Що це власне таке — соціальна згуртованість? Насамперед це здатність суспільства співіснувати, зберігаючи довіру, взаємоповагу та спільні цінності, підтримувати свою спроможність, здатність досягати певної мети, певних цілей.
Зараз дехто говорить, мовляв, яка там соціальна згуртованість?! У нас збираються разом лише коли гуманітарку дають, чи в день пенсії біля пересувного відділення “Укрпошти”.
Але ж це не так, у нас є чимало прикладів, коли люди об’єднуються заради дійсно важливого та потрібного — коли земляки поспішають допомогти тим, чия будівля була зруйнована обстрілами, коли потрібно надати допомогу на лікування воїну чи постраждалим від ворожих дій землякам, коли об’єднуються для організації притулку для бездомних тварин. А про волонтерок та волонтерів, які день за днем плетуть маскувальні сітки, збирають продукти харчування, кошти на потреби ЗСУ можна писати повісті.
Щоправда, іноді через скромність наших людей такі приклади залишаються невідомими, хоча їх потрібно поширювати, щоб надихати на добрі справи та вчинки й інших земляків.
Тому ми започатковуємо нову рубрику в газеті, присвячену соціальній згуртованості.
Чекаємо від наших читачів історії та розповіді про це за нашими телефонами та на адресу редакції газети “Ворскла”.
Сьогодні — перша розповідь у новій рубриці, але не перша історія соціальної згуртованості.
Разом — до перемоги!
Як мешканці с. Сидорова Яруга Добрянського старостату Великописарівської громади, що знаходиться за 23 км від кордону з ворогом, згуртувалися і разом долають всі складнощі війни?
Про це ми дізналися від них самих, розпитавши представників різних соціальних сфер.
НЕЗЛАМНІ ЗЕМЛЯКИ
Зі слів депутата Великописарівської селищної ради Віктора Кострова, представника Добрянського старостату, до якого територіально належить і Сидорова Яруга, до війни кількість населення тут була стабільною. А от скільки зараз – конкретно сказати неможливо через постійну міграцію людей. Хтось виїжджає, хтось приїжджає. Одні евакуюються звідси, інші, навпаки, приїжджають сюди.
— У тому, що більшість жителів залишаються вдома і нікуди не їдуть, немає ні моєї заслуги, ні моєї провини, – коментує Віктор Васильович. — Кожен сам собі господар в цьому питанні. Наші люди за мирних часів добре жили, облаштовували свої домівки, дбали про господарство, і тепер не можуть покинути те, що створювали роками.
Люди вже куди тільки не їздили, шукали тимчасового прихистку, та все одно повертаються додому. Бо тут вони не просто мають усе необхідне для життя – у нас є фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури, сстаростат, школа (щоправда, зараз дистанційна, як і в усіх населених пунктах 25-кілометрової прикордонної зони, а ми – за 23 кілометри від ворога). Але головне – тут земляки потрібні одне одному. Тут кожен знає, що в разі біди йому допоможуть, підтримають, не залишать наодинці з труднощами.
Саме це відчуття єдності, згуртованості, взаємної підтримки і змушує людей знову і знову повертатися додому. Бо дім – це не тільки місце, де ти народився, а й люди, які поруч із тобою в будь-яку хвилину.
Реалістично налаштована щодо розвитку ввірених їй населених пунктів очільниця Добрянського старостату Лідія Севідова. Вона впевнена: у нинішніх викликах воєнного сьогодення головне – триматися разом, допомагати одне одному і діяти згуртовано. Адже тільки об’єднавши зусилля, можна вистояти перед випробуваннями та здолати ворога.
– Наші люди розуміють: сьогодні як ніколи важливо підтримувати один одного, бути надійною опорою, плече-в -плече йти вперед. І чим більше труднощів звалюється на нашу долю, тим більше ми маємо згуртовуватися, – наголошує Лідія Севідова. – Бо лише в єдності – наша сила, наша незламність, наше майбутнє.
Саме так і живуть мешканці маленького, але нескореного села Сидорова Яруга Добрянського старостату. Тут люди не просто не опускають руки, а своїми вчинками доводять, що Україна починається з кожного з нас. Навіть автобусну зупинку вони перетворили на символ незламності, розмалювавши її патріотичними барвами та написавши «Тут починається Україна».
І це не просто слова – це їхнє життя, їхній вибір, їхня спільна боротьба за свою землю.
Яскравим прикладом цієї єдності стала подія, коли спекотним літом на луках спалахнула пожежа. Вогонь швидко поширювався, загрожуючи не тільки полям, а й житловим будинкам. Тоді, можна сказати, чуття єдиної родини місцевих жителів, соціальна згуртованість врятували не один будинок.
Люди, немов трудящі мурахи, зібралися разом, щоб загасити полум’я. Хтось приносив воду, хтось допомагав гасити вогонь підручними засобами, хтось пригнав техніку, а хтось просто підтримував один одного добрим словом.
Спільними зусиллями пожежу було ліквідовано, і будинки залишилися неушкодженими. Цей випадок ще раз довів, що тільки разом, об’єднавшись, люди здатні подолати будь-які труднощі.
СТАРОСТАТ ПРИРОСТАЄ НОВОНАРОДЖЕНИМИ, АЛЕ ДИСТАНЦІЙНО
У Великописарівській громаді триває евакуація населення з примусовою евакуацією дітей. Люди роз’їхалися, але всім серцем і душею вони – тут. Звісно ж, додому повернуться не всі: ті, кому вдалося повноцінно адаптуватися на новому місці, залишаться там назавжди. Але таких – дуже малий відсоток. Здебільшого ж люди планують після закінчення війни жити вдома і працювати на відбудову та відновлення Великописарівщини. Тому, хто б де зараз не був, але всі про всіх все знають і щиро радіють успіхам один одного, а в разі потреби – дружно підтримують один одного.
Так, наприклад, скільки було радості в жителів старостату, коли вони дізналися, що (офіційно зареєстровано) саме в родині з Сидорової Яруги народилося перше немовля в громаді з початку нового року! На світ з’явилася дівчинка Софійка. Тепер це багатодітна сім’я, адже до появи новонародженої, батьки вже виховували двох діточок. Звісно, родина евакуйована в більш безпечне місце, подалі від обстрілів, за межі громади, що знаходиться в зоні активних бойових дій, але все одно, вважають себе жителями рідного села.
ДІТИ Є, А ЗНАЧИТЬ – І ЖИТТЯ!
Світлана Баличева працює в місцевому ФАПі вже 15 років з усього загального 22-річного медичного стажу.
Зі слів Світлани Михайлівни, діюча ввірена їй установа підпорядковується Великописарівському КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» (ЦПМСД), а також – Добрянській амбулаторії.
– Наш ФАП обслуговує 220 осіб, – каже співрозмовниця. – Основна категорія – це люди похилого віку. Дітей числиться 22, хоча вони зараз тут і не проживають через примусову евакуацію. Трьом найменшим – 1 тиждень, 6 місяців і 2 роки. Тобто, під час війни малята народжуються, і це дуже добре! Хоч би де всі вони зараз не були, але настане перемога, і дітлахи повернуться додому, і бігатимуть вулицями нашого населеного пункту, і лунатимуть їхні дзвінки голоси у нас!
Фельдшерка говорить, що дуже вдячна керівнику ЦПМСД Євгену Мовчану за його постійну турботу про ФАП і людей.
– Він у дошку розіб’ється, але дістане все, що нам потрібно!, – так відгукується про Євгена Петровича Світлана Баличева. – Підключив міжнародних благодійників, а вони нас сучасним оснащенням забезпечили! До того ж, я відчуваю підтримку від колег. До нас приїздить лікарка з Добрянського, надає медичну допомогу мешканцям Сидорової Яруги та інших сіл.
Триматимуться тут всі разом, у купі, один одному допомагаючи
Та, як би директор “первинки” не намагався зберегти, вивести свою ланку медицини на належний рівень, і як би відповідально та добросовісно не виконували свої обов’язки місцеві медики, та, на жаль, не все залежить від наших людей. Війна безжалісно руйнує та знищує не лише будинки і населені пункти, а й людей та їхнє здоров’я і життя.
Світлана Михайлівна розповіла нам, що серйозні хвороби стрімко помолодшали. Так, тепер місцеві жителі звертаються до неї не лише з причин гіпертонічної та серцево-судинної хвороби, а й з онкологією.
– Онкологічні захворювання виявляють зараз у молодих людей, все це виникає на тлі стресу, – каже медикиня. – Бо хоч Сидорова Яруга і не потерпає від ворога так сильно, як інші села громади, але ж у майже кожній родині хтось воює, а це все спричиняє переживання, наслідками яких є виникнення важких захворювань.
І все ж таки, попри всі складнощі обставин воєнного часу, співрозмовниця запевняє, що ніхто нікуди звідси назавжди не поїде. Триматимуться тут всі разом, у купі, один одному допомагаючи. Бо десь хоч і спокійніше, але вдома все одно краще.
“ЗАЛИШИЛИСЯ ВСІ: І НАШІ, І НЕ НАШІ!”
Так із гордістю говорить про учнів Добрянської філії Великописарівського ліцею ім. Івана Середи, що функціонує в Сидоровій Ярузі, вчителька Тамара Волобуєва. Нещодавно ворожим обстрілом було пошкоджено будинок Тамари Іванівни, але це не стало причиною негайного виїзду в більш безпечне місце.
– Мені вже 54 роки, 31 з яких працюю в місцевій школі, тож куди мені зриватися з місця? – аргументує жінка на користь життя в рідному селі попри війну. – Та ще й господарство тримаємо, що ж тепер – збувати його та починати десь все з нуля?
Співрозмовниця за фахом – філолог, закінчила Харківський університет ім. Каразіна. Але вже певний час викладає історію, бо вчитель з даного предмету звільнився, і вона зайняла відкриту вакансію.
– Учнів у нашій філії – усього 36, – розповідає пані Тамара. – Як було до війни, так і є. Навіть ті, хто евакуювалися, не забрали документи, а продовжують навчатися в нас дистанційно. Наповнюваність класів – маленька, та й класи у нас не всі: 2, 3, 4, 6, 8 і 9. Та в тому, що учнів мало, є свої плюси. Навчання проходить в режимі онлайн, протягом уроку у вчителів є можливість приділити належну увагу кожній дитині, і опитати кожного з них по кілька разів.
Тамара Волобуєва наголошує на тому, що педагогам вдається згуртувати навколо себе школярів навіть незважаючи на те, що учасники освітнього процесу один одного не бачать “вживу”.
– У маленькому населеному пункті всі ми – як одна родина, – каже Тамара Іванівна. – Стан довіри один до одного – високий, адже ми розуміємо, що маємо бути підтримкою один одному, а не розбратом. Дітки звикли до своїх невеличких колективів, та й ми до них. Тому якщо і виїхали кудись, то залишаються в нашій філії, навчаються на різних платформах дистанційно, в синхронному та асинхронному режимі.
Ця згуртованість проявляється не тільки у підтримці та допомозі, але й у спільній творчості та навчанні. Педагоги та діти разом створюють проєкти, організовують свята та інші заходи. Навіть дистанційне навчання не стало на заваді цьому. Вчителі знаходять способи залучити кожного учня, створити атмосферу єдності та співпраці.
Тамара Іванівна з гордістю розповідає про своїх учнів та колег. Вона впевнена, що саме завдяки цій згуртованості, взаємодопомозі та підтримці вони зможуть пережити всі труднощі та зберегти свою школу, свою громаду.
– Ми – одна родина, – говорить вона. – І ми будемо разом, щоб не сталося.
Батьки також звикли до нас, а ми – до них.
Вчителька запевняє, що плюси маленького згуртованого шкільного середовища оцінили не лише місцеві, а й приїжджі. Наприклад, серед переселенців у Сидоровій Ярузі була й родина з Дніпра. Їхній син – підліток перевівся сюди зі своєї школи, але навіть коли сім’я повернулася додому, Іван не забрав звідси документи. Живе в Дніпрі, а навчається дистанційно тут. Адже мама з татом бачать у цьому певні переваги.
“БІДА ЗГУРТУВАЛА”
Каже наша наступна героїня, відважна мешканка даного села пані Наталія, власниця магазину «Наталі». Під час нещодавнього обстрілу будівля торгівельної точки зазнала пошкоджень, але жінка не опускає рук: каже, що жителям Сидорової Яруги немає на що скаржитися в порівнянні з земляками з Великої Писарівки та низки сіл, що розташовані ближче до кордону з росією.
– По трасі від нашого села до кордону – 23 кілометри, а якщо польовими дорогами, то 15, – ділиться своїм життям-буттям приватна підприємниця. – Тож ми тієї біди, як багато наших земляків із громади, ще й не бачили, бо “далеко” від країни-агресорки!
Все у нас добре: тримаємо магазинчик, у якому є все від хліба до цвяхів. Людей у селі мало, покупців – також, але нас все влаштовує. Ніхто нікуди не збирається їхати, тримаємося купки, всі разом. Он нещодавно вночі чуємо – лунають гучні вибухи. Приїхали з чоловіком до магазину, бачимо – шифер лежить не так, як лежав. Зрозуміли, що вибуховою хвилею дах підняло й опустило назад. Із наслідками російської атаки ми впоралися завдяки і місцевій владі, що дуже нам допомагає, і людям: вони, немов трудящі мурахи та бджілки — один за одного!
Наголошує на соціальній згуртованості односельців та мешканців Великописарівської громади і власниця магазину «Калинка» Тамара Кучкова. За її словами, відчуття єдності та взаємодопомоги тут особливо сильне.
– Після ворожої атаки, – розповідає пані Тамара, – люди згуртувалися, як ніколи. Зі старостату одразу дали нам ЮСБ-плити, щоб позабивати вікна. Але головне – не стояли осторонь знайомі й сусіди – пропонували свою допомогу, хто чим міг. Хтось приносив будівельні матеріали, хтось допомагав ремонтувати, а хтось просто підтримував морально.
Тамара Кучкова впевнена, що саме завдяки цій згуртованості, взаємодопомозі та підтримці вони зможуть пережити всі труднощі та зберегти своє село.
– Ми тут всі – одна велика родина, – говорить вона. – І ми будемо разом, щоб не сталося.
МИ ЩИРО ВІРИМО В ЛЮДЕЙ
Що ж, ми щиро віримо в те, що мешканці громади зуміють зберегти свою соціальну згуртованість крізь всі випробування війни. Вони разом долатимуть всі виклики та перешкоди, закриватимуть критичні потреби один одного і допомагатимуть навіть у дрібницях.
Попри те, що всі люди – різні, але бачення майбутнього у всіх нас – спільне: всі наближаємо перемогу, бо хочемо жити в своїй Великописарівській громаді. А йти до спільної мети разом і згуртовано – ефективніше, ніж кожен сам за себе.
У важкі часи війни, коли здається, що все втрачено, саме соціальна згуртованість стає тим щитом, який захищає нас від руйнування.
Жителі Сидорової Яруги, всього Добрянського старостату це розуміють як ніхто інший. Вони не просто живуть поруч, вони – одна велика родина. І коли приходить біда, вони завжди поруч, готові допомогти, підтримати, захистити.
Згуртованість тут – це не просто слова, це – спосіб життя. Люди разом обробляють землю, разом будують, разом святкують. І коли лунають вибухи, вони разом ховаються в погріби, разом допомагають один одному пережити страх.
— Сила нашого краю – в її людях, в їхній здатності об’єднатися перед обличчям небезпеки. І ми віримо, що ця сила допоможе їм вистояти, перемогти і знову побачити мирне небо над своїм селом. Бо разом – ми сила! Разом ми переможемо! — говорить староста Ліда Севідова.
Оксана КОВАЛЬОВА
