Новий рік це завжди найкращий час для того, аби підбити підсумки. Безсумнівно, 2024 рік був складним у багатьох відношеннях. Він забрав тисячі життів і для когось став останнім… Протягом року ми постійно слідкували за новинами, адже кожен із нас чекав на головну – новину про перемогу. Багато українців через війну втратили домівки і були вимушені шукати прихистку в чужих краях… Бували моменти, коли здавалося, що життя приречене на трагізм. Та все ж, на щастя, ми вистояли, адже не опускали руки. А все тому, що надихалися приємними моментами, що все ж були в житті у кожного, у році, що йде у небуття. Тож, обов’язково маємо забрати з собою у прийдешній рік усе хороше, а більше того, ще й примножити його і жити далі.
Про те, чим позитивним запам’ятався 2024 рік, незважаючи на негаразди, сьогодні запитали у наших земляків.
Тетяна Скоромна, м. Тростянець (переселенка з сел. Великої Писарівки).
– Я рада, що 2024 рік добігає кінця, а це означає, що вже ближче до перемоги. Через війну рік був складний для всіх українців, повний розпачу, горя, страждань. Та життя продовжується, тож ми намагаємося триматися. Серед усього негативного, все ж були і приємні моменти. Так, моя донечка Даша побувала в таборі «Артек», потім – у «Малятко». Синок Ілля наразі має змогу ходити на футбол та гуртки. Цього року у нього був чудовий випускний у дитячому садочку, а також він пішов до першого класу. Всі живі, і слава Богу. Я виграла грант на теплицю для моєї справи, що було давньою мрією. Поки що я не знаю, де її ставити, бо ми переїхали, а тут малесенька ділянка. У мене з’явилися нові знайомства, нові друзі, і всі вони чудові люди, яким я вдячна, що у складну годину подали мені руку допомоги. Я знаю, що гарних людей більше, мені такі трапляються.
Марія Паниченко, сел. Кириківка (переселенка з с. Попівки).
– Про хороше можу сказати одне: залишилися в умовах війни живими, і це вже добре. На жаль, не всім моїм землякам у цьому пощастило. У лютому евакуювалися з с. Попівки Великописарівської громади у сел. Кириківку, зуміли дещо з речей забрати з собою. Наразі нашого села вже немає: що розбито, а що спалено ворогом. Та ми не опускаємо руки, стараємося пристосуватися до інших умов, у чужій місцевості, і далі жити, наближаючи перемогу. Хочу лише звернутися до людей із проханням бути милосерднішими до таких, як ми. Переселенці – це теж люди. Вони не хочуть нікому заважати і обмежувати когось у чомусь: у роботі, в проживанні. Проявляти людяність до всіх, незалежно від того, звідки ми і хто ми, – це неважко, і це є добро.
Світлана Курило, м. Охтирка (переселенка з Великої Писарівки).
– Незважаючи на обставини, що виникли у зв’язку з війною, ми продовжуємо працювати і триматися. Відрадно, що ми змогли налагодити роботу нашого позашкільного закладу – Будинку дитячої та юнацької творчості, хоча і в іншому місці. Наші вихованці, які були вимушені евакуюватися до м. Охтирки, продовжують долучатися до проведення заходів, реалізації та захисту проєктів, беруть участь у різноманітних конкурсах. У рамках обласного соціально-освітнього проєкту «Діти розбудовують громаду» Будинок дитячої та юнацької творчості започаткував проєкт «Незламні», а вихованці своєю участю і перемогами роблять внесок у розбудову своєї громади, хоча і віддалено. Навіть у найскладніші часи життя продовжує дарувати нам моменти радості та надії, хоча це дуже складно. Війна змусила нас переосмислити свої пріоритети і зрозуміти: що найважливіше в житті. Віра в перемогу і краще майбутнє дає нам сили жити далі. Головне – не здаватися і шукати в собі можливість рухатися вперед.
Людмила Коваленко, с. Яблучне.
– Що було для мене хорошого в 2024 році? Так це те, що я жива-здорова, маю дах над головою. Цього року зі свого городу зібрали хороший урожай, маємо добрий запас на зиму. Наш менший син Олексій продовжує навчатися в інтернатурі в Сумському державному університеті і вступив цьогоріч на бюджет в аспірантуру по спеціальності «Лікувальна справа». Старший син Максим працює вже дев’ять років майстром виробничого структурного підрозділу «Моторвагонне депо Люботин» філії «Приміська пасажирська компанія», а цього року його відзначили в м. Києві за сумлінну працю на залізничному транспорті, забезпечення перевезення пасажирів в умовах воєнного стану, проявлену високу професійну майстерність. Я рада за своїх дітей, у них – мої і будні, і свята. Дуже хочеться миру і повернутися на попереднє місце роботи – у Великописарівську лікарню, бо дуже скучаю за слищем, де було все.
Алла Риженко, м. Охтирка.
– Рік минає, і зовсім немає новорічного настрою. Час пролетів дуже швидко, але все ж інколи здавалося, що він, бувало, зупинявся. Усе було: сирени, біль, сльози, ненависть, розпач. Багато чого змінилося за цей рік, але головне – ми не зламалися і залишаємося сильними. Ми втомилися, але маємо величезне бажання жити і чекати, аби всі наші захисники скоріше повернулися до своїх рідних живими і здоровими.
Лариса Гробова, с. Сидорова Яруга.
– 2024 рік зберіг моїх рідних, і це те добре, про що можна тільки мріяти. Було складно, але нам пощастило більше, ніж іншим, бо маємо вцілілу домівку. Ось не так давно, після падіння неподалік ворожого шахеда, що не розірвався, житло наше було врятоване. Протягом року щоденні буденні справи допомагали долати стрес. Робота в господарстві і на землі давала нам сили і надію на життя. Завдяки своєму чоловікові, який не забував бути уважним до мене і щедрим на добре слово, я трималася морально. Його постійна підтримка і поради, як ніколи, завжди були слушними. І разом ми – міць, яку ніщо не здолає.
Василь Статівка, сел. Великої Писарівки, військовослужбовець ЗСУ.
– Рік, що минає, безумовно, був для мене складним випробуванням на мужність, силу, витривалість. Те, що залишився живим, – це вже добре. Наразі одужую після поранення. У жовтні я як військовослужбовець, а у мирній професії вчитель, був удостоєний Почесної грамоти Міністерства оборони України за значний внесок у розбудову, розвиток та забезпечення життєдіяльності Збройних Сил України, сумлінну службу, наполегливість та відданість, проявлені у зміцненні обороноздатності та безпеки України, досягнення значних результатів у військово-патріотичному та національно-патріотичному вихованні молоді та з нагоди Дня працівників освіти. І я цим пишаюся. Вважаю хорошою новиною 2024 року і те, що світ почав об’єднуватися навколо України. І це дає надію на перемогу.
Наталія Жевновата, с. Іванівка (переселенка з Великої Писарівки).
– Чим хорошим запам’ятався 2024 рік – це питання складне. Березень змінив усе. Евакуація в інше місце дала нам зрозуміти, що раніше ми жили дуже добре. Але ж наразі ми стали дружнішими, більше співчуваємо і допомагаємо одне одному. Із багатьма людьми вдома, у сел. Великій Писарівці, я лише віталася, а тут ми стали друзями. Горе об’єднало людей.
Олена Северин, м. Охтирка (переселенка з Великої Писарівки).
– 2024 рік був складним, адже війна принесла багатьом родинам чимало горя. Попри всі негаразди, ми намагаємося пригадати хороше, що було в житті. Для нашої родини приємним є те, що наша донечка Даша, яка відвідує дитячу музичну школу, за високу успішність отримала стипендію Великописарівської селищної ради. Ми пишаємося своєю дівчинкою і радіємо її успіхам, що вона змогла пристосуватися до інших умов після евакуації. Даша активно бере участь у різних конкурсах як у музичній школі, так і в інших шкільних заходах, і кожен її успіх – це справжня перемога для нашої родини. Ці невеличкі радісні новини дають нам надію на краще життя.
Валентина Доля, сел. Кириківка.
– Нелегким видався рік минулий. Але, серед усього, є що згадати, що було й хорошого. Я вдячна ЗСУ за мирні ранки, за можливість жити на рідній землі. У мене з’явилися нові знайомства і приємні спілкування з цікавими людьми. У році, що минає, я мала можливість радіти успіхам онучечок: двоє пішли до першого класу. Поруч були найрідніші, які підтримували мене.
Наталія Сінянська, м. Охтирка (переселенка з Великої Писарівки).
– Цей рік видався занадто екстремальним для всіх нас… За поганим важко розгледіти хороше… Але, все ж таки, воно було. Для мене особисто відбулася повна переоцінка життєвих цінностей, зроблена певна «ревізія» життя. Я вкотре впевнилася, що покладатися в будь-якій ситуації потрібно виключно на свої сили, рішення і фінансово-технічні можливості. Я тепер знаю, що починати з нуля можливо в будь-якому віці, хоча це і нелегко. У мене з’явилися нові знайомства (особисті і ділові), у той же час відпали віджиті стосунки з деякими людьми. Я зрозуміла, що самозайнятість – це впевненість у сьогоденні та майбутньому, а інвестиції у власний професійний розвиток завжди виправданий. Тож, життя продовжується.
Михайло Попільнюх, с. Чернеччина.
– 2024 рік для мене особисто, як і для більшості українців, пройшов в очікуванні перемоги і миру. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, я не переставав цікавитися новинами України і світу в цілому, займався самоосвітою, спілкувався з неординарними людьми. До Дня вшанування жертв голодоморів підготував ексклюзивний матеріал-спогад свідка тих страшних подій (колишньої вчительки історії, нині покійної з с. Пологи Охтирського району) Пелагеї Касьяненко, і передав його до національного музею Голодомору-геноциду у м. Києві. Своїм землякам і всьому українському народові надсилаю найкращі побажання: у новім році – нове щастя нехай на сонячнім коні до всіх примчить, і все здійсниться в блаженній нині стороні.
Спілкувалася
Олена ТЯГЛЕНКО
