Ворожий безпілотник влучив у спальню прикутої до ліжка 85-річної мешканки села Катанське і вщент знищив будинок. Її донька, колишня місцева вчителька Валентина Лахман, каже, що лише завдяки волонтерам вони з паралізованою матір’ю не залишилися сам на сам із бідою, а були евакуйовані до безпечнішого місця.
Такими словами Валентина Олексіївна згадує все, що було до тієї рокової ночі.
— У Катанському Кириківської громади я мешкала з 1988 року, приїхавши туди після закінчення Глухівського педагогічного інституту, — розповідає жінка.
Валентина Лахман працювала вчителькою початкових класів Катанської школи. Потім ще три роки присвятила роботі з вихованцями Правдинської школи-інтернату і вийшла на заслужений відпочинок за вислугою років.
Так склалася доля, що пані Валентина вже 13 років доглядає маму, яка перенесла інсульт і потребує постійної турботи.
— Жили собі та й жили, аж раптом 2 червня дрон прилетів у наш будинок, вдарив у дах прямо над кімнатою мами! — каже Валентина Олексіївна. — Моя мама — внутрішньо переміщена особа з Великої Писарівки, але ворожа зброя наздогнала її і тут. Матуся згадує, що спочатку почула ляск, а за ним одразу — клуб диму. Перше, що спало на думку після прильоту, — рятувати маму. Але як? Їй 85 років, вага — 85 кілограмів. Вона маломобільна, ліва сторона повністю атрофована. Я сама, бо сусідів у нас немає — всі виїхали. От тягну я паралізовану маму вулицею села і кричу. Тягну і кричу. Але ніхто мене не чує, бо людей на нашому кутку немає. Хати порожні стоять. Я на якомусь адреналіні тягнула маму, а на моїх очах займається дах і починає палати будинок. То якась глуха ніч була. Телефоную старості села, кажу, що стався приліт і хата горить. Викликала пожежників. Залишила маму на дорозі, а сама побігла до палаючої хати витягати документи з полум’я. Хотіла речі з шафи дістати — стеля обвалилася.
— Пожежники з Кириківки їхали дуже довго. Хата повністю згоріла на моїх очах. — каже Валентина Олексіївна. —А потім приїхала «швидка». Кажуть мені, що якщо я поїду до лікарні разом із мамою, то вони її забирають. А якщо ні, то ні. А куди ж я поїду, коли хата палає? Згоріла таки вщент бо рятувальники поїхали з місця події через загрозу повторного удару. Наступного дня приїхали правоохоронці й побачили, що мама вся в подряпинах. Приліт стався вночі, мама спала роздягнена, я так і тягнула її голими ногами по дорозі, тому ноги були всі подряпані. Поліцейські відвезли стареньку до Охтирської лікарні, у хірургічне відділення. У неї — контузія, через яку погіршився слух. А крім цього, в мами ще й катаракта.
Мама потребувала постійного догляду і пробула в лікарні 19 днів. Я дуже вдячна медичному директору Олександру Лисенку за розуміння і людяність: він нас не квапив, а сказав, що мама може перебувати в медзакладі стільки часу, скільки мені потрібно, аби владнати власні справи.
І поки мама була під наглядом медперсоналу, я шукала, куди нам йти після лікарні. Місця нам не було ніде.
А я все шукала і шукала. Марно. І три дні поспіль ходила на згарище — кричала від безвиході. Я рятувала кожну вцілілу ганчірочку і прала її. Мені треба було щось робити, аби не з’їхати з глузду.
А потім мені запропонували віддати маму в інтернат для людей з інвалідністю. Я сказала про це мамі й ніколи не забуду її очі, з якими вона благала: «Валю, тільки не це».
І лише завдяки доброті Олександра Лисенка, який дозволив пацієнтці перебувати в лікарні скільки потрібно, ми дочекалися волонтерів, які нас і врятували. Олена Нестеренко, представниця Охтирського загону швидкого реагування благодійної організації «Червоний Хрест», прийшла до лікарні й дізналася про нашу ситуацію. Одразу ж зв’язалася із Сумським загоном швидкого реагування, який доставив нас спецтранспортом до Богодухова, а там нас уже зустріла така сама автівка Харківського загону і доставила до Мерефи.
Везли матусю обережно, всю дорогу запитували про її самопочуття. Для лежачої паралізованої людини 150 кілометрів дороги — це серйозне випробування. Але завдяки чуйним волонтерам ми впоралися.
Бабасю й маму прихистив син Валентини Лахман. У нього власна молода родина і двоє синів — 12 та 6 років, але материнське виховання дало свої плоди: він виріс доброю, достойною людиною. У його будинку знайшлося місце не лише мамі й бабусі, а й батькам дружини, які переїхали сюди ще раніше.
— Діти порядні, вони не можуть нас відкинути, — так відгукується Валентина Олексіївна про сина та невістку.
Як відбувається адаптація до нового середовища та нових умов? Звичайно ж, душа болить за рідною домівкою.
— Та взагалі все зараз по-іншому стало, — ділиться з нами своїми евакуаційними переживаннями жінка. — Взяти хоча б мої співи. Я ж завжди активно співала і була учасницею художньої самодіяльності в Катанському сільському клубі. Навіть якщо мене ніхто не запрошував, я сама себе пропонувала!
Я ж змалечку обожнюю співати, бо народилася в музичній родині. Хоч усі були самоуками, але талановитими. Батько грав на гармошці, брат — також. Дядько — на акордеоні. Ще один брат — на електробаяні. Племінниця викладає в Козинській школі мистецтв на Київщині, акомпанує на фортепіано. У неї теж батьківський будинок розбитий у Великій Писарівці. І хоч їй уже 34 роки, але вона так плакала за рідною домівкою, бо це було її місце сили.
Отже, я співала, скільки себе пам’ятаю. Минулої весни двічі на тиждень їздила велосипедом на репетиції з Катанського до Іванівки — 3,5 кілометра. «І ото хочеться тобі їздити?» — питали в мене люди. А я чесно відповідала, що так, дуже хочеться! Бо в співах моя душа розвертається!
Чи було мені страшно діставатися велосипедом між селами? Ну, десь бахнуло, десь бухнуло. Страшно, звичайно ж, але ці співи були для душі, тому не могла без них.
До Дня вишиванки ми виступили, а потім почали працювати над сольними піснями. Нарешті дали соло і мені, мріяла виступати для земляків. Але тепер розумію, що в Катанське я більше не повернуся.
На запитання, чи не намагалася вона долучитися до вокальних колективів у Мерефі, Валентина Лахман відповіла, що такі спроби були, але тут місто, а отже, значно складніше знайти своє місце під сонцем, ніж у себе в прикордонній громаді.
— Та мені поки що і не до співів, — каже співрозмовниця. — Слухати пісні можу, а от співати сама — ні. Має пройти час, щоб заспокоїтися.
Так каже героїня публікації, підбиваючи підсумки своєї евакуаційної історії.
— Ворожі обстріли стали інтенсивнішими, і я все собі уявляла, як воно відбуватиметься в разі оголошення евакуації, — ділиться своїми роздумами жінка. — Думала, що всі люди побіжать хто куди, а я куди з паралізованою мамою? А сталося все зовсім інакше: евакуацію не оголошували, а ми виїхали.
Покинула я свій просапаний город, який стоїть красивий і неушкоджений. Як хтось наче рукою відрізав: хата зруйнована, а сарай стоїть цілісінький!
Після нашого випадку люди понабирали води в бочки. Є будинок, у який уже чотири рази прилітало. Дах побитий, а будинок цілий. Люди бояться повторних вибухів, тому виїхали.
2 липня виповнився місяць відтоді, як Валентина Олексіївна та її матуся втратили будинок. Та, окрім майна, є ще й людська зранена душа, яка потребує моральної підтримки.
— Я так хотіла комусь вилити свою душу та виговоритися, — каже пані Валентина.
Ми дали їй цю можливість — розповісти свою історію на сторінках нашого видання. Сподіваємося, що ця розмова дасть позитивний психологічний ефект і допоможе Валентині Олексіївні якомога швидше оговтатися після втрати дому та знайти в собі сили почати життя з чистого аркуша на новому місці, в місті.
Щиро віримо, що її чарівний дзвінкий голос ще лунатиме зі сцен Харківщини, і ми будемо пишатися своєю талановитою землячкою. А серед поціновувачів її співочого таланту буде і матуся Валентини Олексіївни, слух якої неодмінно відновиться після отриманої контузії.
Оксана Ковальова
Скільки реально платять за зруйноване житло у 2026 році і скільки було у 2025 році
«Зорецвіт» привіз Великописарівській громаді перемогу з Гостомеля
Понад 30 тисяч набоїв, гранати і міна. На Охтирщині викрили незаконний арсенал
Читайте також
