Земляки вже запитують: а де продовження нашої переклички?
Є продовження. І, здається, ця історія вже давно живе сама по собі. Ми лише збираємо те, що ви пишете. Бо одна розповідь тягне за собою іншу, хтось упізнає знайоме село, прізвище, вулицю, згадує своїх рідних — і знову з’являється нова історія.
Цього разу вони особливо болючі.
Наталія Мороз родом із Лугівки, жила у Великій Писарівці. Зараз разом із чоловіком перебуває в Охтирці.
Начебто зовсім поруч із домом. Але сама Наталія написала:
«Зараз ми в Охтирці, а наче на іншому кінці світу».
У Лугівці поховані її дідусь і бабуся по маминій лінії. Востаннє Наталія була на їхніх могилах ще у березні 2024 року.
«Покійні дід з бабою сняться дуже часто. Совість мучить, а зробити нічого не можу…»
Торік на Проводи Наталія із чоловіком Сергієм ще змогли побувати на могилах їхніх родичів на Кантемирівській. Тоді вони ще жили вдома, а згодом виїхали в Розсоші.
Наталії досі сниться й інше: як вони з чоловіком бігали, рятуючись від FPV-дронів.
Кілька десятків кілометрів до рідних місць. А потрапити туди неможливо.
І саме на цю розповідь відгукнулася Зоя Гевало.
У її родині, як вона сама написала, справжній «географічний калейдоскоп»: мама родом із Рябини, батько — з Лукашівки, сестра народилася в Лукашівці, сама Зоя — у Попівці. Її чоловік із Яворівського району Львівщини, доньки народилися у Великій Писарівці. Чоловік старшої доньки теж великописарівець, чоловік молодшої — з Охтирки, його батько — з Краснопільщини, мама — з Олешні.
Одна родина — а скільки сіл і міст вона поєднала.
«Всі спілкуємося, підтримуємо одне одного, хоча доля також розкидала по світах», — пише Зоя.
А далі — знову про те, що нині болить багатьом нашим землякам:
«Болить душа за рідні села Попівку, Лукашівку, Олександрівку, де також проживало багато родичів — Кочерги, Першини, Красноруцькі. Боляче думати про могили рідних, які осиротіли, заросли бур’янами без наших рук… Коли ще доведеться там побувати? Вибачте, нахлинуло…»
Не треба вибачатися.
Для того ця перекличка і є — щоб можна було згадати, розповісти, виговоритися. І щоб поруч обов’язково знайшовся хтось, хто скаже: «Я розумію».
Бо майже одразу Зої відповіла Людмила Мельниченко.
Її рідне село — Лукашівка.
Мама Людмили просила, щоб після смерті її поховали саме там — поруч із бабусею та двома сестрами. 7 грудня 2021 року маму привезли з Полтавщини й поховали на кладовищі у Лукашівці.
А через кілька місяців почалася велика війна.
«Село повністю розбите й знищене. Раніше ще трималася Олександрівка, а тепер і її спіткала така сама доля, як Лукашівку. Потрапити на кладовище зовсім немає можливості. І що робити — невідомо».
До рідних могил Людмила також не може потрапити.
І закінчує дуже просто:
«Тому сльози щодня…»
Ось такою цього разу вийшла наша перекличка.
Не про нові міста й країни. Не про точки на карті.
Про могили батьків і дідів, до яких не можна прийти. Про села, де залишилися родинні кладовища. Про кілька десятків кілометрів, які війна перетворила на майже неподоланну відстань.
Але й про інше.
Про те, що люди продовжують знаходити одне одного. Відгукуються. Підтримують. Згадують прізвища, села, родини. І таким чином не дають усьому цьому зникнути.
Тому не лише читайте нашу перекличку.
Розповідайте про себе. Де ви зараз? Як ви? Звідки ви родом? Коли востаннє були вдома? Чи живуть поруч земляки? За ким і за чим найбільше сумуєте?
Можна додавати в коментарях і фото — свої, родинні, теперішнього місця проживання або старі світлини з Великої Писарівки та наших сіл.
Усе інше зробимо ми.
Бо поки ви розповідаєте — у нашої переклички буде продовження.
Своїх не губимо. «Ворскла» об’єднує.
Карта створена за допомогою ШІ. Розташування населених пунктів на ній є умовним і не відповідає точним географічним координатам. Назви лише показують, у яких містах, селах та регіонах України нині живуть наші земляки.
Читайте також
