Так вважає 81-річна підопічна Комунальної установи Сумської обласної ради «Охтирський будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю» Галина Іванівна Гриньова – донедавна жителька с. Розсоші Великописарівської громади. Близько року пенсіонерка перебуває в цьому закладі, й щиро дякує усьому персоналу за повагу, людяність та ставлення до таких людей, як вона.
— Директор мені як батько рідний, — так відгукується Галина Іванівна про Віктора Михайловича Токаря – керівника будинку-інтернату, вважаючи, що усе залежить саме від нього. Й продовжує , — Няні тут золоті, медсестри. Дають ліки, міняють одяг та білизну, кому треба – тих одягають, міняють памперси, купають. У кожної няні свої підопічні. Ті, хто лежачі — у брудному не лежать. Якщо треба щось купити — купують. Приходить наша Віталіївна і запитує, що кому треба купити? На запитання, «Як проходить день у будинку-інтернаті?», пенсіонерка відповідає:
— Встаємо вранці. Спочатку обхід, потім у наших кімнатах прибирають. Заходять зранку Віталіївна, старша медсестра Іра Василівна, цікавляться, як ми себе почуваємо, що нам треба. Може ліки якісь чи щось купити. І після третьої години ще раз старша медсестра заходить. Годують нормально. У нас чотириразове харчування…
У кімнаті, в якій живе Галина Іванівна, а разом з нею ще двоє бабусь-пенсіонерок, одна з яких, між іншим — з Великої Писарівки, є телевізор. Як з’ясувалося, дістався він нашій героїні у «спадок» від одного чоловіка з Великої Писарівки, який раніше проживав у будинку-інтернаті. А ще Галина Іванівна взяла з дому радіо, тож і його слухає. Полюбляє вона й доглядати за квітами, горщиками з яким, заставлене просторе підвіконня (на фото). Говорить: «Це моя робота».
А ще Галина Гриньова любить читати газету «Ворскла», якщо вона тим чи іншим чином потрапить до її рук (тож авторові цих рядків довелася ще відвідати будинок-інтернат та занести туди газет як Галині Іванівні, так й іншим охочим почитати місцеву пресу).
… Так трапилося, що на схилі літ Галина Іванівна залишалась самотньою. Спершу перенесла інфаркт —лікувалась у Великій Писарівці. Ще через 2 роки — інсульт. І знову лікарня, спочатку — у Великій Писарівці, коли ж виявили другий інсульт — у Тростянці, де лікувалась ще близько місяця. Повернулась додому. Згодом нова біда — пенсіонерка упала й поламала хребет. Пів року пролежала вдома: її лікували, накладали гіпс. Трапилося це у 2022 році. Доглядала за нею соцпрацівниця. Згодом її добра знайома та сусідка Ольга Миколаївна Макакенко – керівниця приватного сільськогосподарського підприємства «Ера», порадила їй перебратися до Охтирського будинку-інтернату:
— Я жила через хату від неї, — розповідає Галина Іванівна. — Вона мене дуже жаліла, і зараз теж жаліє. «Золота» людина, поважаю її як рідну дитину. Ми з нею постійно спілкуємось по телефону. Чого тільки голос її вартий! Так ось, коли вона радила мені їхати в Охтирку, розповіла, що там догляд гарний і лікарі. Я ж їй відповіла, що в мене хата є, і в хаті усе є. А Ольга Миколаївна відповідає: «Розумію, Іванівно, що є, але усьому треба дати лад. А ще й дрова занести, хату натопити… Так я й погодилась і вдячна Ользі Миколаївні за це…
— Коли потрапила сюди, я ледве дригалася, — продовжує Галина Гриньова. — А зараз потроху пересуваюсь на ходунках.
Й справді, Галина Іванівна зустріла свого гостя на порозі приміщення, яке стало їй другою домівкою, а після нашої розмови запросила до кімнати, де вона мешкає. Оскільки ж сфотографуватись вона відмовилась, автор цих рядків перезняв декілька світлин з її сімейного альбому.
На запитання, чи не почувається вона самотньою у будинку-інтернаті, наша героїня відповідає, що ні:
— Спілкуюсь з людьми, буває, що й гостинці приносять. Мене провідують і ті, хто також живе в будинку-інтернаті, й з Розсошів. Розмовляю по телефону з Ольгою Миколаївною, знайомий з Пісочина телефонує, вітає зі святами. Рідні теж по можливості провідують, телефонують. У мене є два брати, але вони теж у віці, хворіють, один з них переніс інсульт. У кожного — сім’я, один живе у Ямному, де часто стріляють, але він виїжджати не хоче, а інший — у Розсошах.
На завершення нашої розмови Галина Іванівна ще і ще дякувала працівникам і працівницям Охтирського будинку-інтернату для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю за турботу і дбайливе ставлення до підопічних та створені для них умови проживання.
— Почуваюся, як вдома. Хай люди читають газету і знають, які тут працівники, — підсумовує нашу розмову пенсіонерка з Розсошів. Чи тепер уже — з Охтирки…
Борис ЧИКАЛО
