Мами загиблих Героїв — це окрема категорія жінок з великої літери, яка потребує значної поваги, уваги та підтримки. Адже смерть дитини – найболючіша для людини. І зрозуміти горе матері може тільки той, хто через це пройшов сам, або ж був завжди поруч, допомагаючи мамі пройти цей важкий шлях непоправної втрати рідної кровинки, яку носила під серцем та подарувала світу.
Снайпер із Ірландії
Про Валентину Петрівну та її сина Олександра ми вже писали: чоловік понад 20 років прожив у Ірландії, а одразу після повномасштабного вторгнення повернувся до України і став на захист рідної держави в якості снайпера. Через деякий час воїн загинув на полі битви на сході країни. Ідентифікувати тіло допоміг шрам від апендициту, який все життя дошкуляв Герою. Але саме він став тією особливою прикметою, за якою мама впізнала свого синочка.
Цю щемливу історію нам розповіла сестра Олександра Оксана Сергіївна. Із її вуст нам стало відомо про те, якою чудовою та патріотичною людиною був герой публікації.
А вже зараз, під час підготовки даного матеріалу, з спілкування з Валентиною Петрівною, ми дізналися, яким турботливим сином він був.
Співрозмовниці – 80 років. Інтелігентна, доглянута жіночка, виглядає набагато молодшою за свій вік. Звідки знайшла в собі сили пережити загибель сина? Як живе після його поховання?
Відповіді на всі ці питання – справжній психологічний тренінг, адже поради героїні статті можуть стати в нагоді всім матерям, які втратили своїх діточок. З досвіду мешканки Охтирки ми бачимо, що навіть найважче горе лікується. Але – не часом, а творчістю.
Дівчинка, жінка, бабуся
Займатися рукоділлям пані Валентина почала ще з дитинства: вишивала гладдю та хрестиком. Була старанною дівчинкою, яка за улюбленою справою проводила години. Коли подорослішала, хобі довелося відкласти на довгі роки, аж до пенсії: бо вже сама стала мамо, народила двох дітей – доньку й сина, потрібно було займатися родиною, роботою та домашнім побутом.
На заслужений відпочинок вийшла в 50 років, за пільгою, оскільки 23 роки працювала на шкідливому виробництві – в друкарні. Верстала та друкувала газету. А перед цим, у молодості, встигла і в дитсадочку попрацювати! Ось така розбіжність у професійній діяльності, що лише підтверджує, що навчатися новому – реально і досить результативно!
Отже, молода пенсіонерка, ще сповнена сил та енергії, більше нікуди на роботу не влаштовувалася, бо основною її діяльністю став догляд за онукою Єлизаветою. Статус бабусі носила з гордістю, всю себе присвятивши маленькій Лізоньці.
А одного разу, гостювавши в подруги в Конотопі, побачила вишиті картини господині. І вмить згадалося минуле!
З тієї миті наша героїня знову займається рукоділлям.
Щоб серце не кололо, взяла до рук голку
Особливу потребу в вишиванні Валентина Завгородня відчула після смерті синочка. Те, що арт-терапія творить дива, вбита горем мама відчула невдовзі, коли зрозуміла, що робота з бісером та нитками має заспокійливу дію.
Жінка засиджувалася за вишиванням до глибокої ночі, не помічаючи часу. З-під її пальців виходили справжні шедеври на полотнах! Звісно ж, син не виходить з голови, але все ж таки трохи легше.
— Саші так подобалися мої картини!, — каже співрозмовниця, наголошуючи, що в Ірландії залишилися її роботи, які вона дарувала синові.
Зі слів охтирчанки, зараз вона використовує готові набори для творчості, що продаються в магазинах. Тільки колір ниток обирає сама.
— Одного разу Оксанка купила мені в Полтаві такий чудовий набір, з нитками та бісером! — з вдячністю за постійну підтримку говорить пані Валентина про свою доньку. — Так сподобалося, що тепер працюю за цими схемами!
Головне — бажання
Зараз Валентина Петрівна вже прабабуся: онука Ліза подарувала їй двох чудових правнуків Оріона та Самсона.
— Оріончик — такий розумний!, — тішиться правнуками, яких просто обожнює, наша героїня. — Йому вісім років, у школі навчається успішно, ще й в шахмати грає! А дворічний Самсончик мене розважає: всюди водить за собою, все показує. Щодня ходжу до них, бавлюся! Та й Лізоньці треба допомогти!
Попри постійну зайнятість приємними клопотами, Валентина Завгородня знаходить час для рукоділля. Це обов’язково! «Зранку схожу у справах та до магазину, а по обіді повертаюся додому і починаю вишивати!» — каже жінка.
На стінах будинку героїні статті – картини з квітами, барвами осені, ліричні мотиви, патріотичні композиції, а також ікони. Свої роботи рукодільниця не продає, а дарує близьким та знайомим. І це – чудові ексклюзивні подарунки, створені руками Мами Героя Олександра Завгороднього! Зроблені з повною самовіддачею, де в кожний шов і в кожну бісеринку вкладена душа. Душа української Матері з великої літери.
Оксана Ковальова
