Події в нашому прикордонні продовжують цікавити аудиторію закордонних медіа. Цього разу разом із редакційною командою «Ворскли» звичним маршрутом доставки газети проїхали журналісти німецької міжнародної телерадіокомпанії Deutsche Welle.
Під час чергової поїздки ми доправляли свіжий номер нашим читачам у Великописарівській, Кириківській та Охтирській громадах. Закордонних колег цікавило все: яким шляхом щотижня їде газета, хто її сьогодні читає, як живуть люди у прикордонні та за яких умов невелика редакція продовжує працювати й тримати зв’язок зі своїми земляками.
Звісно, ніякого «екшену» гостям ми не обіцяли й навмисно небезпечних пригод не шукали. Редакція вже не доставляє газету безпосередньо до Великої Писарівки — там уже просто нікому її передавати. Проте потенційно небезпечних ділянок вистачає і на нинішньому маршруті.
Переданий редакції Національною спілкою журналістів України детектор дронів «Чуйка» дорогою майже не замовкав. На щастя, реальної загрози ми не помітили, а поїздка минула без пригод.
Та й здивувати наших гостей близькістю небезпеки було б непросто. Журналісти Deutsche Welle неодноразово працювали у гарячих точках. Натомість найбільше їх зацікавили люди. Ті, хто й нині залишається у прикордонних громадах, і ті, хто через війну став переселенцем, але продовжує чекати й читати «Ворсклу».
Про евакуацію, становлення та розвиток на новому місці первинної медичної ланки Великописарівської громади журналістам розповів Євген Мовчан.
Це ще одна важлива історія про людей, які після вимушеного переїзду не лише відновили роботу, а й продовжують дбати про земляків.
Своєю історією поділився і Віктор Грабар. Він доставляв газету у Велику Писарівку під обстрілами. Іноді завозив її попутно, а іноді спеціально приїжджав по свіжий номер.
Щоправда, сам Віктор Михайлович не бачить у цьому нічого геройського.
— Газета потрібна людям, — просто пояснює він.
Дякуємо вам, пане Вікторе! Як і всім, хто допомагав і продовжує допомагати нам зберігати місцеве видання та доправляти його до читачів навіть за найскладніших обставин.
Найбільшого нашого помічника Володимира Бодарєва цього разу сфотографувати не вдалося. Він відмовився. Мовляв, уже заморився ставити могоричі тим, хто бачить його фотографії у всеукраїнських та зарубіжних виданнях і вимагає відзначити це.
Що ж, чекатимемо наступного разу.
Нам було особливо приємно чути, з якою любов’ю земляки розповідали журналістам Deutsche Welle про своє видання. Щоправда, дехто при цьому поглядав на редактора «Ворскли», ніби запитуючи: чи правильно відповідаємо?
Усе правильно! Нічого вигадувати не потрібно. Ми й без того знаємо, що ви любите і чекаєте на «Ворсклу». Та одна річ — знати це самим, і зовсім інша — почути такі слова від читачів у присутності закордонних колег.
Під час поїздки журналісти із сумом оглянули одну колись багату, а тепер зруйновану садибу. Біля подвір’я достигали сливи, яблука і навіть кизил. Природа продовжує жити за своїм календарем, але людського життя тут уже немає. Жити у зруйнованій домівці неможливо.
Ця картина без зайвих слів розповідає про прикордоння більше, ніж довгі пояснення: сад дає врожай, а господарям нікуди повертатися.
Був у цій поїздці й приємний момент. Журналістка «Ворскли» Валерія Бакуліна передала до бібліотечки «районки» свою нову книгу «Чути голоси».
Закордонні колеги щиро здивувалися, що наші журналісти встигають не лише готувати матеріали для газети та сайту, а й видавати книги.
Книгу «Чути голоси» видано за підтримки грантової програми, розробленої в Охтирському міському центрі культури і дозвілля «Кнєжа». Очолює заклад наш земляк із Великої Писарівки, вимушений переселенець Іван Сіденко.
Приємно бачитися, працювати разом і зустрічати земляків у різних куточках. Сумно лише від того, що тепер ці зустрічі часто відбуваються не вдома.
Та поки люди чекають на «Ворсклу», газета вирушатиме до них знову. Бо історії нашого прикордоння повинні звучати — вдома, в Україні й далеко за її межами.
Тепер чекатимемо на публікацію Deutsche Welle.
Читайте також
