Сумна звістка облетіла Великописарівщину. Днями попрощалися з воїном-захисником, мешканцем села Попівки Великописарівської громади Тимошенком Русланом Вікторовичем, 1993 р.н., який 23 червня 2024 року біля н.п. Водяне Покровського району Донецької області під час одного з боїв із ворогом загинув смертю хоробрих.
Обірвалося у самому розквіті життя старшого солдата, командира відділення 2 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Він мав жити для України, а не помирати за неї, радіти життю разом зі своєю родиною, працювати на рідній землі. На жаль, не судилося…
Пішов захищати свою Батьківщину відразу на початку повномасштабного вторгнення ворога, у березні 2022 року, бо хотів бачити її вільну, сильну і незалежну. Руслан Тимошенко був одним із тих героїв, які скромно говорили, що просто виконують свою місію.
Сьогодні рідне село Руслана Тимошенка –Попівку, що на самому кордоні, ворог особливо безжально знищує щодня з усіх видів зброї. У мирних жителів немає можливості залишатися у своїх домівках. Рідні Руслана, як і багато інших, також евакуювалися в більш безпечне місце. Останній раз Руслан був удома в березні. Тоді він провідав усіх рідних і знайомих, порадів хвилинам спілкування з ними. І саме на той час ворог не переставав обстрілювати його село. Ніби відчував, що це остання його гостина у рідній стороні…
Звістка про загибель Руслана особливо засмутила всіх земляків, попівців, які знали Руслана ще змалку, адже він народився і виріс серед них.
«Для матері син завжди буде найкращим», – з сумом говорить мама Руслана, Людмила Митрофанівна. – Він був добрим і ніколи не відмовляв людям ні в чому, допомагав у всьому, і його за це поважали односельці й називали «щедра душа». Чесно скажу, я його не пускала на війну, боялася, розуміла, що одного разу можу його більше не побачити. Я і плакала, й кричала, але він сказав: «Все, мамо, мовчи, я піду захищати Батьківщину і вас». Коли почалися обстріли, ми всі ховалися в погребі, його семирічна донька Кіра, а моя внучка, дуже злякалася й плакала, і він тоді вже не зміг сидіти склавши руки, тож прийняв рішення йти до військкомату. Мій Руслан 7 липня мав прийти у відпустку. Дуже чекав цього дня, а особливо його донька Кіра, яка сумувала за татом, постійно допитувалася, коли він приїде. Вона його дуже любила, та й Руслан доньку не менше. Син заспокоював усіх, що все буде добре. Та й завжди, як би там не було, він говорив, що в нього все добре і він обов’язково повернеться додому. А я постійно молилася за нього, як могла. Не знаю, чи я пережила б цю страшну звістку, якби не підтримали добрі люди, які мене оточують, і я вдячна їм за розуміння і підтримку. Не можу повірити в те, що більше не побачу свого синочка».
Руслан Тимошенко був оптимістом і вірив у перемогу. Мамі він казав: «Не хвилюйся за мене, мамо, аби ти знала, як я навчився швидко бігати і багато чому навчив своїх побратимів, як не наражатися на небезпеку. Я стількох хлопців врятував, стількох вивів із поля бою, я все вмію і знаю, якби всі мене слухалися, залишилися живими».
«Ввечері ми поговорили по телефону, а вранці наступного дня він написав, що на зв’язку буде під вечір. Я чекала, а як потім з’ясувалося, його вже не було в живих», – з біллю розповідає мама.
Зі слів побратимів, після того страшного бою, 23 червня, коли вони знайшли Руслана, він був ще живим. Але ж поки вивозили поранених, можливо, був втрачений час, а можливо, рани виявилися не сумісні з життям, на жаль, він помер.
«Руслана пам’ятаю ще зі школи. Був хорошим спокійним хлопцем, добрим, вихованим, – згадує вчитель історії Андрій Волошенко. – Зірок із неба не знімав, як кажуть, але був із тих, кому можна довіряти, хто не цурався будь-якої роботи. Вдома – перший у батьків помічник по господарству. Одним словом, був достойною людиною».
Сотні земляків, дізнавшись про загибель воїна-захисника, поспішали висловлювати співчуття рідним і близьким: «Царство небесне, друже! Хай земля тобі буде пухом… Нещодавно бачилися, пили каву, а тепер тебе не стало! Світла тобі пам’ять! Слава Герою. Співчуття рідним і близьким», – таким залишив свій коментар у соцмережі під світлиною Руслана Станіслав Тищенко, який знав його з дитинства.
Туга за Русланом Тимошенком вилилася в поетичні рядочки, які присвятив йому родич, дідусь по лінії дружини Павло Фінтісов:
Прийшла кістлява й до нашого порогу,
У чорнім балахоні, з косою на плечі.
Забрала сина, брата, племінника, онука й тата,
Щоби спалити у жертовній тій печі.
Злетиш, онучку, ти янголом до Бога,
У безкінечну ту зіркову вись,
Для себе ти обрав таку дорогу,
Віддав життя і перед Богом ти з’явивсь.
Лише таких Він забирає всіх до себе,
Щоб ти у райському саду Йому співав,
А ми всі тут сумуємо без тебе,
Всі ті, кого ростив ти і кохав.
Може, ти там зустрінеш свого тата,
Ти йому в пояс поклонись.
Тут пам’ятатимуть тебе село і рідна хата,
А ти всім нам із неба посміхнись…
Щодня ідуть у вічність наші захисники. І немає тому ні кінця ні краю. Доки ще будуть гинути наші сини, чоловіки, батьки?..
Що можемо зробити для них ми тут, у тилу? Як захистити їх від смерті? Перш за все, жодної миті не забувати… Не забувати, прокидаючись ранком вдома, йдучи на роботу, прогулюючись селом чи містом, збираючись із друзями… Не забувати, як важко їм там і яких надлюдських зусиль вони докладають, аби не чути було вибухів і не гинули мирні українські міста та села… Достойно жити в ім’я тих, хто у пекельному вогні бореться з ворогом, тих, хто віддав своє життя заради мільйонів українців…
На жаль, останній свій прихисток загиблий герой знайшов не в рідному селі Попівці, яку ворог стирає щодня з лиця землі: щоденні ворожі обстріли не дали можливості поховати його на батьківщині.
Героя, захисника України Руслана Тимошенка відспівали в Храмі Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ м. Охтирки. В останню путь його прийшли провести рідні, земляки, друзі, військові побратими. Він покоїтиметься на Алеї Слави в м. Охтирці.
Царство Небесне нашому земляку, вічний йому спокій, а родині – щирі співчуття.
Олена ТЯГЛЕНКО
