Віталій Олексійович Мироненко переїхав до Великої Писарівки у 2005 році. Тут, разом із дружиною Євдокією Павлівною, придбали будинок, і з тих пір життя їхнє продовжилося у звичних для них клопотах: садять городину, доглядають худобу, птицю. «Переїхали, бо там уже майже немає людей, – каже пан Віталій. – Місце тут непогане, люди привіті. До початку війни нас усе влаштовувало. У Великій Писарівці і людей чимало, і магазинів, і лікарня є, пошта, банки, одним словом, що нам, сільським людям, потрібно для повного щастя? Головне – щоб здоров’я не підводило. Зараз, звичайно, ворог все знищив, добре, що хоч деякі магазини працюють та аптека, дякувати їм».
Віталій Мироненко розповідає, що в евакуацію не поїхав через низку причин. Йому, як і іншим землякам, нелегко все залишати. А якщо вже зостався тут, то й, як завжди, чекав на улюблену газету «Ворскла», яку «Укрпошта» не поспішала доставляти. Та Віталій Олексійович не з тих, щоб залишати все, як є, тож зателефонував до редакції газети, щоб дізнатися номер «гарячої лінії «Укрпошти» (0800-300-545). Коли бачив, що результату немає і «Ворсклу» знову не привозять, він телефонував ще і ще. І правда стала на його бік: газету тепер доставляють регулярно. Щоправда, потрібно їздити забирати її в пересувному відділенні, але це для Віталія Олексійовича вже не так і суттєво, головне – щоб «Ворскла» була, бо, скільки себе пам’ятає, завжди її передплачував: спочатку у Розсошах, а потім – у Великій Писарівці. А ще вони з дружиною завжди брали участь у розіграші призів, який, завдяки спонсорам, проводив колектив редакції. Одного разу і їхній родині пощастило виграти приз. Але й то не головне, хоча й дуже приємно, важливіше – завжди отримувати свіженький номер газети з новинами рідного краю. А наразі це взагалі є для пана Віталія моральною підтримкою у цей нелегкий час. Побачить когось знайомого на світлині газети пан Віталій і радіє, ніби і життя продовжується, і все, як і раніше. Тільки ось розкидала війна людей по світу, декого лише в газеті тепер і побачиш. На вулиці, де проживають із дружиною, людей наразі не так уже й багато, бо повиїжджали у безпечніші місця. Ближніх сусідів, тих, які поруч, теж немає. І життя сьогодні більше нагадує колишнє, в Розсошах.
Віталій Олексійович розповідає, що коли дуже стріляють, то вони з Євдокією Павлівною бігають ховатися то в хату, то в кухню. Дякувати Богу, поки що в них усе ціле, хоча й були недалеко неодноразові прильоти. А коли вже довготривало гупає, то тимчасово від’їжджають у Розсоші, де залишилася їхня хатина. Ненадовго, лише переночують та й повертаються назад, бо потрібно порати худобу. «Оце сьогодні ворог гатив десь о сьомій ранку, а позавчора гатити почав ще з п’ятої. А ми й прислухаємося, куди летить. А все ж домашня робота не стоїть. Город посадили, займатися все рівно чимось потрібно, ми ж у селі живемо, хто ж про нас подбає, як не ми самі? У магазині з нашими пенсіями не накупишся всього. Чи довго ще буде ця клята війна, ніхто не знає, мабуть, одному путіну відомо», – бідкається пенсіонер.
Раніше Віталій Мироненко працював водієм у різних організаціях: у сільгосппідприємстві в Розсошах, у сільгоспхімії, на маслозаводі. Деякий час здійснював автобусом рейси, коли трудився в автопаркові. Останнім часом працював водієм у колгоспі «Дружба», на КамАЗі. Одного разу стався прикрий випадок – потрапив у аварію, тож, на жаль, залишився інвалідом. Але ж сидіти склавши руки – це не про нього. По своїй можливості займається домашнім господарством, допомагає дружині. Опускати руки не збирається й далі, головне – що живий. Зв’язок зі світом і з Великописарівщиною тримає через газету «Ворскла», радіє кожному прожитому дню.
Хоча, звичайно, не про таку старість мріяв колись пенсіонер Віталій Мироненко, але вибору поки що немає. Життя продовжується в очікуванні перемоги. І оптимізму у пенсіонера вистачить ще на довгі роки.
Олена ТЯГЛЕНКО
