Михайло Кузьмінський загинув у бою у день смерті тата, за 25 кілометрів від його батьківщини на Донбасі
…«Ваш син — командир відділення взводу протитанкових ракетних комплексів механізованого батальйону, майстер-сержант Кузьмінський Михайло Валерійович,…. відданий військові присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 7 вересня 2023 року в районі населеного пункту Керамік Покровського району Донецької області».
Скупі слова похоронки, що отримала мама загиблого героя Клавдія Іванівна. Таких похоронок, за словами побратимів Михайла, після того бою надійшло немало по всій Україні. Надто гострою була сутичка з ворогом, який намагався контрнаступати.
Ворога зупинили ціною життя багатьох бійців. І серед них — нашого земляка Михайла Кузьмінського — люблячого сина, доброго друга, чуйної людини, мужнього кадрового військового.
До того, як потрапити до війська, Михайло Кузьмінський мав більше 20 років вислуги у Прикордонній службі, що враховуючи специфіку роботи гарантувало йому домашній спокій та заслужену пенсію. Але він не зміг сидіти вдома в час, коли ворог загрожував захопити Україну. Не такий був Михайло, який виховувався в родини справжніх патріотів, справжніх педагогів Кузьмінських — Валерія Семеновича та Клавдії Іванівни.
Тому наш земляк, старший прапорщик Михайло Кузьмінський пішов служити в танкові війська ще до повномасштабної російської агресії.
Хрещений батько Михайла Станіслав Миколайович Сінянський розповідав, що хвилювався, коли дізнався про такий крок хрещеника. З дитинства Міша був дуже добрим, надзвичайно любив піклуватися про домашніх тваринок, цікавився птахами, любив природу й переживав, наприклад, коли кудись зникали кролики, про яких він піклувався, допомагаючи татові з домашнім господарством.
Подорослішавши, Михайло залишився таким же добрим і чуйним, не позбавився цікавості до навколишнього світу, не зачерствів. Станіслав Миколайович згадує, що всього за два тижні то фатального бою Михайло надсилав йому фото якихось незвичних птахів, яких було видно здалеку. Визначити, що то за пташки, не було можливості, бо підійти поближче, щоб зробити якісне фото не вдавалося — територія прострілювалася ворогом. Так і не відомо, чи встиг Михайло задовольнити свою цікавість.
Колега Михайла Кузьмінського по прикордонній службі пан Олександр згадує товариша, як надзвичайно професійного та порядного спеціаліста. Він прибув служити за власним рапортом, на батьківщину на прикордонний пункт пропуску «Велика Писарівка» з Козачої Лопані, де контролював законність перетину кордону громадянами на залізничному транспорті. Та служба вважається елітною, не кожного допускають до перевірки документів, що потрібно встигнути здійснити за короткий час стоянки чи руху потяга.
Михайло з цією службою справлявся й був на доброму рахунку в командирів. Але хотілося служити вдома, допомагати батькам і приносити користь рідному краю. Врешті-решт його рапорт задовольнили. І тепер вже на прикордонному пунктів пропуску «Велика Писарівка» прапорщик Михайло Кузьмінський передавав свій багатий досвід паспортного контролю колегам. Заохочувався керівництвом, отримав звання «Старший прапорщик».
А потім доля розпорядилася так, що Михайло Валерійович круто змінив життєвий курс — у 2020 році пішов служити в зону АТО, чи як вона вже тоді називалася, Операція об’єднаних сил. Перебував там майже три роки — до самої загибелі.
А трапилося це в день смерті тата Михайла — Валерія Семеновича але в різні роки. Валерій Кузьмінський пішов у засвіти ще в 2019 році, не знаючи, що син із доволі спокійної на той час прикордонної служби піде служити до бойової частини Збройних Сил України. До речі, от вже якою буває сплетіння батьківської та синівської долі: Михайло загинув за 25 кілометрів від селища, де народився тато.
Відспівували воїна Михайла в Свято-Миколаївському храмі ПЦУ що в парку Великої Писарівки. Попрощатися з другом дитинства та юності прийшли його однокласники. Катерина Мовчан, Віра Приходько, Андрій Кузьменко згадували Мішу як щирого й справедливого друга. В школі він ніколи на ліз у «лідери», але до його слова прислухалися всі. Навчався добре й давав списувати. Захищав слабших.
Ховали Михайла на кладовищі під потужні постріли важкої артилерії. Але ніхто не пішов, не сховався, були з Михайлом до останнього.
Проникливі слова вдячності за подвиг говорила зі сльозами селищний голова Людмила Бірюкова.
Представник ЗСУ після своєї промови передав матусі — Клавдії Іванівні, прапор України.
Поруч був брат Михайла Олександр з родиною, інші рідні, друзі та численні товариші.
Спи спокійно, воїне. Нехай над твоєю могилою віє вітер миру і вічність розцвітає навколо. Твій внесок у захист нашої країни залишиться невимірним і незабутнім. Спочивай наш захисник.
З сумом
Олексій ПАСЮГА
