При Іванівському будинку культури Кириківської селищної ради діє вокально-інструментальний ансамбль у складі подружжя Воробйових (Віри та Василя), а також Валентина Царенка. Співають добре і давно.
Коли ми поцікавилися у вокалістів, а яка ж назва їхнього колективу, у відповідь почули, що ми — перші, хто взагалі про це запитав за довгі роки. Ось таке воно, неймовірне тріо, про яке ми і розповідаємо в нашому сьогоднішньому матеріалі.
Залишки — найсолодші
Зі слів Валентина Царенка, в цьому тріо зібралися люди, які залишилися від попередніх вокально-інструментальних колективів, що були на території Великописарівщини.
— Я беру участь у самодіяльності ще з 1971 року, — каже Валентин Володимирович. — На моєму життєвому та творчому шляху яких тільки робіт та посад не було: вчитель географії та співів, директор школи, художній керівник ансамблю, засновник краєзнавчого музею тощо. Я займався в двох ансамблях Великописарівської громади, один з яких діяв безпосередньо у Великописарівському будинку культури, а інший — в Іванівському. Наші колективи — чоловічий вокальний ансамбль та ансамбль народних інструментів — вважалися потужними і за чисельністю, і за професіоналізмом. Ми були відомими не лише у своєму районі, а й далеко за його межами. Нас усі знали і любили, нас усюди радо вітали.
Серед досягнень, якими ми дуже пишаємося, — те, що наш гурт запросили до участі в святкуванні 300-річчя Конотопської битви в Шаповалівці. Туди навіть колишній президент Віктор Ющенко приїздив! Він нам приділив увагу, і люди біля нас фотографувалися!
Та з часом кількість учасників зменшувалася через вік: старші від нас уходили, а молодші не приходили.
Так і залишилися ми в своєму колективі удвох з Василем Воробйовим.
А його дружина Віра виявилася єдиною з жіночого ансамблю. От ми і об’єднали свої таланти в один колектив — і вийшло у нас тріо. Про те, що не придумали своєму гурту назву, навіть не замислювалися. Та ніхто і уваги не звертав на це за п’ять років існування колективу. Ми просто співаємо, і нас просто слухають.
Створення тріо відбулося за рік до повномасштабного вторгнення, тож на долю маленького колективу випали великі випробування війною.
Основною локацією для репетицій є будинок Воробйових, а сценою — берег річки та інші гарні місця на природі: краєвиди в Іванівці — шикарні, тому співати та грати можна будь-де!
— Гармошка та бубон у нас є, а костюми беремо в будинку культури, — каже Валентин Володимирович.
Музичне хобі
Для героїв нашого матеріалу тріо — це не робота, а улюблена справа, від занять якою вони заряджаються життєвою енергією та позитивом. Так зване джерело натхнення, яке робить людину щасливою.
Зі слів Валентина Царенка, він співає та грає вже 55 років.
— І це — у вільний від роботи час і абсолютно безкоштовно, — уточнює співрозмовник. — Співатиму та гратиму, поки ноги носять. Давайте співати! І на нерви спокійніше.
— Де мене посіяли, там я і вроджала, — сміється Віра Воробйова, розповідаючи свою музичну історію. — Співи — це велика благородна справа, без якої важко в світі жити.
Подружжя Воробйових у музиці все життя. Навіть познайомилися в сільському клубі, куди десятикласниця Віра ходила на гурток, а Василь уже був завідувачем. На той час ніхто не засуджував зв’язок керівника зі школяркою, і їхні стосунки поступово переросли в офіційний шлюб.
— Як наче вчора все було, — посміхається жінка. — Після 10 класу поїхала навчатися до Сумського торговельного технікуму, хоча могла закінчити інститут і отримати вищу освіту. Та батьки бідували, бо будинок будували, тому не могли дозволити навчати мене п’ять років — у технікумі диплом отримати швидше, лише за три! Але, мабуть, усе склалося так, як і має бути. Саме тому я зараз у своєму улюбленому тріо і в мене є моє співацьке хобі.
З чоловіком Василем ми живемо вже майже 50 років: наше весілля відбулося 1 січня 1978 року. Майже одразу переїхали до Іванівки, бо там у радгоспі нам надали однокімнатну квартиру. Ми з чоловіком жодного разу не пошкодували про переїзд, тим більше що зробили це заради своєї єдиної донечки Людмили, щоб у неї були кращі умови для життя та розвитку. А потім з’явилася ще й онучка Оксаночка — така талановита вона в нас, працювала в Києві на різних ток-шоу, в тому числі і на «Говорить Україна», тож я, поки жила в неї, вдосталь назнімалася в тих програмах та побувала по той бік екрану, де звичайний глядач ніколи не буває! Безцінний досвід для мене, та й за онуку я дуже рада! А після повномасштабного вторгнення Оксана зі своєю маленькою донечкою Євочкою (нашою правнучкою) виїхала до Німеччини, а я повернулася додому в Іванівку — городи садити.
До речі, ми з чоловіком почали співати в далекому 1980 році, коли всіх підряд змушували йти до хору в добровільно-примусовому порядку. Я пішла — і мені сподобалося. Співаю до сих пір. А чоловік долучився до хору на десять років пізніше. Тобто я співаю 45 років, а він — 35. Отакий у нас шлях від великого хору до маленького тріо!
Самі пишемо, самі й співаємо
Віра Миколаївна каже, що нинішній репертуар їхнього гурту складається з українських народних пісень, а також про природу та кохання.
— Та на всі теми співаємо, — каже жінка і з гордістю повідомляє, що вона ще й сама пише слова для пісень, які потім її чоловік Василь кладе на музику. — У нас уже стільки переспівано, що і з рахунку збилися!
Пісня лунає скрізь
Для Василя Миколайовича забезпечення пісень дружини музичним супроводом — це справжня реалізація себе як музиканта.
— Я ж з дитинства мріяв пов’язати свою професію з музикою та після школи вступити на навчання до Сумського культпросвітучилища, але батьки вирішили інакше і відправили мене до іншого навчального закладу, на водія-тракториста, — ділиться своєю історією герой статті.
А його дружина тут же додає: «Він такий талановитий, що один раз почує пісню — і вже за кілька хвилин відтворює її на гармошці!». Ось так талановитий хлопець з 15 років почав працювати в полі, потім — у газовій службі.
— Я все життя шкодував про те, що так і не отримав музичної освіти, — зізнається співрозмовник. — Можливо, з дипломом музиканта моя доля склалася б зовсім інакше.
Хоч чоловіку і не вдалося монетизувати власний талант і перетворити його на професію, якою б заробляв на життя, та все ж таки музика стала його основним хобі, що також дуже важливо. Адже вона надихала його і робила щасливим. І зараз робить. Подружжя каже, що коли народилася правнучка Євочка, то вже з однорічного віку почала співати солісткою з прадідом. Ось кому передався у спадок співацький талант!
— Музика в нашому будинку лунає скрізь, — каже Віра Миколаївна. — І гармошка, і пісеньки!
Саме музичне хобі допомогло жінці пережити серйозну травму ноги, яку вона отримала рік тому. Зі слів героїні матеріалу, спочатку медики довго не могли діагностувати хворобу, потім — операція в Сумах з подальшим лікуванням та довготривалою реабілітацією. Та хіба ж справжній співачці всидіти вдома? Тож вона й ходила на репетиції до будинку культури з хворою ногою, кульгаючи.
— Я ще не відновилася після операції, але вже активно співаю, — ділиться своїм творчим життям-буттям жінка. — Здебільшого репетируємо вдома. Та в нас і вдома добре виходить співати!
«Співатимемо до перемоги і далі!»
В цьому нас запевняє Віра Воробйова, зазначаючи, що з піснею легше жити, та й співати треба на зло ворогам.
Що ж, щиро бажаємо неймовірному тріо без назви, але з глибоким сенсом, довгого та успішного творчого шляху.
Оксана Ковальова
