Нещодавно у с. Яблучне Великописарівської громади завітали представники Товариства Червоного Хреста – гуманітарної організації в Україні, і привезли гуманітарну допомогу для переселенців, які вимушено переїхали в більш безпечні місця, через повномасштабну війну росії проти України. Під час видачі гумдопомоги, один із представників благодійної організації запитав у сина Інни Романенко, переселенки з Великої Писарівки, чого йому найбільше хочеться ближнім часом, на що Дениска відповів: «Хочу великого ведмедя, щоб можна було в обіймах із ним спати».
Інна Романенко разом зі своїм сином, мамою і тіткою, через постійні обстріли Великої Писарівки, у березні переїхали до м. Харкова. Там їх прихистили родичі. Інна Олександрівна найбільше хвилювалася за свого хлопчика, першокласника Дениска, адже не могла наражати його на небезпеку. У Харкові, у якому теж не небезпечно, вони прожили місяць, а на початку травня родичі знайшли для родини невеличкий порожній будиночок у с. Яблучному. Вирішили переїхати з міста в село. Обирали такий населений пункт, місце розташування якого було б далі від кордону з ворогом і водночас знаходилося недалеко від рідної домівки.
«У тітоньки Ліди ворог добряче розбив будинок, її подвір’ю діставалося не один раз, – розповідає пані Інна. – Наш будинок знаходиться на іншій вулиці селища, на щастя вцілів, тож маємо надію все ж повернутися колись додому. Ми завжди жили в селі, і без городу себе не уявляємо. У Яблучне ми приїхали з невеличкими валізами, в які поклали деякі речі. Добре, що на світі є чуйні люди, тож вони допомогли облаштуватися й забезпечили нас найнеобхіднішим хоча б на перший час. На новому місці проживання вільного городу не знайшлося, а нам хотілося ще й обсадитися. Але вихід ми знайшли. Почули, що наші земляки-переселенці інколи їздять додому, тож і ми спробували поїхати провідати домівку. Хоча було страшно від гучних вибухів, усе ж удома посадили город, тепер періодично їздимо, щоб його обробляти. Зима прийде й запитає в нас, що ми робили. Головне – щоб ворог дав нам можливість зібрати врожай, і всі були живі і здорові».
Днями на вайбер пані Інни надійшло повідомлення від представників ТЧХ, в якому було наступне: «Для Вашого сина з Охтирки передадуть маршруткою м’яку іграшку-ведмедя, Ви зможете забрати її?». Яка ж то була радість для хлопчика, коли він, нарешті, обійняв свою мрію! «Ми навіть уявити не могли, що хтось зверне увагу на бажання мого сина, – розповідає мама Інна. – Імен благодійників не знаємо, а хочеться дуже подякувати, бо безмежно раді за такий подарунок. Ніколи б не повірила, що людська доброта так швидко передається іншим і заряджає позитивом! Ми вдячні всім, хто в цей непростий час вміє подарувати часточку тепла, надії, підтримати, розрадити. А згодом ми ще більше здивувалися, коли староста с. Яблучного Михайло Коваленко завітав до нас і привіз ще одного великого ведмедя і такого ж зайця від жительки Кириківки, пані Галини. На жаль, прізвища її не знаємо, але відчуваємо, що жінка не захотіла його називати, бо переслідувала іншу мету – порадувати мого сина, допомогти йому хоч на мить забути всі жахіття війни і скрасити його дитинство, а не для того, щоб стати відомою. Звідки ж дізналася жінка, що мій Дениска мріє про таку іграшку?
Як пояснив Михайло Іванович, пані Галина нещодавно побачила у соцмережі відеосюжет про роботу організації Товариства Червоного Хреста, і її розчулив кадр про хлопчика, який висловив своє побажання мати великого ведмедя. Жінка відразу згадала про іграшки, що є в неї вдома. Не довго думаючи, вона посадила «звірів» на велосипед і повезла до Кириківської селищної ради, аби працівники допомогли їх доправити до Яблучного. А ще пані Галина додала до подарунків шоколадку, бо знає, як діти люблять ласувати солодким. Працівники селищної ради зв’язалися зі старостою села й повідомили йому про новину для мого сина».
Ось так буває, коли завдяки небайдужості збуваються дитячі мрії. Дениско закінчив перший клас, нарешті, дочекався своїх перших шкільних літніх канікулів. Уже він за цей час потоваришував із місцевими дітками, а їх тут чималенько. Вдома хлопчик не міг виходити на вулицю через постійну небезпеку, та й батьки інших дітей, аби убезпечити від обстрілів, вивезли їх із селища, тож гуляти було ні з ким.
Інна Романенко сподівається, що сни її Дениска тепер будуть солодкими, адже в обіймах завжди буде його мрія, що здійснилася завдяки добрим людям.
Бажаємо Денискові влітку добре відпочити, набратися сил, знайти більше нових друзів і ніколи не чути вибухів війни.
Олена ТЯГЛЕНКО
