ВІД РІДНОГО ПОРОГУ – В ДОРОГУ
Село Рябина Кириківської громади, що на Охтирщині, для Клавдії Іванівни Федоренко є місцем, з якого почалося її святе відчуття Батьківщини і рідної землі, де народилася і виросла, де пройшло її дитинство серед чудової мальовничої матінки-природи і веселої сільської дітвори. Тут усі знають одне одного і приходять на допомогу у скрутну хвилину, разом проводжають в останню путь чи радіють народженню на світ Божий кожного нового жителя.
Приходив час, і діти виростали, вирушали у великі міста у пошуках своєї долі, залишаючи батьківську домівку, інколи назавжди.
Відчути своє доросле життя і нові враження довелося й Клавдії. Саме тоді від військкомату проходив набір на курси телефоністок, тож дівчина вирішила спробувати і собі здобути цю професію. Після навчання служила у військові частині м. Баку. Там познайомилася з майбутнім чоловіком, а згодом молоді створили власну сім’ю і в них народилася донечка. Після закінчення служби, всі разом переїхали до батьків чоловіка в Київську область.
НОВА ПРОФЕСІЯ
Час ішов, і життя повернуло Клавдію разом із родиною на її батьківщину, до с. Рябини. Потім народився ще й син. Клавдія Іванівна, не маючи жодних спеціальних навиків, окрім одного, – бажання працювати – спробувала опанувати професію зварювальниці. І… вийшло. З того часу вона свій вибір не змінювала, а зварювальний апарат став її надійним супутником. Із роками досвід Клавдії Федоренко та вміння працювати гідно оцінили у колгоспі «Червона Україна», де вона віддала роботі чимало часу. У сільгосппідприємстві налічувалося багато техніки, що з часом зношувалася, періодично виходила з ладу. Без професії зварювальника в колгоспі не можна ніяк. Коли починалися жнива, урожай поспішали зібрати у стислі строки, тож механізатори працювали в полі цілодобово. Не обходилося й без поломки техніки. Ось тоді зварювальницю викликали і вночі. І Клавдія Іванівна завжди виручала.
З ЧОЛОВІЧОЮ СПРАВОЮ – НА «ТИ»
Життя в селі окреслене певними турботами по господарству, тому й відрізняється від міського. Можливо, через це сільські люди не поспішають нікуди виїжджати, навіть коли на них чекає небезпека, як-от, під час ворожих обстрілів. А на кого ж залишати домашніх тварин чи птицю, техніку, городи?
Любов Петрівна Хащина розповідає: «Клавдія – сестра мого покійного чоловіка. Гарна жінка, дбайлива господиня і хороша мати. Все життя турбувалася про свою родину, дітей. Ночей недосипала, щоб у домі був достаток. А як людина – взагалі на вагу золота. Ніколи ні в чому не відмовляє. У селі завжди дивувалися Клавдії, що вона не боялася ніякої роботи та ще й оволоділа чоловічою професією і не збиралася її змінювати. Вдома руками цієї господині була перероблена вся чоловіча робота, нікого чужого не наймали. Свого часу Клавдію і мого чоловіка Миколу Івановича запрошували робити в помешканнях людей опалювальні системи. Саме тоді, у вісімдесятих, у нашому селі протягнули газогін, і люди поспішали облаштовувати власні будинки. А Клавдія славилася в селі умілою майстринею-зварювальницею. Ще й досі місцеві пам’ятають її майстерну роботу. Вони з братом і в колгоспі разом працювали, навіть робочі місця їхні знаходилися в одному приміщенні: Микола Іванович був ковалем, а Клавдія – зварювальницею. До речі, дарма, що вона – жінка, свою роботу виконувала краще за будь-якого чоловіка».
НЕ ЧУЖІ
Про Клавдію Іванівну в селі говорять, що вона не вміє нікому відмовляти у допомозі. Буває, вирушає в місто, а сусіди замовляють їй щось привезти, тож вона оббігає всі магазини, але ж знайде потрібний товар, чого б це їй не вартувало.
«Я інколи казала, що не знаю, як би я без неї жила, бо я ж не її сестра, лише невістка. Брата Клавдії, а мого чоловіка, вже декілька років немає в живих, але ж вона продовжує мені допомагати і завжди така добра! А вона відповідала: «Ну і що з того, ми ж не чужі». Моїх дітей поряд немає, а мені важко самій справлятися. Ось і нещодавно у мене був високий тиск, а Клавдія знайшла для мене час, приїхала, зробила укол, побула, доки тиск нормалізувався. Вона і лікар, і розрадник, і хороша подруга – як мати Тереза. А сама теж одинока, своє і господарство, і свої турботи, ще й мені на городі допоможе».
ВОГОНЬ – ВОРОГ НОМЕР ДВА
Війна нікого не зробила щасливішим. Скільки горя завдає людям! У жовтні на с. Рябину ворог скинув керовану авіабомбу, від чого зайнявся ліс. «Мій будинок крайній, якраз під лісом, – розповідає Любов Петрівна. – Якось так несподівано пролунав сильний вибух. Клавдія Іванівна саме привезла мені хліб, бо я, через фізичну обмеженість, сама не можу ходити до магазину. Ми побачили, що в лісі піднявся стовп диму, тоді моя невістка сіла на велосипед і щодуху помчала з’ясовувати, що там коїться, чи не горить ліс? Наказала чекати, зібрати документи на всякий випадок, бути напоготові, раптом пожежа дістанеться домівки. Згодом повернулася і повідомила, що масштаби загоряння великі, а сама, не задумуючись, схопила лопату і поспішила на місце пожежі. На допомогу позбігалися ще люди. На тракторі приїхали фермер Микола Іванович Бих і працівники лісництва, навколо лісу почали розорювати землю, не даючи полум’ю перекинутися на людські будинки. Всі приборкували вогонь, як могли, приїхали й мнс-ники з Охтирки, Тростянця, Кириківки, Великої Писарівки. Сильний вітер і довготривала засуха сприяли легкому загоранню трави й дерев. Біля мого будинку горіло на землі листя, а пожежний автомобіль ніяк не міг поближче під’їхати до вогню, щоб його погасити. Мнс-ники заспокоювали жителів вулиці, обіцяли зробити все можливе, аби врятувати людські помешкання, чергували всю ніч до ранку, щоб не допустити повторного спалаху. На жаль, вогонь декілька разів розгорався з новою силою. А я не знаходила місця від хвилювання за свою оселю. Нарешті, пожежа стихла. Вже й люди порозходилися, а Клавдія мене заспокоювала і все чекала, чи не повернеться, не дай Бог, вогонь. І раптом з-під товстого шару листя з’явилися язики полум’я, й вона знову схватила лопату і побігла засипати його землею. А я цього разу ще більше хвилювалася не так за своє помешкання, як за неї. Вся в сажі, лице розпечене, зморена, наковталася диму, але незламна Клавдія мужньо боролася з наслідками ворожого зла. Я дивувалася сміливості і рішучості цієї жінки, адже їй уже сім десятків літ. І знову приїхав пожежний автомобіль, а я теж набирала воду в усілякі посудини, зі шлангу поливала свою дерев’яну огорожу, сподіваючись, що вона не загориться.
На ночівлю Клавдія забрала мене до себе, щоб я трішки заспокоїлася, бо дуже ж таки вилякалася».
ЛЮДЕЙ ПОТРІБНО ПІДТРИМАТИ
Дуже важливо у тяжкі години залишатися, перш за все, людиною. І Клавдія Федоренко, попри всі негаразди, не розгубила на життєвому шляху свої людські чесноти, такі, як щирість, відповідальність, милосердя. Коли почалася війна, вона прихистила у себе біженців із Донбасу. На той час її не було вдома, навіть жодного разу не бачила переселенців, нічого про них не знала, але поселила їх у своєму будинку. А вже коли у березні цього року на прикордонні посилилися ворожі обстріли і почали масово евакуювати людей із сел. Великої Писарівки, жінка забрала до себе сваху і її друзів, прихистила, забезпечила всім необхідним.
Сьогодні, у такий тяжкий час нікому нелегко. І Клавдії Іванівні теж. Постійно вболіває за рідних їй людей. Вона має трьох онуків, один із них боронить від ворога рідну землю. Найбільша розрада бабусі – це маленький правнучок Матвійко, який чекає тата з війни. У гарячих точках наразі перебуває і її зять, захищає Батьківщину також і племінник. А Клавдія Федоренко, жінка-пенсіонерка, тримає свій фронт удома, в рідному селі, бореться з наслідками ворожих обстрілів і допомагає землякам долати всі виклики війни, полегшуючи їм життя. А ще вірить, що все буде добре, бо в це вірять і її рідні захисники, які обов’язково повернуться лише з перемогою.
Олена ТЯГЛЕНКО
