СТАРІ СВІТЛИНИ НАГАДУЮТЬ…
У дитинстві здається, що життя таке довге і, щоб подорослішати, потрібно чекати ледь не цілу вічність. Та в якийсь момент людина усвідомлює, що вже й діти виросли, й онуки підростають. А ось і старість підкралася… Кожен період життя по-своєму незабутній, але з роками все більше думками повертаєшся у минуле, згадуючи друзів дитинства і юності, молодості. І лише світлини зі стареньких сімейних альбомів час від часу нагадують про те, що було в нашому житті, але чого вже не повернеш ніколи.
Наша землячка з Великої Писарівки, а наразі переселенки до м. Охтирки, Ганна Скоромна, неодноразово розповідала про своїх колег Лукашівського крохмального заводу Великописарівського району, з якими довелося багато років працювати. Про це їй нагадують старі світлини, на яких зображена частинка історії заводу. Сьогодні одна з них нагадала про минуле…
ГОЛОВНА ЦІННІСТЬ ЗАВОДУ – ЙОГО ПРАЦІВНИКИ
Колишня працівниця Лукашівського крохмального заводу, лаборант-хімік-технолог Ганна Іванівна Скоромна розповідає, що вона прийшла працювати на завод у квітні 1974 року, а світлина була зроблена у лютому цього ж року. Але ж усіх своїх колег добре знала і пам’ятає, хоча давно це було. Пані Ганна каже, що працівники заводу саме проходили флюорографічне обстеження і, користуючись нагодою, сфотографувалися разом у Великописарівському фотоательє.
– У нижньому ряду ліворуч – жителька с. Олександрівки Катерина Охріменко, яка працювала у зміні біля центрифуги, за нею – начальник і майстер зміни, житель с. Дмитрівки Василь Костенко, потім – робітниця сушарки Лідія Шлома з с. Олександрівки. У верхньому ряду ліворуч – Олександра Богомолова, також із с. Олександрівки (нині покійна), яка разом із Катериною Охріменко, Лідією Шломою були операторками виробництва, – розповідає Ганна Скоромна.
Для того, аби працювати в новій котельні, яку згодом за проєктом збудували окремо від основної будівлі заводу і яка працювала вже на мазуті (замість вугілля), вони їздили на навчання, пройшли спеціальні курси, потім практику. Тільки після цього робітниці повернулися на завод і працювали вже не в основній зміні, а в зміні котельні. У приміщенні було тепло, сухо, була облаштована кімната для відпочинку, баня, стояло обладнання на хімічне очищення води.
На світлині біля Олександри Богомолової – водій Віктор Шматко, житель с. Дмитрівки (на жаль, уже покійний). Біля нього – невеличка жіночка – це Раїса Кутова (у дівоцтві – Шматко), сама родом із с. Лукашівки, вона працювала вагівщицею. Катерина Бражник (у дівоцтві – Малафій, у верхньому ряду – праворуч) була лаборантом. Спочатку жила у с.Дмитрівці, а коли вийшла заміж, то їй виділили житло на території крохмального заводу, а вже коли завод розформували, вона переїхала знову у с. Дмитрівку. Її батько працював головним слюсарем, а потім – заввиробництвом. Чоловік у верхньому ряду праворуч – це Сергій Волков, житель с. Дмитрівки. Він був на заводі слюсарем, а потім – майстром виробництва.
Взагалі, коли я приїхала працювати на Лукашівський завод у квітні 1974 року, очікувала чогось іншого, і перше враження було здивуванням. Я уявляла його зовсім не таким. Практику мені довелося проходити на цукрозаводі, а там усе було по-інакшому. А тут умови бажали бути кращими. Виробниче приміщення знаходилося в аварійному стані: сирість і вологість, стеля підперта дерев’яними стовпами.
Коли на Лукашівський крохмальний завод прийшов новий директор Тутурін Володимир Степанович, умови праці покращилися: аварійну частину приміщення зруйнували, а до основного приміщення добудували другий поверх. Там знаходилася лабораторія, склад, у який із сушарки можна було відвантажувати крохмаль безпосередньо у склад.
ПРОЦЕС ВИРОБНИЦТВА
Коли починався сезон, сировину звозили з усіх ближніх колгоспів Великописарівського району, а також із російських ближніх населених пунктів. Бувало, що картоплю везли вагонами з Шосткинського і Путивльського районів Сумської області на станцію Хотмижськ, а звідти привозили до нас на завод. Зважувала транспорт із картоплею Раїса Кутова. Після того сировину або ж відвозили на переробку в цех, або на розвантаження у бурти (це такий склад, де зберігалася картопля, коли завод не встигав її переробляти). Справа була восени, тож у буртах зверху її накривали соломою, землею, щоб не померзла. Коли виникала потреба, картоплю завантажували тракторною лопатою на автомобіль і підвозили на завод для переробки. Останнім часом сировину намагалися переробляти швидше, щоб вона не залежувалася.
Процес переробки картоплі на крохмаль був таким. Спочатку в цеху її направляли в так звану картоплянку. На поміст над ямою заїжджала машина, і коли борти відкривали, картопля висипалася в яму, на мийку. Під сильним струмом води її перемивали. Брудна вода стікала по жолобку, на якому стояли збірники соломи, каміння і всякого непотребу. Перемита картопля подавалася в барабан на подрібнення, а в подальшому – на процес відділення крохмалю від мезги. Зверху над барабаном був чан, у який відходило крохмальне молочко (крохмаль із водою).
Далі очищена суспензія – крохмаль і вода – подавалися на віджим води від крохмалю у центрифугу (барабан із закріпленим у ньому сукном), яку розкручували вручну, потім підключали до мотору, і вона набирала великих обертів. Мішалка, що постійно крутилася у чані, не давала осідати крохмалю. Під дією відцентрової сили він прилипав до стінок центрифуги, утворюючи щільний шар. Спеціальними ножами його потім вирізали, а совками викидали на транспортер, і крохмаль переміщувався на сушіння. У процесі подачі крохмалю на другий поверх, спеціальний пристрій, що розміщувався внизу, швидко крутився і розбивав крохмаль, а гаряче повітря піднімало його на другий поверх, і за цей час він висушувався і висипався всередину барабана, обтягнутого капроном, де просівався.
ФАСУВАННЯ ПРОДУКТУ
Крохмаль відсипали в мішки, які потім відчіпляли, ставили на ваги і вручну зашивали (пізніше завод придбав спеціальну машинку, щоб їх зашивати). У тканинних мішках були дірочки, тож готовий продукт пакували у два мішки, або ж спеціально заварювали кисіль і обмазували, щоб їх вміст не просипався. До речі, спочатку на мішки був стандарт – 60 кг. Ця ноша була не кожному під силу. Пізніше в міністерстві додумалися і зробили стандарт на 50 кг. На нашому заводі працювали в основному жінки, які відвантажували продукт у цих мішках. Приміщення сушарки було само по собі невелике, там стояв барабан, що сіяв, і труба, по якій ішов крохмаль наверх. За зміну насушували три тонни крохмалю, а це 60 мішків. Їх потрібно було кудись дівати. Ось, наприклад, одна зміна наставила мішки, і коли їх не забирали, то іншій зміні вже не було місця, де ставити, тож доводилося їх складати наверх, а це, погодьтеся, для жінок нелегко. І без чоловіків інколи ніяк не можна було обійтися. Тоді на допомогу кликали то слюсаря, то майстра.
ЗАВОД СТАВ НЕПОТРІБЕН
Запам’ятався час, коли Лукашівський крохмальний завод був на межі закриття. Серед працівників пройшла хвиля стурбованості, адже вони розуміли, що залишаться без роботи, а в кожного ж була сім’я. І ось одного разу на завод приїхало якесь начальство з обласного центру. Між людьми засвітилася іскорка надії, що завод не ліквідують, і кожен знову буде з робочим місцем. І от чиновники пройшлися територією заводу, уважно обдивляючись. Їхній погляд зупинився на великій металічній заводській трубі… Через пару днів приїхали якісь люди й розпиляли ту трубу й вивезли її на металобрухт. Ось так колись відомий не тільки на Великописарівщині Лукашівський крохмальний завод, за допомогою недолугих безгосподарників, припинив своє існування.
На жаль, немає вже заводу, відійшли в світ інший і деякі його працівники, та й ті, хто ще живі, через війну, втратили домівки або вимушені були покинути їх і виїхати з прикордоння в більш безпечні місця.
Можливо, хтось відгукнеться і доповнить мою розповідь цікавою інформацією. Буду чекати. Збережемо пам’ять минувшини.
Записала
Олена
ТЯГЛЕНКО
