Щоранку можна спостерігати, як жителі Кириківки поспішають у справах: трудові люди – на роботу, пенсіонери й безробітні, доки надворі не так спекотно, теж стараються вирішити свої питання. На трасі, що веде у напрямку Рябини, збираються люди, які зупиняють маршрутку, якщо така є, або будь-який інший транспорт, що рухається у потрібний їм напрямок. Серед них – старша медична сестра з багаторічним стажем Людмила Іванівна Гаєва, яка їздить до Рябини на роботу, де тимчасово розмістилося КНП «Великописарівська лікарня».
Людмила Іванівна з 1995 року працювала медичною сестрою поліклінічного відділення у Великій Писарівці, а нині, останні півтора року, – старшою медичною сестрою. Роботу свою любить, і якби не ця професія, то ким би вона була, сама не знає: «Це – моє все, і в житті займалася тим, про що мріяла, – розповідає пані Людмила. – З тих пір, як закінчила в 1988 році Златоуське медичне училище, пройшло чимало часу, але для мене – це як одна мить. Донька Ксенія давно доросла, і я вже маю маленького п’ятирічного онучка, який для мене є великою радістю і втіхою. І нечасті хвилини спілкування з ними дають мені надію на те, що потрібно жити, бо ще настануть кращі часи, і ми зможемо сповна насолоджуватися нашими зустрічами».
У Великій Писарівці, де Людмила Іванівна разом із чоловіком Валерієм Івановичем проживали до березня цього року, наразі небезпечно. Щоденні обстріли ставлять під загрозу життя кожного жителя. Тож подружжя Гаєвих знайшло прихисток у Кириківці – добра і чуйна родина Ольги і Віктора Губарєвих надала їм житло. «Разом із нами мешкає ще одне подружжя, наші знайомі. У тісноті, але не ображені, – говорить Людмила Іванівна. – Живемо ми дружно, розуміючи одне одного, що нікому не хотілося кидати напризволяще свої домівки і все нажите роками. Звичайно, вдома найкраще, але ж ми раді, що є дах над головою. Із власниками будинку нам дуже пощастило, бо люди вони щирі, доброзичливі, жаліють нас, діляться з нами всім, що мають: то городиною, то ягодами. За винайм житла нічого не беруть, сплачуємо хіба що за комунальні послуги. І ми їй за це щиро вдячні».
Людмилі Іванівні дуже жаль свого, рідного. Затишна великописарівська домівка і райський куточок у дворі, облаштовані подружжям Гаєвих, чекають на них і, здається, сумують. Чи діждуться їх коли-небудь – наразі не знає. Влітку подвір’я завжди потопає у квітах, а колись улюблене місце для відпочинку – бесідка – сьогодні стоїть мовчазна, не витребувана, бо немає кому в ній наразі гомоніти, як колись, тихими й мирними вечорами.
У перші дні повномасштабної війни ворог їхню вулицю безжально обстрілював. Пошкоджень зазнала і домівка Людмили Іванівни. Та вмілі руки господаря по можливості швидко полагодили і дах, щоб зберегти від дощів те, що всередині, й огорожу. Усе наразі потребує догляду, тож інколи їм доводиться бувати вдома, щоб покосити бур’яни, та й город посадили, як же без нього? Невідомо, на що чекати взимку, а так хоч надія буде на власні овочі.
Людмила Іванівна вже якось звикла на чужому місці, каже, що житло у Кириківці чимось нагадує їй рідний куточок. Наразі тут, на подвір’ї, радує око буяння квітів. Пораючись біля них, вона згадує свої. До рідної домівки ось ніби рукою подати, але, через небезпеку, дороги туди немає. Радіє, що в такий нелегкий час залишилася працювати, хоча місце роботи наразі знаходиться в Рябині, дістається до нього і в зворотному напрямку різним транспортом.
За роки трудової діяльності всякі були ситуації, в які потрапляли її пацієнти. Бували випадки, коли вони приходили з занедбаним здоров’ям, яких, здається, доводилося витягувати ледь не з того світу. Роками напрацьовані навички у фізіотерапевтичному кабінеті дають свої позитивні результати: швидко допомагають відновити сили і здоров’я хворих. Тож і користується Людмила Іванівна все життя авторитетом, бо уважна й відповідальна у роботі.
Є що згадати, є за чим жаліти. Мабуть, не забудеться пані Людмилі страшна картина, коли від побаченого стало моторошно: ворог розбив поліклінічне відділення, в якому багато років працювала. Купа мотлоху від того, що залишилося у приміщенні, буквально вирвало душу. Наступного дня Людмила Іванівна приїхала до поліклініки, щоб вивезти вцілілі речі. Найперше, що забрала з собою, – це альбом зі світлинами, на яких зображене все поліклінічне життя, – трудові будні, Дні народження, професійні свята. І сльози самі собою покотилися… Тільки альбом достеменно знає і зберігає історію про щасливі роки, проведені у дружному колективі, а головне – в мирний час. Навіть забрала з собою посічену уламками квітку, яку їй подарували колеги на День народження, що святкувала незадовго до цієї трагедії. Вона вистояла, а значить, вистоїть і Людмила Іванівна. Згодом вона знову повернулася до поліклініки, щоб разом із колегами навести лад біля приміщення: прибрати побитий шифер, уламки цегли…
Час не стоїть на місці, тож потрібно жити сьогодні і тепер. Починається новий день, і Людмила Іванівна разом із чоловіком вирушають на зупинку. Вона – на роботу, а Валерій Іванович – щоб побачитися з земляками, поспілкуватися. Хтось зранку вже з’їздив і провідав власне подвір’я, тож у них можна дізнатися, що там, чи дуже гучно було? А хтось лише туди збирається.
Але надія, що після перемоги все відбудують, і мирне життя запанує знову, живе в душі Людмили Гаєвої. А поки що вона святкуватиме своє професійне свято. Обов’язково відзначить його у вузькому колі, а там, дивись, і перемогу діждемося. «Головне – щоб люди берегли своє здоров’я, а все інше додасться», – оптимістично і професійно говорить Людмила Гаєва.
Олена ТЯГЛЕНКО
