Минулого року на теренах волонтерського простору з’явився благодійний фонд під назвою «Янголи Охтирщини». Про діяльність даної організації – наше сьогоднішнє інтерв’ю з її директором Сергієм Кузьменком.
— Пане Сергію, ми неодноразово писали про Вас, як про активного мешканця Охтирщини, патріота, волонтера, підприємця. А тепер до всіх перерахованих регалій додався ще й статус директора благодійного фонду (БФ). Розкажіть, як виникла ідея його створення та як просувається справа?
— Підтримкою військовослужбовців особисто я з командою однодумців займаємося ще з самого початку великої війни. Збираємо гуманітарну допомогу та фінанси для закриття нагальних потреб, возимо все це на фронт. Суттєвою допомогою захисникам було те, що ми для них заганяли автівки з-за кордону.
Тож, для полегшення цієї діяльності ми і відкрили наприкінці весни 2024 року новий благодійний фонд. Сказати, що одразу ж пішли справи, не можу. Люди не знали, чим займається нова благодійна організація. Тому боялися донатити. Та поступово ми завоювали довіру власними вчинками і тепер вже маємо певні успіхи та досягнення, є про що розповісти на широкий загал.
— За який термін вам вдається закрити збір, враховуючи те, що гроші для воїнів зараз збираються скрізь та усюди, а платіжна спроможність українців навпаки — падає?
— Ну, якщо заснувати БФ і розраховувати лише на власні кошти, то звісно ж, нічого з цього не вийде. Адже скільки б ти сам не заробляв, а грошей на потреби армії все одно не вистачить. Тому без людських донатів ніяк не обійтися. Та, на жаль, у багатьох у свідомості війна вже закінчилася. Донатять дуже мало. А буває й таке, що людина допомагала якимось іншим фондам, а потім за допомогою звертається до нас. Та й ті, хто ніколи й копійки не перерахував на потреби війська, просять нашої допомоги, як тільки війна торкнеться їхньої родини. І обіцяють донатити, адже на власному досвіді переконалися, що мобілізований чоловік потребує спорядження з голови до ніг, забезпечити яке можна лише згуртувавшись усі разом. А стояти осторонь зараз не можна.
Скільки часу йде на закриття потреби захисників? Це залежить від того, на що саме ми збираємо кошти. Сітки, тепловізори, дрони, мавіки, амуніція, бронежилети, турнікети — кошти на це все збираються відносно швидко. До речі, їжу на фронт ми вже не возимо в такій кількості, як раніше. Зараз продовольче забезпечення воїнів набагато краще ніж було. Щоправда, все одно відправляємо хлопцям овочі та домашню консервацію, різні смаколики — зайвим не буде.
А от якщо є запит від військових на так звану Бабу-Ягу (це так прозвали орки наші великі дрони), то можемо й півроку збирати.
— Чи бувають випадки, коли люди масово відреагували на оприлюднений збір та активно задонатили, зазначивши умову, мовляв, ці гроші – виключно на оце, але їх виявилося більше ніж потрібно? Чи обговорюєте з людьми питання витрати зайвої суми? Чи дієте на власний розсуд?
— Звісно ж, такі випадки бувають, і це дійсно серйозне питання, яке потребує грамотного підходу. Наприклад, збирали ми на Бабу Ягу. Наскидали небайдужі українці 500 тисяч гривень. Цього вистачить лише на маленький дрон. Бачимо, що краще додати ще трішки, і купити ще один. Або ж, збираємо на дві автівки для військових, а купуємо три.
— І все ж таки, судячи з того, що фонд до сих пір існує і активно позиціонує себе в соцмережах, люди відгукуються на ваші заклики про допомогу. Чи можете ви назвати результати своєї роботи успішними?
— Із весни 2024 року нам вдалося спільними зусиллями зібрати на відвезти на лінії фронту понад 40 автівок, 24 FPV- дрони, 2 дрони – розвідники, а також протягом цього періоду ми забезпечували тих, х то до нас звернувся, спорядженням, медикаментами та продуктами харчування.
— Через благодійну організацію проходять великі суми коштів. До того ж, не завжди на рахунки. Як вдається врегульовувати процес, зберігаючи звітну прозорість?
— Наразі на нашому рахунку — приблизно 2 млн. гривень. Та ми ж не все купуємо за ці гроші. На деякі речі витрачаємо власні кошти. Наприклад, дрони закуповуємо не з офіційного фонду, а іншим шляхом — зі своїх монобанок. У нашій роботі є певні нюанси, кожному з яких є своє пояснення.
— Часто робота вашого благодійного фонду пов’язана з поїздками на «нуль». Розкажіть, наскільки на практиці відрізняються функції виїзних волонтерів від тих, хто працює вдома на місці?
— Ми їздимо на Донбаський, Херсонський та Курський напрямки, тобто – в найгарячіші точки. Але найбільша складність полягає навіть не в тому, що їдемо ми в самісіньке пекло, а в тому, аби пройти місцеві блок-пости! Як би парадоксально це не звучало! Наприклад, виїжджаємо з дому, зупиняють нас на нашому місцевому Охтирському блокпосту. Ретельно перевіряють обліково-військові документи. Ще й запитують у нас, чому ми не воюємо! А я задаю їм зустрічне питання: а чому вони не там? Врешті-решт відпускають і їдемо далі. Приїжджаємо в зону активних бойових дій, а там нам на блок-постах руки тиснуть та дякують за волонтерську діяльність.
— Чи траплялися під час поїздок якісь нестандартні випадки? Все ж таки діставатися з пункту А в пункт Б під цілодобовими ворожими атаками ризиковано!
— Так, дійсно, їдеш і не знаєш, чи повернешся. Пам’ятаю, як ми долали переправу — рухалися понтонним мостом. Попереду нас їхало кілька автівок, і росіяни скинули на них три керовані авіабомби. Транспортні засоби пішли під воду. А ми далі не поїхали: залишили товар у певному місці, розвернулися й попрямували додому.
— Як на ваш приїзд реагували місцеві мешканці, коли ви з’являлися на прифронтових територіях?
— Люди є різні, в тому числі — й «ждуни». Звісно ж, вони негативно ставляться як до українських воїнів, так і до тих, хто їм допомагає. Тобто, до нас. Але ми приїхали-поїхали, а захисникам там доводиться увесь час перебувати. Вони вже не пам’ятають щирих посмішок людей і мирного життя. Якось з одним хлопцем пішли до магазину, так він так здивувався, коли йому привітно посміхнулася продавчиня!
Знаю випадок, коли захисники ходили по вулиці села, стукали по дворах, хотіли купити овочів. Ніхто їм нічого не продав. І лише одна бабуся віддала аж вісім мішків власноруч накопаної картоплі. На запитання хлопців, навіщо ви все нам віддаєте, вона відповіла, що завтра собі ще накопає. Військові потім віддячили цій старенькій – заносили гостинців з своїх пайків.
— БФ, заснований наприкінці весни 2024 року, успішно здійснює свою діяльність. Підбивши підсумки своєї роботи, які плани намітили на 2025 рік?
— Я щиро вдячний тростянецькому підприємцю -волонтеру Олександру Яковлєву за тісну співпрацю з нашим фондом!
Внесок пана Олександра в розвиток — безцінний. На даний момент фонд охоплює Суми, Київську область, а також ми співпрацюємо з вінницькими волонтерами. Та на цьому ми не зупиняємося. Хочемо створити філії в інших областях України, аби пришвидшити перемогу. Цьогоріч у нас додається волонтерів з м. Звягель, що на Житомирщині. Чим більше у нашого фонду буде волонтерів по всій країні, тим скоріше військові зможуть отримувати допомогу.
Плануємо також допомагати і ветеранам, які повернулися з війни. Наше завдання — зробити все заради того, аби ветерани інтегрувалися в суспільство і відчували себе потрібними вдома.
— Пане Сергію, ще влітку 2022 року ми писали про Вас як відомого в Україні й за кордоном сировара-професіонала. А в червні 2023 ми робили репортаж з вашого підприємства, яке Ви створили в Охтирці. Як вдається поєднувати діяльність у благодійному фонді з веденням родинного бізнесу?
— Сиром займається моя дружина. Завдяки їй підприємство працює і функціонує! А я зараз потрібніший саме на війні.
Оксана Ковальова
