Єднаймося! Всі зусилля для перемоги над ворогом
У ВЕЛИКІЙ ПИСАРІВЦІ НЕБАЙДУЖІ ЗБИРАЮТЬ ПРЯЖУ І В’ЯЖУТЬ ШКАРПЕТКИ ДЛЯ ЗСУ
Війна в Україні продовжується, а всі свідомі люди, хто не на передовій, знаходять можливість бути корисними і допомагають наближати перемогу. Лише разом ми зможемо вистояти в цій жахливій війні й не дати ворогу підкорити нас, українців.
Розпочався новий сезон холодів, і хочеться хоч якось зігріти наших захисників.
Для майстринь-в’язальниць із гурту «Теплий фронт», що у Великій Писарівці, які ще на початку війни запустили свій виробничий процес, сезон холодів не закінчувався, адже їхні невтомні руки продовжували працювати про запас і влітку – в’язали шкарпетки, щоб уже восени теплі речі були в наявності і чекали на своїх адресатів. Це та їхня посильна допомога – все задля перемоги. Жінки, які організували себе до в’язання шкарпеток, добре розуміють, що коли у наших захисників будуть ноги в теплі – вони будуть здоровими. На жаль, в окопах немає умов, щоб посушити зайвий раз шкарпетки чи взуття, тож тепленькі вироби майстринь якраз і стануть їм у нагоді.
Ініціатор створення групи «Теплий фронт» пані Катерина знаходить можливість забезпечувати в’язальниць нитками й організовує збір шкарпеток для передачі їх через волонтерів – військовим на фронт. Разом із шкарпетками нашим захисникам передають різні необхідні продукти, чай-каву, солодощі, фрукти та інше.
ХОЧУ БУТИ КОРИСНОЮ
Найстарша із гурту майстринь – Людмила Нечаєва. Жінка давно на пенсії, але сьогодні, як ніколи, вона хоче внести свою часточку у перемогу над ворогом, тож теж долучилася до доброї справи.
–Мені вже 78 років, – розповідає Людмила Яківна. – Війна почалася, і квартиру, в якій я мешкала, під час обстрілів селища пошкодило. Мій син забрав мене до себе, забезпечив окремою кімнатою.
Одного разу я дізналася про те, що гурт жіночок у нашому селищі робить добру справу – в’яже теплі шкарпетки для наших захисників. Тож і мені дуже захотілося допомогти хоч чимось. Правда, жінки вже декілька місяців плели, а я приєдналася до них лише восени 2022 року. Дякувати Богу, я живу з дітьми дружно, в мене дуже гарна невісточка, як рідна донька. Здоров’я моє вже слабе, тож на город я давно не ходжу і в мене є вільний час для плетіння. Стараюся більше працювати вночі, бо часто не можу заснути, тож таким чином займаю себе корисною роботою. І хоча взимку вимикали світло, я на це не потурала: діставала ліхтарик і плела. А влітку думала, що зробимо перерву, але всі майстрині вирішили, що зупинятися не можна, бо потрібно працювати накопичувально. Тож за літо я сплела 40 пар. Взагалі ж на моєму рахунку вже більше сотні їх.
Для верхньої частини шкарпеток я використовую більш прості ниточки, а на нижню пускаю вовняні, щоб добре гріли», – ділиться секретом в’язання Людмила Яківна.
«Я підгледіла, що у готові сплетені шкарпетки мама вкладає невеличкі листівочки з побажаннями для наших мужніх захисників, як ось, на зразок, «Дорогий синочку! Хай тебе Бог береже. Хай хоч трішки зігріють твої ніжки мої шкарпетки. Дякуємо за тихі ночі. В’язала для тебе бабуся Люда», – розповіла нам донька Людмили Нечаєвої, Тетяна. – Мама коли їх пише, то плаче, уявляє, як їм там в окопах і холодно, і важко, як їх дуже чекають вдома рідні».
Для Людмили Яківни плести – це задоволення від того, що її речі стануть комусь потрібними, от тільки останнім часом її пальці не завжди вже можуть тримати спиці. «Інколи плету шкарпетки і переглядаю якийсь фільм, аж раптом спиця випаде з петельок, а я й не відчуваю, бо руки німіють, – розповідає Людмила Яківна. – Раніше я багато плела, в основному, діткам своїм, потім внукам: і шапочки, і светри, штанці й інше. Згодом стали боліти руки, тож перестала цим займатися. А тепер відчуваю, що потрібно своє вміння спрямувати на добрі справи, не звертати увагу на болячки. Інколи буває, що руки розболяться, тож роблю перерву, а тоді сама собі наказую: «Людмило, бери і плети!», бо дуже жаль тих дітей, яким там так нелегко… Вдень я виплітаю одну шкарпетку, більше не можу, бо пальці не слухаються.
РОБОТА ДАЛАСЯ ВЗНАКИ
– Колись працювала у будівельній організації мулярем-штукатуром, – згадує Людмила Яківна. – Зараз куди не гляну, то бачу свою роботу – будівлі, до яких торкалися мої руки. Ми й по району їздили, виконували різні роботи. А ще нас як спеціалістів до себе запрошували земляки, коли потрібно було їм будуватися. Я як згадаю, скільки моїми руками було зроблено, то ж думаю, чому ж їм і не боліти після такого?! Робота важка була, а пенсію заробила невелику. Дякувати дітям, які мене підтримують. На нитки, щоб в’язати шкарпетки, коштів не вистачає. Добре, що небайдужі люди розпускають свої старі речі та передають мені пряжу. Невісточка в мене дуже хороша, ми з нею ніколи не сваримося, вона мені як рідна донька. На город я вже не ходжу, бо здоров’я не те, ноги не ходять. Ото вийду на лоджію, подихаю свіжим повітрям, посиджу там, постриня.
ЩЕ ЗАСПІВАЄМО ВЕСЕЛОЇ!
Все життя жінка любила співати. Коли пішла на пенсію, хотілося продовжувати спілкуватися з людьми, тож вирішила відвідувати територіальний центр з обслуговування одиноких непрацездатних громадян.
«При терцентрі діяв жіночий вокальний ансамбль «Великописарівчанка», тож я була однією з його учасниць. Ми з задоволенням ходили на репетиції, потім виступали на різних святах – селищних і районного рівня. Зараз, звичайно, ніхто не ходить, адже не те, що співати не хочеться, зайвий раз рота розкривати не хочеться – такий час. Але я вірю, що перемога вже не за горами й ми ще не раз заспіваємо веселої!»
Щиро дякуємо Людмилі Яківні і всім майстриням за те, що вони роблять світ теплішим та яскравішим для наших воїнів, які наближають перемогу! Хай їхні руки ніколи не болять, а ниточки з клубочків ведуть прямо до перемоги!
Олена ТЯГЛЕНКО
