«Мені наснилось: обірвав мій сон Цілунком теплим вранішній промінчик… Я, мов Мадонна з полотна да Вінчі, Усміхнено вдивляюсь в горизонт, Псалми співаючи натхненні і одвічні…»
Так починається вірш «Мені наснилось» Агнеси Ткаченко, який входить до альманаху «Вірші під тривогу». І сьогодні знайомство зблизька із авторкою романтичних рядків. Хто ж вона насправді?
ПЕРЕДМОВА ДО ІНТЕРВ’Ю
Уже вкотре впевнююсь, що зустрічі не бувають випадковими. Для чогось вищі сили нас зводять разом. Для чого? Залишимо роздуми філософам та психологам. А я оце згадую, коли я вперше зустрілася із Зоєю Бордун? Точно не пам’ятаю, та думаю, що можливо це була зустріч із викладачами, туристами або поетами у клубі «Сокіл». І це було до війни. Минулого року почула її вірш «Не піду!» на презентації альманаху «Вірші під тривогу». Колись наше життя буде згадуватися на «до» і «після». А нині живемо під час війни. Живемо, працюємо, мандруємо, воюємо, втрачаємо, допомагаємо військовим, пишемо вірші і романи… Живемо, хто де. У кожного своя історія.
Знайомтесь, Зоя Бордун, вона ж Агнеса Ткаченко, або навпаки. Охтирчанка, навчалася у ЗОШ №4 і №8, вищу освіту отримала у Сумському педагогічному інституті, спеціальність – викладачка історії і суспільствознавства. Працювала вчителем історії у ЗОШ №8 і №3, у школах Старої Іванівки, Поліг, Чернеччини, Високого, також методистом, а потім директором районного ЦДЮТ (центру дитячої та юнацької творчості), керівником гуртків: історичного, етнографічно-краєзнавчого, екологічно-краєзнавчого у Охтирському ДЮЦ. Захоплення – печворк (клаптикове шиття), малювання, поезія і проза, квіти, туризм. Заміжня. Чоловік Анатолій, донька Ірина, онука Софія. Наразі Зоя-Агнеса зі своїми дівчатами – біженці, у статусі гуманітарного тимчасового захисту, мешкає у Литві, у місті Ежереліс.
То, хто ж ти, Мадонно? І що втаємничує твоя посмішка?
Я – донька археолога Валентина Ткаченка. Ви пам’ятаєте макет фортеці у першому залі Охтирського краєзнавчого музею? А ще мій тато – автор археологічної карти Охтирки, краєзнавчих записок 1961-1963 років. Мій тато співпрацював і дружив із директорами краєзнавчого музею Олександром Галкіним і Людмилою Міщенко, а з Юрієм Берестом разом досліджували Боголюбівське городище. Оці корені міцно тримають мене у світі. Я хвора історією і весь час ділюся розповідями про історію Охтирщини з усіма. Я довго була Зоєю Бордун. Та коли моя книга була готова до друку, я вирішила назватися Агнесою Ткаченко. Агнеса – то ім’я моєї бабці, а Ткаченко – моє дівоче прізвище. Мабуть, «проснулися» родинні корені, нагадали про рід.
Цікаво, наскільки глибинно ти знаєш свій родовід?
Насамперед, хочу зазначити, що я і моя родина – династія педагогів та істориків. Мій прадід – Іоан Ядзінський, вчитель французької, німецької, латинської, російської мов. Дідусь – вчитель музики, батько – викладач історії, я – викладачка історії, моя донька Ірина – історик, її чоловік Ігор – теж історик.
Зоя-Агнесо, коли ж ти написала свій перший вірш, пам’ятаєш?
Дуже добре пам’ятаю. Я була у 2 класі. Мій перший вірш «Про ялинку» був написаний російською. Російську мову викладала Емма Василівна Літвінова. Добре викладала і я любила цей предмет. Тепер ми всі розуміємо як нас русифікували. Але ж ми про творчість. Я захопилася нею зі шкільних років. Для олімпіади з російської літератури треба було написати вірш. Напередодні нас водили на екскурсію у краєзнавчий музей. Я написала про цю подію справжню віршовану поему.
Так і пишеш дотепер.
Так. Але тепер тільки українською. Цей перелом стався у 2019 році. Коли загинув мій племінник Денис Ярмак, російську мову як відрізало. Вона мене просто вбиває.
Це закономірне явище нашої реальності. У твоєму творчому доробку є проза.
Так. І це знову повернення до свого коріння, спогади про бабусю. А війна робить зарубки і болісні спогади. «Місяць минув» – це про початок війни, як ми його пережили.
Коли твоя творчість побачила світ?
Я довго писала для себе, як то кажуть, «у стіл». А потім моя поетична подруга Валентина Сень наполягла, щоб я долучилася до авторів альманаху «Павлоградські перехрестя». Так, із 2017 року я співпрацюю із цим альманахом. А в 2025 році я подала до друку ще й свою прозу, та підготувала свою особисту збірку до друку, поки що в очікуванні узгодження із видавництвом.
Де черпаєш своє натхнення? Що збуджує тебе до написання певного вірша чи оповідання?
Слова, які ненароком почую, побачу, прочитаю, спонукають мене до роздумів і мої слова складаються докупи у поетичні чи прозові рядки. Направду, проза дається важче, бо коли працювала у школі, гуртках, писала звіти, які були у рамках офіційного стилю. Натхнення – творчі посиденьки, літературні зустрічі. Пам’ятаю як я потрапила до поетичного клубу «Живе слово», який діяв у районній бібліотеці на вулиці Батюка. Я йшла у справах, зустрічаю колегу Віктора Савостяна, який запросив у бібліотеку. Формат «Живого слова» був дуже теплий, камерний. Микола Глива – гарний організатор, який влаштовував цікаві зустрічі і завжди допомагав добрим словом щодо творчості кожного, і ніхто не почувався лузером. Валя Сень ввела мене у літературно-мистецький клуб «Сокіл». А там такі люди! Охтирські митці: Анатолій Дудченко, Юрій Колєснік, Світлана Корнієнко, Олександр Скиба. Цікаво було.
Хочеться поставити питання щодо твоєї гуртково-краєзнавчої роботи. Які місця Охтирки, Охтирщини, Сумщини, України тебе вразили найбільше. Що згадується насамперед?
Насамперед, Охтирка. Пам’ятаю свою невипадкову екскурсію, яку провела для іноземців по вулиці Незалежності. Якось надвечір поверталася додому . Біля музею стояла група людей, які говорили англійською і щось їх турбувало. Якось ми порозумілися – їх турбувало, що музей уже закритий, а вони із Шотландії, і хочуть екскурсію. Я запропонувала свої послуги. Я йшла головною вулицею Охтирки, розповідала історію, і впродовж мандрівки мене розпирала гордість за рідне місто. Невеличка вулиця – а скільки історій! Наскільки глибока історія Охтирки!
Якщо говорити про цікаві місця Охтирщини, то їх безліч. Чомусь на думку прийшов Козачий Яр, неподалік хутора Щоми. Там я працювала зі своїм еколого-краєзнавчим гуртком. Ми досліджували рослинність цієї місцевості. Це неймовірне місце.
Якщо Сумщина то найбільше мене вразив Новгород-Сіверський, музей «Слова о полку Ігоревім». Там було все, що стосується «Слова…», костюми, історична основа… Зараз музей закрили, звісно. Де експонати?.. Чи вдалося зберегти?
А найяскравіші враження – це наше Закарпаття. Із Скрипниками де ми тільки не були! Мукачево, Берегове… Із туристами по Карпатах. А Всеукраїнський конкурс первоцвітів! У Карпати із нашою найкращою командою. Наметове містечко. Краса. Це було до повномасштабного вторгнення.
Як змінилося твоє життя після вторгнення росіян?
Я не збиралася нікуди виїжджати з Охтирки. До того ж моя мама була хвора, і я її доглядала. А мої донька й онука у лютому жили на околиці Охтирки, на Солонцях. 5 березня вони вирішили евакуюватися. Це було дуже важко, вся траса прострілювалася, добре, що волонтери знали об’їзні дороги, та й допомогли. Діти поїхали. Я залишилася. Мама померла у травні. Я не хотіла нікуди їхати, але ситуація склалася невідкладна… У березні 2024 року я покинула Охтирку. Зараз живемо у Литві, у місті Ежереліс, що українською перекладається «джерельце».
Як вам живеться на чужині?
Скажіть, будь ласка, якщо пересадити сформоване доросле дерево в інше місце, що буде?.. Так і зі мною. Ми – біженці під захистом Литви. Їхня мова важка, але ментально вони дуже близькі до українців. Литовці дуже підтримують українців. На всі свята на головних вулицях майорять литовські та українські прапори. Але є одне «але». Незнання мови змушує багатьох українців йти на роботу не за професією, і це не приносить задоволення. І це один із болючих аспектів нинішнього життя – нереалізованость. Я не можу працювати за спеціальністю. Мені не пишеться. Мені не вистачає живого спілкування з однодумцями. Добре, що хоч на онлайн-семінар по культурі потрапила, та якась розрада.
Нещодавно ви приїжджали у відпустку в Охтирку. Якою була зустріч із батьківщиною?
Це було відновлення, наче ковток свіжого повітря. За два тижні в Охтирці я реалізувалася більше ніж за два роки у Литві. Ще на під’їзді в Охтирку, отримала запрошення на зустріч у мистецький клуб «Сокіл». Потім літературна зустріч у міській бібліотеці до Дня української жінки та дня народження Лесі Українки, запис на радіо, зустрічі із колегами, друзями, рідними. Ось і сьогодні невипадкова зустріч із Вірою Сітало. Ми пили каву по-віденськи і ностальгували за нашими зборами у Карпатах і на Ворсклі. Я не хочу залишатися у Литві. Я обов’язково повернуся в Охтирку.
«… Бо не вмістиш в валізку дім, У кишеньку не впхаєш ганок… Переможний чекаю світанок, Той, який у краю святім!» (Агнеса Ткаченко. «Не піду!»)
