Я вірю, що всередині кожного з нас, незалежно від віку, сидить дитина. Десь поруч із надією та довірою, на межі наївності та щирості. Як би обставини не змушували людину черствіти душею, закопувати свої почуття та ховатися за масками блюзнірства, та дитина все одно чекає. Чекає, коли здійсняться її мрії, коли повернеться той порив досліджувати досі небачене та нечуване, коли кожен наступний день приховуватиме в собі нові пригоди.
Мій герой допомагає іншим реалізовувати свої наміри змінити суспільство на краще. Він і сам прагне служити громаді й активно цим займається. Але як і будь-який чоловік, що досяг піку своєї майстерності в улюбленому ремеслі, прагне передати досвід та напрацювання майбутнім поколінням. Бо хто ж, як не він?
Певно, ім’я Владислав Діброва доволі популярне у колі сумських громадських активістів та й не тільки серед них. Що не кажи, а наше місто доволі маленьке. І чим більше перебуваєш у тусовці небайдужих до розвитку громади людей, тим частіше помічаєш сплетені невидимою ниткою зв’язки одних осіб із іншими. З тим же Дібровою та «Антидахом» я познайомився задовго до нашого інтерв’ю, влітку, коли пресофіцер Олександр Бондаренко, у якого я проходив виробничу практику, запросив пограти в «Загублені руїни Арнаку», настолку (настільну гру) в найкращих традиціях «Індіани Джонса»: артефакти, втрачені скарби стародавніх цивілізацій, фантастичні істоти та віддалені землі, що приховують у собі безліч таємниць. Тоді я й відкрив для себе «Антидах» разом із його чіткими правилами сортування сміття, спілкування українською та поважливого ставлення один до одного. Тоді я й «дав кулачка» Владиславу Діброві.
Саме там ми домовилася зустрітися для інтерв’ю, тож Влад вже чекав мене на порозі Конгрес-Центру СумДУ. На годиннику – п’ята вечора, залишається година до відкриття освітнього простору. За звичкою тягну руку, аби привітатися. На що Влад відповідає кулачком і жартівливо додає: «Точно, це ж ти – з нормальних».
Простір настільних ігор знаходиться в укритті Конгрес-центру. Так безпечніше, та й на випадок повітряної тривоги людям є, чим себе зайняти. У залі настільних ігор було порожньо, лише за ноутбуком сидів Єгор, товариш Влада, громадський активіст і засновник першого україномовного клубу спортивної мафії. Він займався написанням положень до чергового проекту.
Влад робить коротеньку екскурсію простором: полички, наповнені настільними іграми; столи, що розкладаються та легкі на підйом; куточок із термопотами для приготування чаю та кави; стенд зі статутом «Антидаху».
І, куди не глянь, погляд Діброви, як орвеллівського Старшого Брата, чатує на тебе ледь не з кожної стіни. Ніби слідкує за тим, аби жодне російське слово, крапля алкоголю чи нецензурний вислів не перетнули кордону простору. Його тут люблять та поважають, до нього дослухаються, а правопорушники без жодного спротиву покидають «Антидах», коли Влад помічає щось неладне.
Ми віршуємо поспілкуватися, як тут і заведено, за настільною грою. Ігри допомагають краще зрозуміти одне одного, навчити уникати деяких помилок та комунікувати. Адже, попри штучне середовище – прописані у буклетах умови та правила, люди, які грають з тобою, цілком реальні.
Поки діставав камеру та блокнот, втратив свого героя з поля зору. Виходжу до коридору. Як і очікувалося, Діброва там, розклеює вказівки для гостей. Каже, що хтось це має робити кожного разу перед відкриттям, бо прибиральниці ті наклейки завжди зривають, аби помити підлогу.
На папірці написано: «Тут не спілкуються російською». Коротко і по суті. Одразу дає зрозуміти, у яке середовище потрапляєш та як налаштовані керівники простору. А оскільки більшість відвідувачів – підлітки, то така позиція акцентує для них на важливості спілкування українською та відчуження від усього, що пов’язане з країною-терористом.
За коридорною справою цікавлюся, коли Влад почав керувати громадською організацією «Ліцей». Як написано на сайті проекту RAZOM: «ГО «Сумська молодіжна організація «ЛІЦЕЙ» створена у 2004 році з метою підготовки майбутніх лідерів, які зможуть активно включитися у розбудову України як демократичної держави з відкритим громадянським суспільним ладом, прозорою діяльністю органів влади». Її членами є старшокласники та студенти Сум та Сумської області.
Діброва, виявляється, прийняв естафету від колишніх керівників взимку 2008-2009 року, і з того часу спільно з командою ентузіастів реалізував не один проект і захід. Саме про них продовжуємо основну лінію спілкування за грою в Azul.
” ” У ній ми маємо оздобити декоративною плиткою палац короля Португалії Мануеля І. Мета гри – набрати максимальну кількість очок за викладання плиток за певними правилами.
Витоком своєї громадської діяльності Влад називає Молодіжну організацію старшокласників і проект «З днем народження, Україно». Зміст його полягав у тому, що на 24 річницю Дня Незалежності України з кожної області, а їх якраз 24, людина зачитувала певний вірш зі своєї малої батьківщини.
«Це був і цікавий спосіб відсвяткувати День Незалежності, і можливість більше дізнатися про літературу рідного краю. Я, наприклад, для себе тоді дуже багато сумських письменників відкрив»,– ділиться Влад.
На 25-у річницю старшокласники вже готували буктрейлери до творів вітчизняних письменників.
” ” Тим часом ми робимо наш перший хід в Azul’і. Мені допомагає Єгор, який і пояснив нашвидкуруч правила гри. В ході першого раунду за очками я попереду. Однак, як і в реальному житті, тут усе може змінитися: сьогодні ти на горі, а завтра тебе з неї вже хтось скидає.
Влад підключає до ноутбуку флешку, на якій зібрані всі матеріали з проектами: напрацювання, звіти, положення, конкурсні заявки, фото та відео. У такому масиві інформації навіть найдосвідченіші комп’ютерні черви не відразу знайдуть вихід. Та ми все ж відкриваємо те саме відео, присвячене 24-літтю України. Тут серед представників Сумської області – Єгор Ганжа. Ага, той самий Єгор, який тільки-но мене вчив грати в Azul, а зараз відійшов до себе за стіл і готує наступний проект, який називається «У шкурі депутата».
Що за проєкт? Про нього Влад розповідає: у 2017 році цей проект називався «Служитель народу». Гадаю, пояснювати, чому змінилася назва, з очевидних причин не варто. Це симуляційна гра, де охочі об’єднуються у фракції, зустрічаються з депутатами міської та обласної ради, ходять на екскурсії до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Верховного Суду… Цьогоріч проект прагнуть відновити у межах Сумської області з екскурсіями до «кривої хати» (вона ж обласна та міська ради), зустрічами з місцевими депутатами та «іграми в політику».
На жаль, через війну не всі ініціативи можна організувати. Сумщина, як один із провідних регіонів із влаштування наметових таборів, наразі втратила можливість проведення подібних заходів через географічну наближеність до кордону з ворогом. Однак Влад встиг провести п’ять змін уже традиційного для «Ліцею» табору учнівського самоврядування «Туса» (назва, як легко читається, саме від «Табір Учнівського САмоврядування»). Відео з цих змін теж є на ноуті: 72 дитини, три загони, 14 днів для написання проектів, тренінги і подальша підтримка ідей, їхнє просування на конкурси та реалізація у випадку перемоги, фізичні активності та командна робота. Серед учасників табору – діти майже з усієї області. Непросто було без звичного наметового таборування, але ж – вдалося!
А це – з архіву. Такою ТУСА була раніше.
” ” Гра продовжується. Я намагаюся робити якомога менше помилок і вчитися грі, набиваючи ґулі. Все, як у житті: розумний вчиться на чужих помилках, а дурень – на своїх.
У 2017 році Владислав наважився подати на міський конкурс бюджету громадської участі проект із будівництва спортивного майданчика біля свого дому. На той час бюджет участі вже рік як функціонував у Сумах. Це дозволило Владу врахувати помилки попередніх учасників, проаналізувати проекти, які зібрали найбільшу кількість голосів. Саме з їхнім збором йому і було найважче, однак після перемоги та встановлення спортивних тренажерів на суму 280 тисяч гривень, він зрозумів, що власними руками можна щось змінити.
Останній його найдорожчий проект – на 440 тисяч. Тоді це була співпраця з міжнародними донорами і на таку суму мали б закупити 20 ноутбуків для того, аби діти підвищили можливість навчатися у період відключення світла в Конгрес-центрі, місці, де є генератори та інтернет. Однак через бюрократію та постійні правки, замовлення прийшло лише у квітні, коли ситуація з електроенергією в Україні більш-менш стабілізувалася. Але виручену техніку ГО «Ліцей» роздала у громади, багатодітні сім’ї, бібліотеки, задіяла в інших власних проектах.
” ” Ми вже потихеньку розставляємо останні фішки. Допоки важко зрозуміти, хто є лідером. Місцями Діброва намагається мені вставляти палиці в колеса на шляху отримання додаткових очок, але й сам за це поступається власними плитками.
Влада, на щастя, палиці в колеса Діброві не вставляє. Той же «Антидах» є бюджетним проектом на 80 тисяч гривень, що виграв конкурс від Управління молоді та спорту.
Ідея зародження такого простору виникла, коли один із активних старшокласників приніс у Палац дітей та юнацтва настільну гру. Так і задумалися над створенням приміщення, куди могли б сходитися люди з усього міста, щоб пограти в улюблені настолки. Наразі «Антидах» налічує більше 130 ігор, до повномасштабного вторгнення їх було десь близько 60. І це лише в місті Суми! Також існують точки у Тростянці, в Охтирці, в Сонячному Охтирського району та Андріяшівці Роменського. До цього списку планують додати також Сад і Лебедин, де в травні вже проводили фестиваль настільних ігор в одній зі шкіл.
«Зазвичай цим займаються ті, хто цього справді хоче. У деяких містах, як‑от в Тростянці, такі вечори настолок проводять щотижня, у громадах поменше, звичайно, все залежить від того, як зберуться люди», – каже Влад.
На початку завданням такого дозвілля було живе спілкування, від якого чимало підлітків за гаджетами просто-напросто відучилися. Зараз з’явилися додаткові цілі: «Завдяки настільним іграми люди переключаються. Діти, та й не лише вони, на якийсь час забувають про війну. Повертаються до спокійного життя без тривоги та страху. Вони спілкуються між собою, знайомляться, жартують та розважаються»,– каже Діброва.
Надалі планується співпраця з видавцями настільних ігор та організація Всеукраїнських фестивалів.
У той час, як вищезгадана «Туса» звично вигравала конкурси проектів кілька років підряд, деякі ініціативи ставали справжнім викликом. Як у випадку співпраці з «Міжнародною організацією з міграції». Проект передбачався як реабілітація для ветеранів АТО. 25 учасників із громади, половина з них – військові, з якими надзвичайно непросто працювати без правильної підготовки. Залучили 280 тисяч гривень, які пішли на закупівлю 12 настільних ігор, музобладнання, арки для бігових стартів, 3D принтерів, розхідних матеріалів для майстер-класу.
Варто зазначати, що донорське фінансування не працює так, що тобі дають на руки 280 тисяч і ти бігаєш та закупляєш все необхідне. Міжнародна організація з міграції надала усе матеріалами. Планувалося проведення фестивалів настільних ігор, благодійні марафони та майстер-класи з 3D-принтерами.
Здавалося б, що ветеранам робити з 3D-принтерами та настільними іграми? Однак, як мені ще на виробничій практиці зазначав пресофіцер Олександр Бондаренко, під час служби людина втрачає певний зв’язок зі своєю сім’єю та соціумом. Діброва своїм проектом допоміг відновити цей втрачений зв’язок із суспільством і рідними військовослужбовця. Попри проведення частки заходів, ініціативу не вдалося реалізувати в повній мірі через початок повномасштабного вторгнення. Однак виклик був того вартий: хоч і частково, але цілі вдалося досягнути.
” ” Цілий рядок із плиток одного кольору викладений, а це означає одне: кінець гри та підрахунок балів. Після підрахунку результати наступні: у Діброви – 53, у мене – 52. Розрив у 1 бал. Прикро, але не дуже. Як для першої спроби навіть непогано. Плюс одна причина сюди повернутися та взяти матч-реванш.
Під кінець гри ми й не помітили, як простір наповнився людьми. До Влада, само собою, підходили вітатися, але я й не думав, що за моєю спиною вже було стільки народу, охочого до спілкування та відпочинку за новенькою чи знайомою настолкою.
За дверима зібралися поціновувачі «Підземель та Драконів», що продовжили свою кампанію в коридорі. У цій грі ви спільними зусиллями боретеся проти монстрів та вирушаєте назустріч новим пригодам. У ній приміряєш на себе соціальні ролі, даєш волю почуттям та емоціям, довіряєш свою долю номіналу на ігровій кістці та сподіваєшся, що щаслива рука не підведе.
А от Влад не з тих, хто довіряє власну долю вищим силам, високопосадовцям та чиновниками. Своїм прикладом він демонструє, наскільки важливим є особистий внесок у розбудову країни та покращення добробуту. Для таких, як він, Україна починається не з президента, не з депутатів, не з міського голови, а, перш за все, з себе. Адже, окрім вже описаних проектів із наметовими таборами, ігровими просторами та фестивалями, Діброва активно займається волонтерством, їздить по області з настільними іграми, аби бодай якось підвищити настрій дітям та подарувати відчуття спокою у час війни.
У «Антидасі» стоїть скринька з написом «НА ЗСУ», через яку кожен відвідувач може добровільно підтримати армію грошима. А компанія Race Project, що спільно з Дібровою організувала близько п’яти благодійних забігів, з 24 лютого 2022 року передала 300 тисяч гривень на різні доброчинні рахунки. Влад вбачає в молоді величезну силу, адже сам вийшов із молодіжного середовища, яке дало йому поштовх рухатися далі. Тепер він дає такий поштовх іншим. Життя триває.
…Поки я відлучився, аби наповнити паперовий стаканчик гарячим чаєм, помітив, що Діброва вже сидить за іншим столом і грає в іншу гру…
У моїй голові відлунням звучать його слова, промовлені під час розмови. Тоді він нахилився до мене та серйозним тоном промовив: «Я ж все одно колись помру… Або як не помру, то потихеньку відійду від цього діла. Мені зараз не скільки важливо самотужки реалізувати якомога більше проектів, а важливо заохотити інших та навчити їх тому, що знаю я. Нехай їхні перші проекти будуть від ГО «Ліцей», потім вони зможуть набити собі руку, створити власні ГеОшки та реалізовувати ініціативи самотужки. Мені кажуть: «Так тобі ж за це не платять». І що? А світ тоді як змінювати?»
Спілкувався Захар ЮВКО
