Воїн повернувся в рідне селище
на щиті через півтора року після героїчної загибелі
Він завжди все намагався зробити якнайкраще
Ми поспілкувалися з близьким оточенням героя. Так, зі слів двоюрідної сестри Олени Каніщевої, Олександр народився в Кириківці 27 липня 1985 року. Тато був водієм, мама — працювала в Ощадбанку. Після закінчення місцевої школи хлопець вступив на навчання до Люботинського училища та здобув спеціальність машиніста потягу. Майже два десятка років працював в одному й тому самому депо на залізничній станції: спочатку — помічником машиніста, потім – машиністом. Одружився, жили з родиною (дружиною та двома дітьми) в Харкові.
— Саша завжди намагався бути першим і кращим, — каже пані Олена. – Дуже пишався своєю роботою: машиніст потягу — це дійсно важливо та відповідально! Він виконував найскладніші завдання, від яких інші часто відмовлялися. Коли почалася повномасштабна війна, і потрібно було евакуйовувати людей з Куп’янська, ніхто не хотів цим займатися — дуже ризиковано. А Олександр їздив під обстрілами та вивозив мешканців з небезпечної території! Звісно ж, боявся, але дуже хотів врятувати людей з того пекла, на яке перетворився Куп’янський район!
А потім, коли це завдання було виконано, з’явилося нове: на Харківському водоканалі закінчився хлор, який використовували для очищення води, щоб зробити її придатною для споживання, а це означало, що жителі міста скоро почнуть страждати від спраги або хворіти. Потрібно було цю хімічну речовину провезти з певного місця, територією, що потерпала від ворожих атак. Цього разу теж не знайшлося бажаючих зробити добру справу, ризикуючи власним життям, окрім Олександра.
Про те, якими зусиллями той вкрай важливий хлор потрапив до Харкова, потім чоловік розповів родичам. Це історія з розряду «Один у полі – воїн», адже Сашко керував потягом, рухаючись безлюдним маршрутом зі швидкістю не більше 20 км на годину. Швидше не поїдеш — навколо так стріляли, що кожний метр колії міг стати останнім. Машиніст зупиняв потяг, виходив та дивився, чи є далі залізничні путі, чи не розбомблені.
Так, під постійним російським вогнем, докладаючи неймовірних зусиль та страшенно переживаючи, машиніст доставив ввірений вантаж до місця призначення. Це було в березні 2022 року. Харківський водоканал отримав хлор, а харків’яни – питну воду.
Це страшне та фатальне слово «відпустка»
А далі сталося те, чого Олександр ніяк не очікував. Йому подякували за героїзм, вручили премію й… відправили у відпустку. Начебто, цьому потрібно було зрадіти, адже відпочинок цілком заслужений та оплачуваний! Але чоловік це сприйняв, як рішення керівництва позбавитися його. Дійсно дивно: у країні війна, у відпустки ніхто не йде, а його раптом відправили!
— Сашу дуже образила та ситуація, — згадує події весни-2022 його сестра Олена. — Він сильно переживав та обурювався, що в Харкові потрібні досвідчені машиністи потягів, а він сидить без діла! Він відчув себе непотрібним і не зміг пережити цю образу, бо розумів, що місце старшого машиніста вже не обійме, а буде в так званому резерві, на заміні. Дуже сильно переживав ситуацію, хотів активних дій, не міг сидіти вдома, коли на війні гинули його друзі, знайомі. Тому він задумав єдино можливий для своєї діяльної та патріотичної натури вихід, про який нікому нічого не казав.
Навіть коли Олександр переконав дружину з дітьми виїхати до Європи і відвіз родину до кордону з Польщею, рідні нічого не запідозрили. Думали, що єдиною його метою є евакуювати дорогих для себе людей в безпечне місце. Таємниця, яку виношував та приховував від родини чоловік, розкрилася невдовзі, коли він пішов добровольцем захищати країну. У тій своїй відпустці не відбув навіть і десяти днів: увесь цей час займався армійським питанням.
Здолати “бронь”
Отже, переповнений емоціями «відпускник» пішов до військкомату і попросився на фронт. Не зупинило Олександра навіть те, що він не служив строкову службу через проблеми зі здоров’ям. Але йому спочатку відмовили через те, що чоловік на роботі має «бронь»: машиніст потягу — посада критичної інфраструктури! Та врешті-решт питання призову було вирішено і доброволець потрапив до війська.
На війні
— Про те, що Саша пішов на фронт, я дізналася від знайомих, коли він вже знаходився в навчальній частині в місті Дніпрі, — говорить дружина загиблого воїна Дар’я. Для нас з дітьми ця новина стала шоком, тому ми одразу ж повернулися додому, в Україну.
Після навчання чоловіка відправили до Луганської області. Звідти спілкувався з родиною телефоном щодня. Вранці 26 травня зателефонував рідним, повідомив, що загинув його друг. Дуже засмучений був, переживав. А наступного дня Даша пропустила дзвінок від чоловіка, а коли набрала його сама, той вже був недоступним. На телефон прийшло повідомлення від Саші: мовляв, пішов на бойове завдання, і кілька днів буде поза зоною досяжності.
З тієї миті зв’язок з ним зник назавжди. Ані через кілька днів, ані пізніше телефон не увімкнувся. Даша телефонувала побратимам чоловіка, ті запевнили, що з ним все добре, він ще на завданні. А пізніше від знайомих родина дізналися, що Олександр не повернувся з поля бою — загинув.
Пошуки
Статус безвісти зниклого надають лише через 14 днів, але Дар’я не стала чекати — поїхала до Харківського територіального центру комплектування та соціальної підтримки (так тепер називають колишні військкомати) . Як виявилося, марно: там відповіли, що про долю її чоловіка нічого не відомо. Тоді жінка розпочала самостійні пошуки Олександра: їздила в Київ до координаційного центру по безвісти зниклим, до уповноважених Олега Котенка та Дмитра Лубенця. Все марно.
І лише майже через півтора року, 21 листопада 2023, рідним повідомили, що ДНК одного з воїнів, які знаходяться в Києві після обміну тілами загиблих, що відбувся 6 червня, співпадає з біологічним матеріалом зниклого Олександра Убоженка на 99 відсотків і видали свідоцтво про смерть. Дар’я зізналася нам, що до останнього вірила, що її чоловік живий і перебуває в російському полоні.
Вічність
Олександра привезли додому в Кириківку 24 листопада. Поховали наступного дня, 25 числа, в закритій труні на місцевому кладовищі. Ще один захисник поповнив Небесну сотню загиблих воїнів. Напівсиротами залишилося двоє дітей Героя: 17-річна донька та син, якому лише 11.
Колектив газета «Ворскла» висловлює щирі співчуття родині Олександра Убоженка, який віддав своє життя в кровопролитній війні, захищаючи рідну землю від російської навали.
Оксана Ковальова
