Відповідь на це питання автор шукав під час розмови з вимушеними переселенцями із Великописарівської громади під час відвідин одного з місць їхнього тимчасового перебування в Охтирці та під час розмов з людьми, які опікуються їх прийомом і розміщенням у нашому місті. І, як з’ясувалося, цілком пристойно: в усякому разі нарікань ні від кого він не почув. Зате вислухав «море» подяк охтирчанам за гостинність та небайдужість, що не може не радувати. Утім, усе по-порядку.
Тетяна Коваленко: за тиждень в Охтирку прибуло близько 800 осіб
З чого усе починалось та про те, як Охтирка зустріла переселенців з Великописарівської громади, говорили з Тетяною Коваленко, начальницею управління соціального захисту населення Охтирської міської ради.
– Тетяно Миколаївно, як виникла ідея організації в Охтирці місць компактного проживання для переселенців? Хто цим займається, хто допомагає? І чи багато у місті переселенців з Великописарівської громади?
– Ще за декілька днів до початку найбільш масованих і руйнівних обстрілів Великописарівської громади звідти почали виїздити люди. Приїздили вони і в Охтирку й ставали у нашому управлінні на облік. З розмов із ними з’ясувалося, що не усі вони мають в Охтирці де жити. Я розповіла про це міському голові, він швидко відреагував на цю ситуацію і наступного дня зібрав комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Під час її засідання Павло Петрович Кузьменко запропонував розгорнути в Охтирці тимчасові місця для проживання і вже наступного дня туди заїхали перші мами з дітьми.
На обліку в управління наразі (наша розмова відбулась 22 березня – Б.Ч.) знаходиться 1098 осіб з Великописарівської громади, причому близько 800 із них прибули упродовж останнього тижня. Крім тих, хто прибув з Великої Писарівки, є люди й з Попівки, Лугівки та інших сіл.
– Скільки в Охтирці таких місць і як вони заповнені?
– На сьогодні їх троє. Спершу було прийнято рішення організувати місця для тимчасового проживання переселенців у двох закладах на 130 осіб, причому було вирішено в один із цих закладів направляти здебільшого родини з дітьми, а в інший – переважно осіб літнього віку та з інвалідністю. Сьогодні до них додався третій заклад на 30 осіб. Кількість людей у них змінюється – наразі вони заповнені десь на дві третини. Буває, що дехто вибуває, знайшовши собі окреме житло, а хтось прибуває.
– Скільки усього дітей проживає в місцях тимчасового проживання? Якого віку наймолодші з них?
– Усього проживає 19 дітей. Найменшій дитині, яку було евакуйовано в Охтирку з Ямного, на той момент було усього 3 тижні. Цю родину, в якій троє дітей, привезли до нас практично уночі. Також є ще одна багатодітна родина, в якій троє синів.
– Відомо, що переселенців з Великописарівської громади евакуюють до Охтирки, як правило, автобусами. Що відбувається далі? Хто їх у нас зустрічає, хто за це відповідальний?
– Мене призначено відповідальною за прийом людей, які евакуювалися з Великописарівської громади. Разом із заступницею міського голови О.М. Гетьман та секретарем міської ради В.В. Булах ми зустрічаємо людей на автостанції, потім привозимо їх до нас в управління, за необхідності долучаються до цього й інші працівники. Тут їм виписують направлення і відвозять до місця тимчасового проживання.
– А чи є такі евакуйовані, кому житло непотрібне?
– Так. Ті, кому в Охтирці є де жити, частіше добираються до міста самостійно, декого тут зустрічають рідні чи знайомі, а дехто з тих, хто прибув разом з іншими людьми, далі самостійно їде автобусом в інші міста.
– Чи організовано харчування людей у місцях їх компактного розміщення та які там побутові умови?
– Сніданок і обід для них готує комбінат шкільного харчування «Мрія» за кошти міського бюджету. Що ж до побутових умов, у приміщенні є туалети, також Павло Петрович відразу ж вирішив питання щодо кабінок для душу і вони були встановлені.
Також нам допомагають благодійні організації. Зокрема, з перших днів прийшов на допомогу Червоний хрест. Так представники Охтирської організації Червоного хреста в Україні допомогли нам в облаштуванні двох пунктів: надали розкладачки, матраци, постільну білизну, полотенці, продуктові набори. Майже відразу долучилися Благодійний фонд «Рокада», Міжнародна організація з міграції в Україні IOM Ukraine, Global Empowerment Mission Ukraine (GEM) в партнерстві з Howard G. Buffett Foundation, що надали засоби гігієни, термоси, постільну білизну, дитячі рюкзаки тощо. Департамент соціального захисту населення Сумської ОДА надав засоби гігієни, трохи одягу для дітей і дорослих, продуктові набори. Крім того, зараз долучились організації, які займаються виплатами для ВПО.
Хочу додати, що керівництво міської ради не забуло у ці дні допомогти й жителям с. Добрянського Великописарівської громади та Кириківської громади, куди було відправлено відповідно 220 та 200 гуманітарних наборів від американських благодійників з «GEM BUFFET».
– Знаю, що далеко не вперше під час повномасштабної війни з Росією, управління соціального захисту населення Охтирської міської ради бере на себе додаткові функції. Вкотре це помітив ще й по чергах за гуманітарною допомогою у коридорах управління. Але, мабуть, не обходиться й без скарг?
– Дійсно, нам довелося перекроїти усю роботу управління, щоб все було швидко, компактно, результативно. Для ВПО скрізь є наші контакти (05446-4-15-30, 095-33-94-609), за якими ми надаємо консультації, навіть й у вихідні. Щодо скарг, їх не було – є тільки позитивні відгуки. Чесно кажучи, не дивлячись на горе, яке спіткало людей, на їхній емоційний стан, люди, які до нас приїздять з Великописарівської громади, усе ж таки виважені, культурні. Тому все проходить спокійно, без скандалів.
Часто нам доводиться вислуховувати історії людей. Дехто з них залишився без будинку, без майна. Бачимо страх в очах. Тому допомагають психологи, приміром із Клубу рибалок України та Центру надання соціальних послуг.
Про життя поза домом: перше знайомство із закладом
Про нього розповіли вимушені переселенці із Великописарівської громади під час відвідин місця їхнього тимчасового перебування в Охтирці. Того, де зібралося чимало людей поважного віку. По кімнатах з ними невелику екскурсію провела керівниця закладу, в очах якої автор цих рядків помітив небайдужість, а ще – чималу втому. З усього видно, що працює вона без перепочинку й вихідних (ось і наша зустріч відбулась у неділю – Б.Ч.). Як не як, до основної роботи директорки закладу у неї додались надзвичайно важливі обов’язки керівниці місця компактного проживання переселенців. Власне, це й підтвердилось під час нашої розмови, а також зі слів бабусь і дідусів, які дуже тепло відгукувались про директорку. Як, загалом, і про усіх охтирчан. Уже в першій із кімнат у відповідь на запитання «Як вам тут живеться?» почув таке:
– Не те що добре, а відмінно! Дуже гарний колектив, милосердний, душевний, уважний (гадаю, без таких же якостей у керівниці таке навряд чи було б можливим – Б.Ч.). Низький уклін усім! Охтирка – молодці! Одна мрія – повернутися додому…
Очільниця закладу зі свого боку додала, що це заслуга усіх охтирчан, які активізувалися: несуть одяг, продукти, солодощі, хтось у руках, а хтось привозить автівкою. Особливо ті з охтирчан, хто у перші місяці війни на собі відчув, як це бути переселенцем, і згодом повернувся додому….
Перша переселенка
Цікавою вийшла наша розмова в одній із кімнат, де наразі проживають шестеро одиноких пенсіонерок – жительок Великої Писарівки (на одному з фото). Знайомими вони були й до приїзду в Охтирку, тим більше, що жили у Великої Писарівці по сусідству. Більшість із них мешкали у двоповерхівці, в якій ще за них були розбиті вікна. Як і в сусідній будівлі суду, поліклініці та ще одній двоповерхівці, що неподалік. Крім того, залишились вони без газу, та й електроенергія зникла ще за тиждень до їхнього від’їзду. «Велика Писарівка зараз така як Маріуполь», – зазначила одна з жінок.
Найговіркішою виявилася 88-річна Раїса Іванівна – найповажніша за віком переселенка у цьому закладі під час нашої розмови. Проте уже менш як за годину після неї це звання перебрала на себе 90-річна бабуся з Великописарівської громади, яку привезли до закладу Тетяна Коваленко разом із заступницею голови Сумської ОДА Оленою Бойко…
Так ось, Раїса Іванівна розповіла таке:
– 16 березня, коли почалися найстрашніші обстріли, до мене в хату прийшли двоє поліцейських і запитали: «Чи сумка готова, щоб їхати в Охтирку?». Відповіла, що готова. То вони допомогли мені вимкнути газ, одягнутися, взутися, взяли сумку і посадили у поліцейську машину. Разом з сусідкою мене відвезли до будівлі селищної ради. Нас завели у приміщення і ми чекали, доки прийде голова селищної ради. Люди продовжували поступати, але почалася повітряна тривога. Нас відвели у підвальне приміщення, де ми її перечекали. Потім ми вийшли й посідали в автобуси. Приїхали в Охтирку, де нас також зустріли поліцейські. Хтось вийшов сам, комусь вони допомогли вийти, когось, хто не міг сам ходити, вони винесли з автобусу.
Сюди ми приїхали першими з сусідкою, коли тут ще нікого не було. Потім приїхали інші людини з Великої Писарівки – родичі, знайомі. Живемо ми тут дуже дружно…
Як з’ясувалося, Раїсу Іванівну у Великій Писарівці доглядала працівниця соціальної установи, заходить, за її словами, соцпрацівниця і в Охтирці.
Олександра Марусенко: Коли до мене у двір прилетів дрон, я якраз була біля сараю…
Продовжила нашу розмову Олександра Максимівна Марусенко, 80 років:
– Хочу через газету подякувати нашій голові селищної ради Людмилі Бірюковій, Вона людина старанна, відповідальна, турбується за кожного з нас.
Вона мене буквально вихопила з такого горючого пекла. Якби не вона – мене б уже не було – таке бахкало, стріляло…. Коли до мене у двір прилетів дрон, я якраз була біля сараю. Як я встигла переступити східець сараю й сама не знаю? Він пролетів, зачепив лоток, яким вода стікає з даху. Кричав, свистів, пищав… Я окам’яніла. Дрон зачепився за лоток, крутнувся і розбив сарай. Далі полетів у напрямку гаража, зачепив ще один сарай… Людмила Олександрівна допомогла мені, сказала, щоб я збиралась виїжджати. Але я згоди не давала. А вона наполягла на своєму: допомогла мені скласти речі, піймати котиків – їх у мене четверо, і винести їх з кімнати, та собачку. Віддала їх сусідам, попросила, щоб годували.
Лідія Зайцева: директорка – як рідна мати!
Мала слово й Лідія Вікторівна Зайцева:
– Історія в усіх майже однакова. Але ми хочемо подякувати охтирчанам. Нас зустріли, приголубили. Люди, які за нами доглядають, дуже добрі душею, серцем. Особливо дякуємо керівниці закладу, в якому ми знаходимось. Охтирчани – дуже добрі чуйні люди!
Дякуємо мерові Охтирки, а також редактору «Ворскли» Олексію Пасюзі. Він молодець, тримається. Дякуємо йому, що зберіг газету, хоч і війна. А ще жінка поцікавилася, де і як зараз друкується газета, та як доставляється до читачів. При цьому Лідія Вікторівна особлива наполягла, щоб у газеті не забули подякувати й охтирчанам:
– Ми в інтернеті мелькаємо постійно. До сьогодні у нас було багато гостей. Був губернатор, мер, заступник керівника офісу Президента та представник поліції з Києва. Були й з телебачення, але охтирчанам ми якось забули подякувати.
А далі на запитання «Як їх годують?» і «Що вони взяли із собою з дому?» бабусі відповідали навперебій:
– Нас тричі годують. Молодці! Усього вистачає! Мандарини несуть, печиво, цукерки, пепсі-колу й ту несуть.
– Подивіться, скільки тут гуманітарки!
– Нас одягнули, взули, навіть зарядку дали. Бо забула її вдома…
– Приїхала в калошах, тонометр забула.
– Ось ця маленька сумка. Взяла документи та футболку.
– Подивіться, які нам дали капці!
Поділилися жінки й іншими своїми враженнями та тим, як вони проводять час:
– Пенсію нам перевели в Охтирку. Приїхала машина з територіального центру, нас повезли, оформили. Мені водій хотів допомогти дістатися на другий поверх, але працівники самі вийшли і усе оформили. І пенсію винесли… Я їх обіймала, цілувала, – розповіла Раїса Іванівна.
– Виходимо гуляти на подвір’я. Дома, звичайно краще, але що поробиш…
– Усім ми забезпечені: туалет поряд, душ поряд (з цього приводу керівниця закладу зазначила, що крім душової кабінки, додатково було встановлено й бойлер на 200 літрів. Тож черги в душ немає, як і до туалету – Б.Ч.).
Підсумувала ж нашу розмову з жінками-пенсіонерками Лідія Зайцева:
– Учора були представники Червоного хреста. Привезли консерви, круасани. Пообіцяли ще привезти й кросівки, бо в чобітках ходити уже жарко. Жаліють нас. А директорка – як рідна мати: кожен день заходить у кімнату, запитує, чи не померзли. Утепляє нас, приносить одіяла (нескладно було помітити й те, що знає вона усіх людей по прізвищам та іменам – Б.Ч.). Ікону нам навіть дали. Молимося Богу, щоб швидше закінчилася війна. Дай Боже здоров’я нашим воїнам, щоб гнали ворога аж до Бєлгорода!
Мрія – повернутися додому. Хай і в будинок без вікон, але якось їх повставляємо!
Про харчування
Слід зазначити, що застав жінок автор цих рядків за обідом у себе в кімнаті. Натомість більшість людей харчуються в їдальні, яку організували в одному з коридорів: поставили столи, стільці і т.і. Місця усім вистачає, як і роботи для трьох працівниць закладу.
– Дівчата трудяться з ранку до вечора. Допомагають їм ті, хто молодші з жінок-переселенок, – розповідає керівниця закладу. – Крім сніданків і обідів, які привозить «Мрія», наші працівниці готують вечерю. Приміром, учора зварили макарони, що надійшли нашим підопічним у продуктових наборах, приготували бутерброди. Є у продуктових наборах і консерви тощо. Крім того, охтирчани нам телефонують і запитують, що привезти. Учора, приміром, привезли котлети…
Олександр Руденко: … мене не раз рятував янгол-охоронець
Для гендерного, як зараз прийнято говорити, балансу, поспілкувався автор цих рядків й з чоловіками.
Олександр Павлович Руденко, 65 років, поет з Великої Писарівки, який чимало друкувався у газеті «Ворскла» та загалом майже у двадцяти виданнях України»: «Сімейній газеті», в «Пантелеймоні-цілителі», «Господарі», «Газеті для жінок» та ін. Увійшли його твори й до нещодавно виданої збірки «Великописарівщина поетична» (на фото):
– 6 грудня 2024 року опівдні у День Збройних Сил України та Святого Миколая у мій будинок одна за однією прилетіли три міни. Було розтрощено дах, вибито вікна, біля хати утворились дві вирви. Димар зірвало з даху і кинуло на землю, а я сам опинився на підлозі… Уже давно я збирався зрізати велику липу, але передумав. І ось третій зі снарядів потрапив саме у цю липу. Думаю, що вона й врятувала і будинок, і мене. Та й до цього мене не раз рятував янгол-охоронець, мабуть тому, що я звик допомагати людям. Пригадую, як був прильот у 2022 році, коли міна потрапила у дерево, що росте на городі у сусідів…
– Після цього я пережив посттравматичний шок, навіть прізвище своє став забувати. Людмила Бірюкова та Володимир Леонов допомогли мені забити вікна, дали плівку на дах. Також добрі люди допомогли коштами, підтримали мене.
– До останнього я не хотів виїжджати з Великої Писарівки. А 15 березня прямо перед моїми вікнами був спалах. Думав, що впадуть стіни і стеля. А потім прийшла голова селищної ради й каже: «Сьогодні евакуюються ті, у кого сталеві нерви». Поїхав і я. Вивозили нас трьома автобусами. Узяв документи, а ліки – забув.
– Тут, дякуючи директорці, дуже добре усе організовано. Гарне ставлення працівників, постійно надається гуманітарна допомога. Добре годують, приходять психологи. Приходив навіть лікар, мені зробили кардіограму, буду ще проходити медичні обстеження.
– Оцінка «5» з двома плюсами!
Василь Россоха: хотілося б радіо послухати…
Василь Павлович Россоха, колишній головний зоотехнік району:
– Не хотів виїздити з Великої Писарівки. Але донька наполягла й записала нас із дружиною в чергу. Так у понеділок нас і вивезли волонтери з Сум із громадської організації «Проліска», які також долучилися до евакуації людей з нашої громади.
На запитання, чи не постраждало від ворожих обстрілів його житло, чоловік відповів:
– Ще 14 березня 2022 року снаряд, випущений з «граду», потрапив у батькову хату, що ближче до вулиці. Металевий дах злетів зовсім. Залишки снаряду упали серед двору, повибивавши двері у сараї та погребі. Ми жили у кухні, хату збиралися відремонтувати…
– Тут нас гарно годують, є душ, щоправда не вистачає інформації. Хотілося б послухати радіо… Щоправда, редактор «Ворскли» Олексій Пасюга навідувався учора, і заносив почитати «свіжий» номер газети.
Звичайно ж, Василь Павлович, як і усі інші переселенці з Великописарівської громади, мріє якнайшвидше повернутися до рідної домівки. Проте зараз у його першочергових планах хоча б на декілька годин навідатися додому, бо там залишились… п’ятеро курей і кролики, яких треба погодувати. Домовлявся, щоб відвезли сьогодні, але щось завадило…
Прохання Василя Павловича щодо радіоприймача було передано керівниці закладу, яка пообіцяла «кинути клич» з цього приводу. А ще вона розповіла, що у закладі є й телевізори, і що один із підприємців навіть пообіцяв безкоштовно встановити супутникову антену, якщо хтось придбає «тарілку» та відповідне обладнання…
Ще трохи про вдячність великописарівців
Слід зазначити, що чимало добрих слів, передусім на адресу працівників управління соціального захисту населення Охтирської міської ради, можна побачити у соціальних мережах від тих переселенців з Великописарівської громади, хто знайшов собі в Охтирці тимчасове житло, чи живе у рідних. Приміром, ось що написала Лариса Попова Купач: «Учора оформляли документи на ВПО в місті Охтирка. Ми були вражені ставленням до людей працівниками цього закладу. Сказати, що були в шоці, це нічого не сказати: людяність, порядність, співчуття, доброту ми відчували від кожного спеціаліста. Дівчатка, ви справжні, ви люди з великої літери, нехай все у вашому житті буде добре, дякуємо!!! Або ось ще такі слова тієї ж авторки: «Шановні наші брати і сестри Охтирщини!!! Щиро дякуємо і низько вклоняємося за допомогу у цей скрутний час. Ви справжні, з такими людьми ми переможемо і вистоїмо проти рашистської орди».
Борис ЧИКАЛО
.
