
Чомусь згадую, як у нашій родині нас, дітей, дуже любили, але брата якось по-особливому, а бабуся Галя так та взагалі його обожнювала. Він був найстаршим і найулюбленішим внуком у бабусі. У юності в нього всякого бувало. Інколи на вулиці з хлопцями міг і погарячкувати, але хлопці є хлопці. Так вони виробляють власний характер. Але ж брат завжди був справедливим і надійним другом. У нього стільки було товаришів, що я навіть не всіх і знаю. Не змогли приїхати попрощатися лише ті, в кого була якась вагома причина. На кладовищі вони підходили до мене, співчували… Його близький друг Дмитро Євченко загинув теж, захищаючи Україну, але трохи раніше. І ось доля звела їх знову разом: навіть поховали поруч…»
«ЗА НИХ ТРЕБА
ЙТИ ДО КІНЦЯ!»
На жаль, Олексія Долі вже ніколи не буде серед нас, але його подвиг пам’ятатимуть нащадки. Головне, як сказав командир Олексія Долі: «В жодному разі не слід розслаблятися і звикати до війни, потрібно об’єднувати наші зусилля, неважливо де: на фронті чи в тилу. Я був поранений, у мене одна легеня, на війні загинули мій кум, вдома в мене четверо дітей, і я міг би сховатися за спідницю дружини. Я про це навіть не думав, а лиш про те, як там будуть без мене мої хлопці і за що тоді вони віддають свої життя? Треба йти до кінця!»
Небо забирає найкращих, заради нас, заради нашого майбутнього. Від щирого серця подякуймо сьогодні героям за їхню відданість Україні, яку вони захищають до останньої краплі крові.
Легких тобі хмаринок, наш хоробрий воїне Олексію! Низький уклін батькам за сина!
Олена ТЯГЛЕНКО
