23 листопада — День пам’яті жертв голодоморів
Стародавні легенди й літописи доносять до нас тяжкі періоди в житті людства – моровиця на людей, страшні хвороби, з якими не вміли боротися і через це помирали десятками, сотнями тисяч… У давні часи цілі поселення гинули без води та їжі в облозі ошалілих ворогів, аби не потрапити в полон. Згадаймо хоча б старовинне місто Дубно. Або таке. З історії відомо, що на початку ХІІ століття на території нинішньої України сніг лежав до червня. Загинуло багато людей і худоби. Все це були природні явища, проти яких людина безсила. Проте штучний Голодомор-Геноцид 1932-1933 років в історії людської цивілізації – явище надзвичайне.
Це була свідомо спланована акція комуно-більшовицької влади на чолі з вірним «учнем» Леніна – кривавим Сталіним проти українського селянства. У «Нарисах до історії Руси-України автор Андрій Куліш пише: «Голодомор українців 1932-1933 рр. є найбільшою трагедією і найтяжчим злочином людства. На найродючіших у світі землях, в урожайний рік, було вбито, за різними оцінками, від 7 до 10 млн чоловік. Кількість жертв у цій справжній війні проти селянства перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни». Це означає, що було заморено від 10 до 25 відсотків населення. Щодня вмирало 25 тисяч, щогодини – тисяча, щохвилини – 17 чоловік.
Тоталітарний режим виморюючи селянство знищив генофонд нашого народу. Безхлібні роки забрали за вічну межу майбутніх працьовитих хліборобів, кваліфікованих робітників, видатних учених, письменників, лікарів, військовиків, пілотів, учителів, інженерів, космонавтів, художників, акторів…
Якби Україна не переживала голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, на сьогодні нас могло б бути близько 100 млн.
Не оминуло це лихо й село Пологи Охтирського району на Сумщині. До початку колективізації населення села становило 2141 людину. Тут нараховувалося 425 господарств. У 1930-1931 роках 67 із них було розорено, а 335 господарств «розкуркулили» й вислали у північні райони більшовицької імперії. У 1932-1933 роках 455 пологівців померло від голоду, серед них – 262 дітей. Унаслідок політики колективізації та продрозкладки всього за чотири роки знищено понад третину населення Поліг.
Свідок того жахливого часу, уродженка і мешканка села Пологи Пелагея Андріївна Касьяненко (нині, на жаль, покійна), миловидна інтелігентна жінка, колишня вчителька історії, ветеран Другої світової війни, розповідала: «Перед початком голодомору, у 1930-1932 роках, було дуже модним збирати сходки селян. Сільрадівський черговий їздив по селу верхи на коні й скликав усіх на сходку в сільраду. Селяни були насторожені й занепокоєні. Сусіди потайки кучкувались і обмірковували майбутнє – таке неясне й незрозуміле. На сходку завжди приїжджав уповноважений із райкому партії, а також обов’язково міліціонер – у довгій шинелі, на голові – гостроверха, з великою червоною зіркою будьонівка, збоку – вогнепальна зброя. Сходку відкривав голова сільради, а уповноважений розповідав про нові постанови партії й уряду та про щасливе майбутнє для бідняків. На одній із таких сходок (здається, навесні 1932 року) було вибрано КНС (комітет незалежних селян). На комітетчиків лягла відповідальність щодо заготівлі зерна для держави. Починаючи з вересня каенесівці почали викачувати з СОЗів, колгоспів, селян усе, що було в господарствах: різне зерно, а також соняшникове, гарбузове, конопляне, лляне насіння, цукрові, кормові й столові буряки, картоплю… Прагнучи знайти що-небудь, розвалювали печі, лежанки. Комсомольці-комітетчики ходили по двору, рилися у хлівах, клунях і довгими ріжняками (дерев’яний держак із металевим наконечником) довбали землю навколо оселі, скирт соломи, сіна, купи дров, щоб виявити яму з чим-небудь прихованим. Хто зачинявся і не пускав до хати «червоних буксирників», тому виламували двері, бо так наказував уповноважений із району. Страшні були часи…
У нашій родині було четверо дітей – сестра, старша на три роки, я і два менші брати. Жили, як і всі люди. Спочатку в колгосп забрали корову-годувальницю. Материної сестри чоловік працював у Охтирці у ДПУ. От вона й пішла до нього поради питати. А він дає їй газету «Правда» зі статтею Сталіна про те, що не можна перегинати палицю, силоміць заганяючи людей у колгоспи. І каже, мовляв, піди у правління і вимагай віддати корову, бо будемо скаржитися самому Сталіну. Мати підмовила сусідок, пішли в контору. Начальство наїжачилося, що «одна паршива вівця всю отару колотить». Наступного дня намалювали матір у стінгазеті, наче вона осідлала корову й поганяє додому. А через ніч прийшов вістовий із контори і сказав, що корову дозволили забрати. Мати пішла по неї з дітьми, а батько побоявся.
Корову тримали в хаті, у сінях, бо дуже боялися крадіїв, яких у ті часи було дуже багато. У хаті завжди лежали сокира, вила і міцні палиці на той випадок, якщо доведеться, не дай боже, оборонятися.
Голод насувався з шаленою швидкістю, бо до нового 1933 року «активісти» забрали в селі все до зернини й вивезли. Люди стали слабнути, сім’ї розпадалися. Діти блукали, як неприкаяні, матері були зовсім охлялі й не готували ніякої їжі, та й не було з чого. Декотрі з жінок брали малих дітей на руки і несли в Охтирку. І, мов божевільні, залишали на вулицях міста, біля райкому партії або на базарі, плекаючи надію, що їх підберуть.
Я чітко пам’ятаю, як ми збирали траву яглиці, з якої варили густу юшку. Їли також і жом. Коли вдавалося купити одвійок із проса, то це були ласощі.
Моя ненька мала дівочі прикраси – намисто з червоних коралів, два золоті й срібні п’ятачки. Вирішили віднести їжу у «Торгсин» і обміняти на продукти. Завдяки тому, що виміняли харчі й економно їх розподіляли, ми не були опухлі від голоду, проте все тіло покрилося виразками. Раз на тиждень у сільський медпункт приїжджала з Охтирки лікар Щербакова і синькою змащувала виразки тим хворим, які були в змозі прийти.
Єдиним шансом вижити у пологівців були походи в місто Охтирку на базар. Несли небагато, бо не було сили: дві картоплини, два буряки, цибулину. Були такі, які не доходили, помирали дорогою на узбіччі.
Базар займав те саме місце, що й нині, тільки тоді не було навколишніх будинків. У першому ряду продавали на мисочки жом із буряків, у другому – полову з проса, лушпиння. Далі торгували ті, хто їздив у Крим і привозив у мішках хамсу, що була аж іржавою. Її накладали жменьками у листки лопуха. Наступні ряди – молоко, нарізаний шматочками хліб. Щось вторгуємо за свій товар і купимо ого хліба й хамси, то це – велике свято. А в кінці базару лежали люди: і мертві, й ті, що доходили. Раз на тиждень приїжджала підвода і забирала мертвяків.
Пам’ятаю, як у сім’ї односельців померла дівчинка. Її поклали на візок і повезли на цвинтар. Там у викопану яму перевернули з візка, що тіло аж ляпнуло. Я поглянула зверху, а в неї великі сині очі дивляться на небо – їх так ніхто і не закрив. Відійшла трохи вбік, дивлюсь, сидить маленький хлопчик і руки до мене протягує. Підходжу ближче, а він – мертвий. Мабуть, батьки покинули, а він за ними ручки тягнув та так і закляк. Його також укинули в яму до дівчинки й засипали землею. Кидали в могилу ще живих. Був такий випадок: якось вкинули разом із мертвими одну молоду дівчину, а закопати не встигли. Вона виявилася ще живою. Мама витягла свою дочку з «того світу», виходила її. Згодом ця дівчина вийшла заміж, народила чотирьох дітей і лише нещодавно померла.
Травень-червень-липень були особливо тяжкими: люди стали пухнути. Іде вулицею хлопчик або дівчинка, ноги й руки налиті водою, живіт великий, обличчя розпухле, а очі білі-білі й дивляться невідомо куди. Деякі люди були надто худющими, а все тіло в них було вкрите виразками.
Почалося людоїдство (канібалізм по-науковому). Такі випадки були й у нашому селі Пологи.
Літо 1933-го було дощовим і грозовим. Сильні громи рокотали в небі, а сліпучі блискавки оперізували весь простір. Люди вмирали в оселях, на базарах, а то й просто на дорозі. Ховали їх без жодних почестей, на кладовище везли інколи на возиках, прикритих якою-небудь рядниною, або просто волокли. Домовин не було. Клали в одну яму по кілька осіб.
Час ішов. На полях і городах уже все росло. Люди зривали колоски, виминали зерно, варили кашу, наїдались і незабаром у страшних муках помирали. Медичної допомоги не надавали жодної, та до лікарів ніхто й не звертався – лікарня проти такого лиха була безсилою. У багатьох стали розвиватися кишкові хвороби, і тому смертність тривала ще років два- три…»
Ось така вона, гірка правда про голодомор 1932-1933 років, почута з уст однієї людини. А скільки ж того страшного лиха пронеслося над усією Україною? І хіба можна таке забути?
Михайло
ПОПІЛЬНЮХ,
член Національної спілки журналістів України, краєзнавець.
