Батько коваль та мама-колгоспниця з с. Березівка Катанського старостату Кириківської громади подарували світові талановитого поета, віршовані твори якого змушують занурюватися в глибини філософії, психології та сенсу життя.
Наш герой народився в 1958 році в багатодітній родині в парі хлопчиків – близнюків. Окрім них у батьків була вже старша донечка.
З трьох діточок творчі здібності виявилися лише у Володимира.
— Перші замальовки почав робити в шкільні роки, — розповідає чоловік. — А коли пішов в армію, погляди докорінно змінилися: служба в морській авіації загострила в моїй душі відчуття патріотизму, і вірші складав на цю тему. Дуже хотів літати. Тому після демобілізації вступив на навчання до льотного училища. Та за станом здоров’я довелося перевестися в інженерні війська.
Творча натура нашого героя у всьому шукала творчий підхід. Навіть стрибок з парашутом, сповнений страхів та ризиків, пов’язаних з висотою, він перетворив на романтичну пригоду: поки перебував у повітрі, між небом і землею, філософствував, чому пташки літають, а люди — ні?
Відповіді на всі свої запитання Володимир складав у римовані рядочки. Та головну увагу він все ж таки приділяв словосполукам: йому подобалося вишукувати такі незвичайні варіанти простих слів. Це ж в математиці від перестановки місць доданків сума не змінюється, а в літературі від цього кардинально змінюється зміст!
Попри те, що нашому герою спочатку аудиторію мати не хотілося, адже писав для себе, пізніше довелося виносити власну творчість на широкий загал. І публіка виявилася дуже вдячною — водійською. На той момент мешканець Великописарівщини працював на підприємстві, де було 100 одиниць техніки, і, звісно ж, багато водіїв. Для простих хлопців поетичний колега був якимось неземним і нереальним, недосяжним та не таким як усі. А він і справді відрізнявся від колективу: робив все як усі, ще й вірші складав! Поки стоять колоною в черзі на завантаження, Володимир часу не гаяв — творив! Не дивно, що колеги уважно слухали кожне його слово і дуже поважали. І з нетерпінням чекали наступних віршів про себе.
У 1997 році поетичні доробки Володимира вперше були опубліковані на сторінках газети.
— Першим моїм серйозним віршом був довгий, на 22 куплети, твір «Про рядки та енергію», — каже наш герой. — Але потім я вирішив, що це дуже багато, треба писати менше. Бо якщо людина за 22 куплети не може висловити свою думку, то це вже погано. Тому намагаюся вкластися не більше, ніж у три куплети. Тримати себе в рамках було не важко: в мій тодішній кнопковий телефон влізало лише 300 знаків, тому писати більше ніяк не виходило. Це і вплинуло на обсяг віршів. Окрім телефону, записував рядки на будь-якому клаптику паперу, потім переносив у товстий зошит. Коли їх зібралося 15 штук, — спалив.
Вважається, що вірші пишуться, коли болить душа. Мовляв, вистраждані рядочки — найбільш цінні. А в мене все в порядку, а вірші все одно пишуться!
Поезію прирівнюю до стихії: сиджу немов в океані букв. І придумую красиві вислови. Це завжди цікаво. Краса врятує світ, у тому числі — і поетична!
Під час написання матеріалу про Володимира Гаманова наш герой відмовлявся від цього: мовляв, поміж віршованих рядків і так видно, що він за людина. На наше запитання, яку роль в його житті зіграла літературна творчість, чоловік відповів, що для нього поезія — це змагання з собою вчорашнім. Як він вмів красиво висловлюватися раніше, і як – зараз. А завтра все це може закінчитися з низки причин. Тому планів не будує. Просто живе, пише, змагається. Сам з собою.
Оксана Ковальова
Вірші Володимира Гаманова
Космічний вітер північним сяйвом
В калюжах зорі люстеркує,
З колючих літер тремтить уява
І серце з розумом воркує.
А південь дивний і зорепадом,
І степом вільним, в пісками,
Де лань змагається з гепардом,
І промінь нібито — спис в камінь,
І моря хвиля зір концентрує,
Під шум прибою писать не вмію,
Небо в хмаринках вирій вітрує,
Від сонця музики — німію.
**
Хай комусь не до сну,
Світлячком за лаштунки
Мрія ляже пластом
Від фантазій митця,
Хто жадає весну,
Той малює малюнки,
Шле світлини листом
Залицянням лиця.
Тому добре, хто зна,
Як лишити рахунки,
Усміхнувши за склом
Чарівливість лиця,
Це вже точно весна,
Бо енергія думки
Так торкає теплом
Неспокійні серця!
**
Вітаю, як літаю поки що уві сні
І бачу чайок зграю у проблисках весни,
Згоряю, бо скучаю під опади рясні,
Як згадую — літаю, і добре, що є сни.
В них настрій зніме втому емоцією дня,
І простір в часі тому добром дістане дна.
Вітаю, як літаю з бажанням кращих мрій,
Думками залітаю за обрій твій і мій!
**
Третій день 23-го!
Ось валяються речі його,
Їх забув мабуть кум,
Третій день двадцять третього,
Розум плутає ум.
Віддзеркалено видно лице,
Ніби сором — не стид,
А світанок розвиднюється,
Його б перенести.
Мій павук в сітці мешкає
В покутті рушників,
Ноутбукаю мишкою
Я своїх чужаків.
