Російська авіабомба вбила завгоспа Ямненського навчального закладу Михайла Шевцова на робочому місці.
Незамінні бувають!
Зі слів старости Ямненського старостату Василя Кальченка, Михайло Павлович був справжнім трударем. Перебуваючи на посаді завідуючого господарством, виконував й інші різні функціональні обов’язки: опалював приміщення селищної ради, школи та садочка, наводив порядки тощо.
Того злощасного дня чоловік був на роботі.
— Буквально за 40 хвилин до «прильоту» я був у школі, спілкувався з завгоспом, а потім повіз власною автівкою людей на евакуацію, — розповідає Василь Григорович. — Поки мене не було, сталося таке лихо. Повертаюся до навчального закладу, а він вже загинув на робочому місці в кочегарці.
Загибель Михайла Павловича стала шоком для багатьої мешканців Великописарівської громади, адже його знали практично всі. Герой матеріалу пропрацював у сільській школі понад півстоліття! І навіть у свої 74 він надійно тримав на своїх плечах шкільне господарство.
— Кажуть, що незамінних не буває, але наш завгосп був саме такою людиною, яку замінити просто неможливо!, — так характеризує покійного колишній директор школи Іван Кальченко. — Таких, як він, мало! Я його знаю ще з дитинства: коли навчався в старших класах, Михайло Павлович працював інструктором на виробничому комбінаті і навчав мене їздити на тракторі. А потім він був лаборантом, і теж допомагав школярам опановувати техніку. А коли я в 2005 році прийшов до навчального закладу вже працювати, то Михайло Шевцов вже був завгоспом. І він найдовше з усіх тут пропрацював. І, мабуть, найбільше, адже окрім своїм прямих посадових обовязків, допомагав ще й технічним працівникам і виручав вчителів. Коли не йдеш біля школи — він щось загрібає чи підмітає. Щира та добра людина була. Дуже відповідальна.
Справжній господар
Нинішній директор школи Іван Воронко каже, що загибель Михайла Шевцова — значна втрата для всього колективу та громади. Зі слів співрозмовника, того дня ворожий КАБ впав у гараж за котельнею. А Михайло Павлович якраз був біля її дверей.
— Він був настільки працелюбною людиною, що таких мало!, — коментує керівник навчального закладу. — Практично жив у школі, а додому ходив лише поїсти та заночувати та ще домашню роботу переробити. У вихідні дні теж знаходився на роботі, знаходив, чим зайнятися. Господар з великої літери!
Не віриться, що Михайла Павловича більше немає. І зараз стоїть перед очима цей міцний чоловік, який в свої поважні 74 роки виглядав значно молодшим і більше 60 ніхто йому не міг дати! Він вів активний спосіб життя, був загартованим, займався моржуванням: купався у відкритій водоймі, місцевій річці, до морозів.
Тато був головною опорою в сім’ї
Ми поспілкувалися з сином загиблого Олександром і дізналися, що незамінним Михайло Шевцов був не тільки на роботі, а й вдома. Бо вся сім’я трималася на ньому: він утримував та забезпечував себе, дружину та другого сина, який не може працювати.
— Батько не цурався ніякої роботи, і намагався добре заробляти, щоб коштів вистачало на родину, — згадує татуся добрим словом його син Олександр. — Він вже був пенсіонером, але працював, адже на його утриманні знаходяться мама з братом. Як тепер бути — невідомо.
Мені з ним пощастило!
Так каже про коханого чоловіка вдова пані Ніна, з якою ми також поспілкувалися. Жінка поділилася з нами спогадами своєї юності, коли вона з Тростянецького району переїхала до села Ямного Великописарівської громади.
— В нас двоє синів та двоє онучок, яких він просто обожнював, — каже співрозмовниця. — Михайло ніколи в житті не підвищив голос ні на мене, ні на дітей, ні на онуків. А про фізичні методи виховання не могло бути й мови!
Із бесіди з героїнею матеріалу ми дізналися, що Михайло Павлович був багатогранною та талановитою людиною: закінчив музичну школу, грав у духовому оркестрі на трубі, співав у хорі, ще й виступав у ролі судді на футбольних матчах.
Педагогічне покликання — краще за спеціальну освіта
Хоч у загиблого і не було педагогічної освіти і в школі він працював завідуючим господарством та опалювачем, але він був природженим педагогом, який дасть фору багатьом випускникам педвузів з дипломами, адже любові до дітей і вмінню їх виховувати не навчить жоден університет! Це має бути в крові, в серці та в душі. І про це свідчать розповіді тих, хто знав Михайла Шевцова, хто стикався з ним у школі та в житті. Наприклад, мешканці села Ямного, які вже прожили на світі по кілька десятків років, згадують, як Михайло Павлович підтримував їх морально, і був для них справжнім психологом на всі випадки життя. Йому можна було довірити будь -які таємниці і отримати цінні поради. Його мудрості вистачало на всіх, хто звертався до нього за розрадою та допомогою. І те, що підлітки зі своїми проблемами бігли до дяді Міші в кочегарку — це головний показник його людяності.
Музика та футбол
І якщо вже чужі діти бігли за порадами до Михайла Павловича, то ще вже казати про своїх!
Як розповіла нам вдова покійного, він виховував синів у доброті, спілкувався з ними завжди виважено та спокійно. В родині ніколи не було чути підвищеного голосу чи поганого слова. Навпаки, татусь докладав усіляких зусиль, аби його діти зростали добрими, світлими та щирими людьми, а це можливо лише за умови власного прикладу. Тато привів дітям любов до музики, і обидва сини закінчили музичну школу.
Окрім естетичного виховання, в родині приділялася увага і фізичному: батько водив синів на футбол. Хлопці активно бігали та ганяли мяча, а татусь рахував забиті голи та судив гру команд.
Заморські фрукти та українські деруни
Коли сини підросли, то подарували татові онучок: кожний — по одній. І тут виявилося, що Михайло Павлович — ідеальний дідусь для дівчаток!
— Він їх так балував, завжди купував ананаси, апельсини, мандарини та інші заморські фрукти, щоб разом з онучками робити фруктові салати, — згадує сімейні традиції пані Ніна. — Бо це корисно для здоров’я. А ще він завжди казав: «Дівчатка, ви маєте добре вчитися, щоб отримати вищу освіту та влаштуватися на хорошу роботу».
Чи то дівчатка дослухалися дідусевих порад, чи то може самі такі розумні виросли в люблячій родині, але в результаті вони обидві після школи вступили до вищіх навчальних закладів (кожна по своєму уподобанню), і стали тим, ким мріяли: одна онучка — юристкою, друга — дизайнеркою. І тепер щасливі, бо займаються улюбленою справою!
І постійно згадують своє радісне насичене приємними моментами дитинство, в якому окрім заморських фруктових салатів було були і традиційні українські драники.
— Чоловік часто казав: «Ану, Ніно, готуй онучкам щось добреньке», — каже співрозмовниця. — І, коли вони приходили до нас у гості, на них вже чекали домашні вареники з картоплею чи картопляні деруни!
Про раків
Слухаючи розповіді про Михайла Шевцова, дивуєшся його внутрішньому стрижню: скільки всього він тримав на своїх міцних плечах! І школу, і родину, і скрізь був перфекціоністом, тобто робив усе на совість та якнайкраще.
Тому ми поцікавилися у дружини Михайла Павловича, чи мав він час для себе та що робило щасливим особисто його? Адже жити для інших — це пдуже добре, але ж людина має мати свої крила, свою улюблену справу, яка напуває життєдайною силою.
Виявляється, пан Михайло любив рибалити. Релаксував з вудкою на березі річки.
— Що в річці було, те й ловив: хоч рибу вудкою, хоч раків руками, — каже нам Ніна Шевцова, і ми чудово розуміли, що йому важливий був не результат улову, а сам процес!
Про раків
Поховали Михайла Павловича на кладовищі в Ямному. Коли відспівували покійного, лунали гучні вибухи. Росіяни вчергове обстрілювали село мінами та снарядами. Було дуже страшно.
— Я молила Господа, щоб дав нам захоронити Михайла, і все пройшло благополучно, — розповідає пані Ніна. — Мені й досі не віриться, що чоловіка більше немає. І взагалі, що таке сталося. Він же нас відправив в безпечне місце, на мою батьківщину, в Тростянецьку громаду. Ми тут живемо у моєї сестри. А сам залишився вдома на господарстві та й на роботу ходив. Вранці 19 березня ми з ним розмовляли востаннє. Він казав, мовляв, не думайте сюди їхати, тут небезпечно. Казав, що сам сховається від бомби, якщо що. Не сховався. На жаль.
Оксана Ковальова
