Нашому земляку з Кириківки Сергію Чернишенку було усього 23. Служив у Національній гвардії України. Загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.
Він — був п’ятою, найменшенькою дитиною в багатодітній родині.
Валентина Доля — не лише хрещена мати старшого брата загиблого героя Сергія Дмитра, який теж зараз служить в у Здройних Силах України, а й вчителька всіх дітей всієї родини Чернишенків: трьох дівчат і двох хлопців. Як говорить Валентина Василівна, це —чудові учні, з якими ніколи не було жодних проблем у школі. Щирі, добрі, дуже відкриті. Хороші люди.
— 1 вересня цьогоріч в батьківському будинку зібралися лише доньки, адже обидва сини на війні, — розповідає нам пані Валентина. — Діма зателефонував та привітав маму зі святом, а от Сергійко — ні. Його матуся, моя кума вже знала, що якщо він на завданні, то може по три дні й більше не виходити на зв’язок. А наступного ранку, другого вересня, родина вийшла на город копати картоплю. Аж після обіду — дзвінок від Аліни, дружини Сергія. Дівчина з риданнями повідомила, що Сергійко загинув.
Рідні не могли і не хотіли повірити, що трапилося найгірше. Ось як відреагувала на загибель Сергія його сестра Юлія, оприлюднивши в соцмережах щемливий пост: «Мій любий братику, як же тебе не вистачає…. Я би віддала все на світі, аби ти прийшов до батьківської хати та сказав: “Я вдома, все добре, живий!”. Як же хочеться до тебе пригорнутись, обійняти що є сили та як завжди назвати тебе “бороданем”, адже саме борода стала твоїм незмінним атрибутом за весь час війни. Цієї клятої війни, що відібрала у брата з сестрами найменшенького братика, у батьків — сина, у жінки чоловіка, а в інших — племінника, дядька, онука, друга, побратима, товариша…. Найменшенького, але такого водночас дорослого, мужнього, сильного, витривалого, справжнього Воїна, нашого Героя! Героя, Героя! Який бився мужньо до останнього! Бився за мирне небо для своєї родини, рідні і всієї країни! Бився з величезною вірою в наше світле майбутнє!
Господи, як же пережити цей невимовний біль? Як? Чому ти забрав наше Серденько? В голові купа думок, перебираєш “як, чому та за що”, але відповідь не знаходиться… Просто порожнеча.
Не знаю, навіщо все це пишу сюди. Наврядчи на небесах є телефони і ти зможеш побачити цей пост… Мабуть, ще досі жевріє надія, що це страшнючий сон… Тоді нехай цей пост залишиться тут, а ти його обов’язково прочитай, Сергійко! Чуєш? Прочитай і подзвони мені, розбуди мене! Тільки розбуди!
А я ж досі чекаю на твою відповідь на Вайбер… Дитячі спогади серце розривають. Остання наша зустріч перемотується в пам’яті, намагаюся не забути ні секунди.
Плачу… І в котре плачу…. Хочеться кричати від болі на душі!
Чомусь думки різко припинились. Мабуть сил на роздуми вже нема.
Сергійко, ти навіки в наших серцях, ти навіки в нашій пам’яті».
Валентина Доля згадує, як Сергійко мріяв стати військовим, але вступив на навчання до училища і отримав робітничу професію. Потім пішов служити в армію, там і залишився, підписавши контракт.
Рідна тітонька Ольга Стаценко каже, що загиблий завжди був веселуном.
— Найменшенький, його всі любили, — розповідає жінка. — Ми часто збиралися родинами в садочку двома родинами. Двійко моїх дітей та п’ятеро племінників. Між Дмитром та Сергієм було два роки різниці. Хлопчики трималися разом. Батьки жаліли донечок, мовляв, дівчатка все ж таки. Тому хлопцям діставалася вся фізична робота по господарству. Спочатку розподілили обов’язки таким чином: один день господарство порає Діма, другий — Сергій. А потім вирішили, що робитимуть усе вдвох і щодня: так і швидше, і веселіше!
Зі слів пані Ольги ми дізналися, що герой статті раніше був тричі контужений на фронті, а також отримав поранення руки.
Перед відправленням штурмової бригади, в якій служив захисник, він пройшов війскове навчання в Англії. Невдовзі після повернення пішов на бойове завдання — брати штурмом ворозі позиції. Геройськи загинув. Окрім Сергія в тому бою ще були загиблі наші воїни.
Поховали героя на кладовищі в Кириківці. На прощання з ним приїхало 20 побратимів. Як вони самі сказали — майже всі, хто залишився живим місля того бойового завдання. А ті, хто не зміг приїхати, висловлювали співчуття родині загиблого по телефону.
Згадували Сергія Чернишенка теплим словом, розповідали про все добро, що робив для товаришів. Наприклад, завжди допомагав ветерану, який на війні втратив руку й око.
Війна забрала в України достойного громадянина — патріота, у мами — сина, а в дружини — чоловіка. Сергій одружився минулої осені. Дуже кохав свою Аліну, а вона його. Бачилося подружжя зовсім рідко. Під час коротких зустрічей воїн повністю присвячував себе дружині та її маленькій Миланці. А ще чоловік мріяв про сина. На жаль, не судилося….
Сергій Чернишенко назавжди залишиться в пам’яті всіх, хто його знав, доброю та чуйною, веселою людиною.
Оксана Ковальова
