ДОБРО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ!
Ні, не забувають колишні учні добро, що випромінювали протягом довгих років їхні вчителі, і вдячні їм за нелегку науку, яку потім вони брали з собою у життєву дорогу.
Сьогодні чимало вчителів-пенсіонерів залишаються ніби за лаштунками. Багатьом із них час давно вже пофарбував скроні й змінив зовнішність. Вони повністю поринули у домашній побут, звикли до самотності чи сірої буденності, ба, більше того, їм нікуди поспішати й на уроки також. І часто нікому до них немає справи, ніхто не поцікавиться, чи важко працювати на городі, чи, можливо, потрібно покосити бур’яни, чи допомогти по господарству. Роки їхні біжать без зупину, буває, що вже й деяких своїх учнів під час зустрічі не відразу згадають. Та воно й не дивно, адже з колись маленьких Михайликів, Андрійків чи Наталок давно вже виросли дорослі люди, в яких уже є власні діти і внуки, й розлетілися вони з батьківських осель у різні куточки світу. Нехай не подумають учителі-пенсіонери, що їх забули, ні! Їх згадують, а найбільше – це коли доводиться допомагати виконувати домашнє завдання дітям чи онукам, коли знаннями, здобутими під час навчання у школі, користуються на роботі чи в побуті. Ось тоді-то й приходить думка: потрібно було свого часу уроки вчити краще!
«БУТИ ТОБІ, ДОНЮ, ВЧИТЕЛЬКОЮ!»
Як живуть сьогодні вчителі-пенсіонери, які колись віддали чимало років, навчаючи підростаюче покоління різним наукам, допомагали дітям повірити в свої сили, подолати труднощі?
День учителя співпадає цьогоріч ще й із Днем ветеранів і людей похилого віку. Цього дня у вирі повсякденних турбот і непростого часу хочеться говорити й говорити слова вдячності всім педагогам, а особливо представникам старшого покоління.
Серед педагогів-пенсіонерів давно вже на заслуженому відпочинку і колишня вчителька Великописарівської школи Галина Романівна Цілюрик. Ще з дитинства її мама Мотря Михайлівна пророкувала доньці бути вчителем, коли спостерігала за нею, як вона допомагала робити уроки братові, який не любив навчатися: «Бути тобі, доню, вчителькою». Сім’я, в якій народилася дівчинка, була багатодітною. Достатку, як такого, не було. Але в старій хатинці вистачало місця всім, і ніхто не був обділений батьківським теплом і любов’ю.
Після закінчення школи дівчина два роки працювала у с.Пожні вожатою, щоб заробити стаж і більші шанси на вступ до вищого навчального закладу, а також зібрати кошти на майбутнє навчання. Вона трепетно берегла свою мрію стати вчителем, бо мала хист до математики, тож і документи віддала на математичний факультет. Та вийшло так, що декан фізичного факультету переклав документи Галини Ворожбян (дівоче прізвище) на свій факультет, мовляв, яка їй різниця, фізичний чи математичний, адже на обох факультетах вступні екзамени однакові. І вона чомусь не стала заперечувати. Усе пройшло добре, Галина стала студенткою, а більше того – її ще й обрали старостою у групі. І побігли студентські роки…
На п’ятому курсі Галина Романівна вийшла заміж за місцевого парубка Івана Сергійовича, згодом у них народився син. Після призначення чоловіка на постійне місце роботи, вона разом із ним поїхала до с.Розсошів, де винаймали житло і працювали. Учителювання в сільській школі молодій жінці добре запам’яталося. А особливо – відсутність світла в селі. Сім років навчала Галина Романівна розсошівських дітей фізики. Тут і донька народилася. Потім сім’я переїхала до Великої Писарівки, почали будувати власний дім. Улюблена робота хоч і забирала чимало часу, але подобалася. «Сьогодні все, що залишилося від школи, – це спомин про неповторні історії з життя школярів», – розповідає Галина Романівна.
Пам’ятає колишня учителька і старанних учнів, і тих, кому наука не занадто заходила. Були й бешкетники, але, як правило, в житті вони влаштувалися доволі непогано, за двійки не ображаються й свою вчительку й досі пам’ятають. При нагоді не забувають низенько кланятися, а значить, не мають на вчительку ніяких образ.
Випадкові короткі зустрічі з колишніми учнями для Галини Романівни завжди свято. Під час нашої зустрічі, співрозмовниця не змогла не поділитися спогадами про школу, не згадати своє колишнє учителювання.
– За щоденними турботами ми не помічаємо, як швидко плине час, – говорить Галина Романівна. – І все ж таки, часто згадуються сторінки своєї трудової біографії. Праця в школі – це частинка мого життя, бо в кожному прожитому дні було щось неповторне, незабутнє, що лишило у моїй душі відбиток. Сьогоднішня війна змінила наше життя, не дала часу і можливості ані зважити й обдумати, що відбувається, тож наразі думки трішки інші. Хвилююся більше за молоде покоління, як їм жити і відбудовувати свою країну?
На запитання, чи пригадує Галина Романівна сьогодні перший проведений у своєму житті урок, свої перемоги, якісь маленькі прикрощі, які зустрічалися їй, вона відповіла: «Так, звичайно, пам’ятаю. Всього було. А найбільше пригадую своє класне керівництво. Бути наставником для дітей – нелегко. Запам’ятався один випуск, де у класі більшість учнів були з Попівки, – розповідає вчителька. – Учні їздили тоді до Великописарівської школи рейсовим автобусом. І бували такі дні, що всі вони з якоїсь причини не приїжджали до школи. Мені як класному керівнику необхідно було якось на це відреагувати. Тож одного разу, після такого випадку, я сіла в автобус і поїхала до Попівки з’ясувати, що там коїться, чому учні прогулюють уроки? Коли автобус під’їхав до зупинки, я стала спостерігати за натовпом пасажирів. На той час у Попівці населення було чимале, і часто бабусі з оклунками власно вирощеного збіжжя їздили до райцентру на базар ним торгувати. Усі старалися зайняти місця в автобусі, та ще й потрібно було прилаштувати чималі торби. Виявилося, що мої учні не поспішають сідати в автобус, а під кінець їм не вистачає в автобусі місця. Водію, звичайно ж, вигідніше розсадити в автобус пасажирів, які оплачують квитки, а учні їздили безкоштовно.
Так я так розгнівалася на водія, що пообіцяла, що коли він не братиме учнів, то пожаліюся, куди слід. Коли ж я провела зі школярами роз’яснювальну роботу з цього приводу, то вони мені відповіли: «Вас не зрозуміти: то Ви вчите тому, що старшим потрібно в громадському транспорті поступатися місцем, то тепер, виявляється, навпаки, потрібно їм місцем не поступатися».
ЖИТЛО ЗРУЙНОВАНЕ, АЛЕ ВІРА – НІ!
Дісталося й Галині Романівні від ворога: її майно було значно пошкоджене під час прильоту ворожої ракети.
«У березні 2022 року на моє подвір’я прилетіла ворожа ракета, повністю зруйнувавши літню кухню, пошкодивши автівку в гаражі, частину будинку, дах, огорожу», – поділилася емоціями пенсіонерка з приводу пережитих під час війни подій.
– Це був вечір, я була саме в хаті, зокрема у кухні. Аж раптом такий страшенний вибух, від якого я втратила дар мови, не могла зрозуміти, що трапилося. Це вже пізніше повибігали сусіди, стали роздивлятися, що в кого постраждало, прибігли до мене, – з хвилюванням згадує жінка. – Масштаб руйнування ми вже повністю побачили, коли зранку надворі розвиднилося. Купа всякого будівельного мотлоху, значно пошкоджений дах, суцільні руїни від літньої кухні, пошкоджена загорожа, вікна в галереї повилітали. А більше того – від вибуху того ж вечора почалася пожежа, було страшно, що пошкоджений автомобільний бак в автівці, вщент заповнений бензином, у будь-який час міг злетіти у повітря. Це ще добре, що світло було вимкнуте й проводка не зайнялася. Сусіди набирали воду, гасили пожежу власноруч. На щастя, вогонь далі не розповсюдився. А тут ще й саме дощі почалися, через пробитий дах затікало, в хаті сипалася штукатурка. Та не знаю, що було б зі мною і що я сама б робила після такої трагедії, коли б не сусіди! Я їм настільки вдячна, що вони не залишили мене на самоті й прийшли на допомогу! Тоді в магазинах нічого не було, вікна було нічим забивати, тож вони зі своєю плівкою прийшли й позабивали вибиті шибки, допомагали мені плівкою накрити й побитий дах, повигрібали сміття від зруйнованих будівель.
Я ще звернулася за допомогою й до секретаря Великописарівської селищної ради Володимира Григоровича Лєонова. Вдячна йому, що він вислухав і на наступний день до мене приїхав трактор із вантажниками, які вивезли сміття від розбитих будівель. Звичайно, ще багато роботи, тож буду неодноразово просити людей допомогти. Але я тепер знаю, що світ не без добрих людей. Хочу назвати всіх небайдужих, зокрема, – це Андрій і Галина Сіденки, Микола й Валентина Обідці, Ніна Загравська, Ольга й Микола Гуцали, Олександр Нетребенко і Віктор Повстян, Олена Дика та багато-багато інших, завдяки кому я й перезимувала в будинку, бо надворі ще були сильні морози. Я дуже вдячна моїй племінниці Наталії Ківіренко і її доньці Вікторії.
Я щаслива, що в мене є такі близькі мені люди. Дуже тяжко залишатися без чоловіка і хазяїна, а ще важче у такому поважному віці, коли постійно доводиться звертатися до когось за допомогою. Вони завжди мною опікуються, за кожним викликом поспішають до мене на допомогу, поділяться останнім, що мають. Війна розпочалася, а в мене виникла проблема з газовим опаленням, довелося викликати газовиків. Не раз приїжджали Сергій Вакула і Віктор Гордієнко, оглядали систему, купували потрібні запчастини, за роботу нічого не брали. Дуже приємно, що є такі чуйні люди, яким чуже горе і проблеми не байдужі. А ще хочу згадати роботу соцпрацівника Ольги Косяк. Вона обслуговує мене по четвергах. Але коли я щось їй замовляю, вона завжди привезе наступного дня. І це ще раз доводить, що у світі хороших людей набагато більше, ніж байдужих. І хоча житло моє зазнало від ворога пошкодження, все ж вірю, що не буде їм прощення!
ПРАЦЯ ПЕДАГОГА – НЕ МАРНА
«Завжди приємно усвідомлювати, що моя вчительська праця не залишилася марною, що моя наука стала комусь у нагоді, що шкільне виховання учнів дає свої результати, і що професія вчителя – важлива і потрібна, бо живемо заради дітей – цвіту нашої нації. Хотілося б, аби держава більше уваги приділяла вчителям, гідно оцінювала їхню нелегку працю, що дає країні і світові прекрасних і розумних спеціалістів, науковців, професіоналів своєї справи, – говорить Галина Романівна. – Ось і нещодавно мені довелося зіткнутися з людським вчинком, від якого мені приємно було усвідомлювати, що учительська справа важлива, бо у світ виходять справжні люди, – розповідає співрозмовниця. – Не так давно мені потрібно було сходити в лабораторію лікарні. Я майже нікуди не виходжу з дому, тож мій сусід Андрій Сіденко зголосився мене підвезти, за що я йому дуже завдячую. На зворотному шляху довелося йти пішки, і я відчула, що сили вже не ті. Я стала й подумала, чи не зупинити мені якийсь транспорт, щоб трішки під’їхати?
Стою собі й так боязко руку то піднімаю, то опускаю, думаю, та хто там мене підвезе! Аж раптом зупиняється автомобіль. Бачу, чоловік мені не знайомий, тож запитала, а куди Ви мене збираєтеся везти, на що той відповів: «До Вас додому». А я йому: «А Ви знаєте, де я живу?» Він відповів, що так, бо знає мене як колишню вчительку, і де я живу. Він розповідав про себе, але я його не змогла згадати, мабуть, я в нього не читала фізику, а можливо, пройшло чимало часу і я його не пам’ятаю.
Але ж я настільки розчулилася вчинком цього звичайного чоловіка, який пожалів мене, пенсіонерку, і зовсім безкоштовно доправив додому, тож вирішила, що він хороша людина, яка на своєму життєвому шляху не розгубила кращі якості, – чуйність, уважність і доброту. І подумала, що в цьому, мабуть, є і наша, вчительська заслуга. Пізніше з’ясувалося, що чоловік, який мене підвіз до самого дому, – це Євген Петрович Мовчан, директор КНП «Великописарівський Центр первинної медико-санітарної допомоги». Ось такий, на перший погляд, банальний людський вчинок, але він торкнувся моєї душі. Дай йому, Боже, здоров’я, успіхів у всіх його починаннях і завжди залишатися таким же людяним».
Галина Романівна Цілюрик близько трьох десятків літ, як на пенсії, багато років віддала справі навчання учнів і пишається кожним із них, радіє за їхні досягнення. За свою роботу мала чимало подяк і відзнак від керівництва не лише школи, а й району й області, а головне – має визнання своїх учнів. І давня мрія дитинства, і пророчі слова мами «бути тобі вчителькою» все ж таки здійснилися.
Шановна Галино Романівно! Нехай Ваші роки будуть дійсно Вашим багатством. Нехай теплою і лагідною буде Ваша золота осінь. Дякуємо за працю, за мудрість і терпіння. Хай Вас поважають люди і завжди пам’ятають колишні учні. Здоров’я Вам міцного, перемоги нам усім і миру!
Олена ТЯГЛЕНКО
