Якщо біологічних мами з татом немає поруч
Патронат є швидкою допомогою для дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Їх влаштовують до патронатних вихователів на три місяці, а в разі потреби – до пів року. Проте в воєнний час дитина може перебувати більш тривалий термін. Оскільки це тимчасове перебування в сім’ї – підопічні не повинні називати патронатних вихователів мамами чи татами. Вони мають стати їх друзями, наставниками.
Подружжя Ароянів до недавнього часу були єдиною патронатною родиною на Охтирщині. Вони мешкали в селищі Велика Писарівка, розташованій в безпосередній близькості до кордону з росією. За вісім років патронату герої матеріалу зігріли своєю любов’ю 22 дитини різного віку: від немовлят до 18.
Особливо актуальною сімейна форма виховання стала після повномасштабного вторгнення.
– У зоні ведення бойових дій війна робить дітей сиротами з різних причин, – розповідає пані Валентина. – Наприклад, батьки опиняються в окупації, або ж гинуть, потрапляють до ворожої неволі чи зникають безвісти. А є випадки, коли дівчата вагітніють, не перебуваючи в серйозних стосунках з батьком дитини і бояться самотнього материнства. Тому відмовляються від немовлят. Я не беруся нікого засуджувати — наша справа допомогти матусям і їхнім малюкам.
Попри те, що Валентині в листопаді виповнюється 60 років і вона має повне право вийти на пенсію, а не працювати вихователькою, жінка навіть і не збирається зупиняти свій патронатний внесок у поліпшення життя маленьких українців: «Наша з чоловіком допомога ще багатьом потрібна, адже війна триває».
УСІ ВИХОВАНЦІ — ЯК РІДНІ
Історії, якими діляться з нами Арояни, іноді просто вражають. Так, наприклад, минулого року вони взяли до себе в родину хлопчика, батько якого зник безвісти ще в 2022, а мама, так і не дочекавшись чоловіка з фронту, померла. Їхня дитина оговтувалася від втрати обох батьків завдяки підтримці Валентини та Сергія, які виступали для сироти не лише вихователями, а й психологами.
А потім у родині з’явилася 7-місячна дівчинка, батько якої захищає Україну, а мама не була готова стати мамою. Коли Міланка потрапила до патронатної родини, то важила усього лише 5 кг. Зараз їй 1рік і 6 місяців, вона активна, весела й розвинена на свій вік.
Валентина з Сергієм тримали зв’язок з батьком своєї вихованки, надсилали йому фотографії та відео дитинки, і це його дуже підтримувало. Патронатне подружжя намагалося добросовісно дбати про Міланку, щоб коли тато повернеться додому, вручити йому доглянуту домашню донечку, яку вони буквально реанімували.
Та в лютому місяці зв’язок з татом-воїном обірвався. Чіткої інформації щодо місця його знаходження немає: спочатку казали, що в полоні, а потім це спростувалося. Мама дівчинки, дізнавшись про те, що батько її дитини зник безвісти і шансів на його повернення майже немає, написала відмову від дитини. Між тим, Арояни настільки прив’язалися до Міланки, що вирішили залишити її в своїй родині назавжди, змінивши відносно неї форму сімейного виховання (дівчинку удочеряють її родичі).
А в липні 2025 в родині Валентини і Сергія з’явився: одна землячка збиралася залишити новонародженого на утримання держави. Та патронатне подружжя швиденько оформили всі потрібні документи і взяли дитятко собі.
– Ви навіть не уявляєте, які ми з Серьожею були щасливі! Ми наче в молоді роки повернулися!, – буквально стрибала від радості героїня статті, розповідаючи, з якою величезною радістю вони з чоловіком піднімаються по ночах до колиски за першим же писком, а також – з якою насолодою його купають, наспівують хлопчику колискові та катають у візочку. До того ж, на прогулянку тепер виходять всією родиною, бо візочків – два: в одному – півторарічна дівчинка, а в іншому – новонароджений хлопчик.
Коли публікація готувалася до друку, Валентина повідомила, що біологічна мама вирішила забрати малюка. Наразі вона підтверджує свій материнський статус і з нетерпінням очікує зустрічі з синочком. Ну а патронатні вихователі тішаться, що хоч і кілька місяців, але все ж таки малюк прожив в люблячій родині, а не в казенній установі, і це дуже важливий старт у його житті.
«У нас ніколи не було поганих дітей: всі хороші!»
Так по-доброму відгукується Валентина про своїх вихованців.
Першою була дівчинка на ім’я Даша.
– Це було подарунком долі на мій день народження, – ділиться своєю історією жінка. – Якраз напередодні свята соцслужби запропонували нам взяти на виховання дитину. А точніше, підлітка. Сказати, що було складно – значить, не сказати нічого. Бо це була складна дівчинка, яка не знала, що таке життя в родині, де про дітей піклуються. Але ми впоралися. І через деякий час навіть дякували Даші, що вона в нас є багато чому нас навчила. Завдяки їй ми отримали безцінний досвід, який тепер втілюємо у виховання її наступників.
На запитання, чи не заважають біологічні батьки патронатному процесу, Валентина Ароян відповіла, що майже всі вихованці знають і пам’ятають своїх рідних, але в кожному окремому випадку вибудовується індивідуальний підхід. Наприклад, буває, що тримати зв’язок з мамою чи татом неохідно для того аби підібрати ключик до дитинки. І навпаки, щоб дитинка швидше адаптувалася до патронатної родини, потрібно її повністю ізолювати від рідної.
Ситуація з дітками з неблагополучних сімей завжди була складною. А з 2022 року вона ускладнилася ще й тим, що дітей потрібно захищати ще й від війни. І робити це в умовах воєнного сьогодення на прикордонній Сумщині вкрай важко.
Та попри всі труднощі Валентина та Сергій знаходять позитив навіть там де його апріорі не може бути. Тому що вони люблять дітей. Яких, як вони запевняють, у них ніколи не було поганих. Всі – хороші!
Щасливий квиток
Даша, про яку йшлося вище, вважає, що витягнула в своєму житті щасливий квиток, бо потрапила до патронатної родини Ароянів.
– Навіть не уявляю, якими би чином склалася моя доля, якби не вони, – розповідає колишня вихованка, дівчина, якій вже 20 років. – У мене було жахливе дитинство. Мама пішла з родини влаштовувати нове особисте життя, тому нас з братом спочатку виховував сам батько, а потім привів додому свою подругу. Вона не була для нас злою мачухою: не била, не знущалася над нами. Вона нас просто ігнорувала, їй було на нас байдуже. Батько випивав, ніде не працював, перебивався випадковими підробітками. А нова подруга на роботу не ходила, сиділа вдома, взагалі не дбаючи ні про домашній затишок, ні про нас, дітей. У нашій оселі не було ні світла, ні тепла. Ми ходили голодні та брудні. Поневірялися селом у пошуках чогось їстівного. Не знаю, чому всі діти так бояться інтернатних закладів, але ми з братом мріяли про нього, і дуже зраділи, коли нас туди відправили! Там ми нарешті дізналися, як це – регулярно їсти нормальну їжу, спати на чистих простирадлах в ліжку, приймати теплий душ, вдягати чистий одяг, навчатися в школі.
А потім я потрапила до родини Валентини та Сергія, і нарешті відчула, як це – бути дитиною в нормальній сім’ї. Родинного затишку й тепла ніщо не замінить. Це пізніше я зрозуміла, що все, що робили Арояни, вони робили задля мого благополуччя: змушували вчити уроки, дотримуватися режиму дня, виконувати хатні доручення. А перший час я була справжньою бунтаркою, добряче потріпала їм нерви.
Зараз я живу в Сумах з коханим чоловіком, з яким виховуємо 5-місячного синочка. Я не тільки дружина й мати, а – й студентка Сумського педагогічного університету. Навчаюся дистанційно, тому без відриву від дитини. Я вже й попрацювати встигла – де та ким я тільки не була! Навіть за кордон їздила на заробітки. І це – мій цінний досвід, яким пишаюся.
Усьому, що є в моєму житті, я завдячую Валентині та Сергію. Це вони зробили з мене нормальну працьовиту людину з вищою освітою: наполягали, що для того аби знайти своє місце під сонцем, необхідно вчитися. А ще я саме завдяки їм навчилася поводженню з власною дитиною та чоловіком. Їхня родина стала для мене прикладом ідеальної сім.ї і виховання дітей.
Не знаю, чи вистачить слів, щоб передати всю вдячність цим чудовим людям!
Не знайдеться патронатної родини в Україні – їх знайдуть за кордоном
Про крайню потребу патронатних сімей в Україні під час війни свідчить історія з Сумським дитячим будинком ім. Супруна. Ми ведемо цю тему з 17 березня 2022 року, тобто – з того моменту, як 25 вихованців разом з директоркою Любов’ю Рудикою та її заступником Віктором Вертелем були евакуйовані з Сум до Італії. Якраз напередодні повномасштабного вторгнення я як журналістка відвідала дитячий будинок і зробила репортаж про долі його підопічних, а невдовзі взяла під особистий журналістський контроль ситуацію, в яку потрапили герої публікації.
– Коли ми виїжджали до Італії, то нам обіцяли надійний захист і повну підтримку, – коментує Любов Вікторівна. – Та як тільки ми перетнули кордон, зрозуміли, що сталося все зовсім не так як обіцяли, і повернутися назад до України ми навряд чи зможемо. Про те, що відбувається щось неладне, запідозрила одразу: дітям почали шукати опікунів та розселяти по італійських родинах по всій Італії. Мені повністю перекрили доступ до вихованців, і не надавали жодної інформації про їхнє місцезнаходження. Щоб діти не могли зв’язатися зі мною, опікуни забрали в них телефони. І лише завдяки тому, що один з хлопчиків примудрився мені подзвонити, я щось дізналася.
Директорці довелося докласти неабияких зусиль аби рушити ситуацію з мертвої точки і через два роки почати повертати дітей до рідної держави. Справа в тому, що над кожною дитиною тривають італійські суди, які й вирішують, чи повертати її додому чи ні. Основною причиною заборони повернення є те, що в Україні триває війна. Мовляв, дітям там небезпечно.
— Я запевняю їх, що вихованці поїдуть не на прифронтову Сумщину, а на тиловий Захід України, але італійці навіть і чути цього не хочуть. В їхньому розумінні Україна – це єдине ціле, і всюди однаково небезпечно –говорить Любов Вікторівна.
І між тим, поки суди тривають, італійські опікуни відмовляються від наших дітей, бо кажуть, що їх важко виховувати. У результаті хлопчиків та дівчаток відправляють до структур (так у них називаються дитячі будинки).
– Мої поневіряння тривають вже четвертий рік, – розповідає директорка дитбудинку. – Постійно ходжу до Міністерства закордонних справ, Консульства, спілкуюся з адвокатами та іншими причетними до даного питання особами. – Станом на сьогодні вже 20 дітей повернуто до України (не до Сум, а до Західних територій), а стосовно ще п’ятьох тривають суди. Ось-ось має бути призначений міжнародний представник, який відстоює інтереси наших підопічних і володіє двома мовами.
– Я взагалі на боці сімейних форм виховання, і вважаю, що нинішніх проблем можна було би уникнути, якби дітей взяли на виховання патронатні родини в рідній державі.
Війна триває, і як наслідок – кількість дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах, збільшується з кожним днем. І для того аби вони не повторили негативний досвід своїх ровесників, яких ми не можемо повернути додому, просто не треба їх з дому нікуди вивозити. Соціальні служби в Україні зараз активно пропагують патронаж, наголошуючи на крайній потребі країни в патронатних вихователях. Адже потрібно негайно рятувати наших діточок, щоб вони залишилися на нашій рідній землі.
Коли стаття готувалася до друку, стало відомо про те, що одну з дівчаток, яку повернули до України, взяла на виховання патронатна родина.
– Це найкращий подарунок до мого 16-річчя!, – не приховує щасливих емоцій дитина, яка тепер житиме в одній з тилових областей країни.
Прикордоння – не місце для дітей!
Прифронтові території, які за своїм географічним розташуванням знаходяться поблизу кордону з росією, потерпають від постійних ворожих обстрілів. У низці громад Сумської області оголошена примусова евакуація дітей. Та, на жаль, багато сімей повертаються додому, так і не адаптувавшись до нових умов. Як правило, це родини, які опинилися без належної підтримки, в складних життєвих обставинах.
Начальник служби в справах дітей Сумської ОВА Юрій Каліновський розповів нам, що тримає під особистим контролем ситуацію з дітьми в цих громадах.
У прикордонних громадах регулярно проводяться рейди з метою виявлення дітей з подальшим прийняттям мір щодо їх батьків.
Війна триває і невідомо скільки триватиме. Люди виснажені, що значно ускладнює життя мешканців прикордоння. Насамперед страждають найменші – вони стають заручниками воєнного сьогодення.
– Ми потрібні нашим українським дітям, щоб вони залишилися жити в Україні, – підбиває підсумки бесіди патронатна вихователька Валентина Ароян. – От саме тому наразі патронатні родини потрібні, як ніколи!
Оксана Ковальова
