СВІЧКА ПАМ’ЯТІ


«В 1929-32 роках, в так званій «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу». В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства… В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні… Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю… Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки… Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей…
Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину?..» («Чому я не хочу повертатись до СРСР?» Іван Багряний. 1946 рік).


Світ знав, але мовчав. За 17 місяців, із квітня 1932 по листопад 1933 від голоду загинуло 7 мільйонів людей в Україні та 3 мільйони за її межами, на територіях, заселених українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя, Казахстан. Щохвилини в Україні помирало 17 чоловік. 7 серпня 1932 року Сталін видав Указ про «Охорону державної власності», так званий «закон про 5 колосків». За взятий із поля хоча б один колосок покаранням міг бути смертний вирок і для дорослих, і для дітей… Іноземні журналісти писали про голод в Україні. За це їх потім убивали агенти НКВД. Врешті, у 2008 році світова спільнота визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом української нації. Пам’ять про Голодомор стала частиною національної пам’яті українського народу. У 40 містах у 15 країнах світу споруджено пам’ятники або пам’ятні знаки на вшанування жертв Голодомору. Щороку в четверту суботу листопада люди запалюють свічки, щоб ушанувати пам’ять невинно загиблих наших людей.


МАРТИРОЛОГ СВІДЧЕНЬ
Відкриваю велику товсту книгу «Національна пам’ять про жертви Голодомору в Сумській області». 917 сторінок. Знаходжу Охтирський район:
«…Антоніна, 2міс.,померла у 1932 р. від загальної кволості;
…Борис, 1 рік, помер від хвороби живлення:
…Микола, 2 міс. Помер 30.08.1932р від гастроентериту:
…Олександра, 7 міс. Померла 27.07.1932, померла від загальної кволості;
…хлопчик, 4 міс. 20.07.1932 р. енцефаліт;
…хлопчик, 6 міс. Помер від загальної кволості;
…Олександра Миколаївна, 75 років, померла 4.10.1932 р. від вади серця;
…Ганна Савеліївна, 1 рік, померла 27.05.1932 р. діагноз не вказаний;
…Іван, 4 роки, помер 16.07. 1932 р., діагноз не зрозумілий…»


Мартиролог продовжувався далі, шукаю рідні прізвища, може знайду?.. Але точно не знаю, як їх звали, моїх далеких предків, які дітьми померли від голоду, разом з батьком, у 1933-ому. Бабуся Ганна, (1909 р.н). ) колись розповідала. З другим чоловіком вони мали 5-х дітей, і знову була голодовка у 1947-ому. Вижили троє, серед них і мій тато. У другої бабусі було п’ятеро дівчат, вижили троє, серед них і моя мама. Тітка Наталка, їй 76 років, на моє прохання згадати про ті роки, розповідає: «Дуже хотілося їсти. Босяком по стерні ходили, збирали колоски. Потім мама ціпком вибивала і несла до сусідів перемолоти на жорнах. І пекла перепічки. Мені було 5 років. О 3-й ночі ми з мамою з Гусинки йшли в центр. Біля старого кінотеатру давали хліб по талонах. Приходили, а там уже величезна черга. Приносили додому дві хлібини, мама ділила їх між нами. Я пам’ятаю, що ковтала ті окрайці наче качка, і знову хотілося їсти. Це був 1948 рік».


А оті дітки, що записані в книзі, в 1932 році померли від великого голоду, влаштованому Сталіним та його поплічниками. Харківщина, в яку ми тоді входили, одна з наймасовіших областей постраждалих. Трупами, померлих від голоду, всіяна була Україна. «Ми вступили в першу фазу соціалізму!». А в Союзі – Індустріалізація. Задля неї колективізація. Селяни бунтували, тоді їх вирішили покарати, знищити неслухняних українців… Так виморили голодом 5-7 мільйонів українців. Світ не вірив, що це справді так. Але все таємне колись стає явним. Англійський журналіст Малькольм Магерідж уперше в 1932 році надрукував жахливі свідчення голоду в Україні. Після цього Сталін заборонив іноземним журналістам бувати на територіях, охоплених голодом.
Спадок Голодомору передається нащадкам. Три покоління українців жили у страху. Замовчування передається із покоління в покоління… Так і було. Наші бабусі, якщо й розповідали щось, то тільки нишком та пошепки. Бо не можна було про це говорити, бо це антирадянщина. А сьогодні моя тітка може згадати тільки про післявоєнний час, голод 1947-48 років. Моторошні історії про голодовку є майже у кожній українській родині.


ОХТИРКА ПАМ’ЯТАЄ
В Охтирці є три пам’ятних знаки жертвам Голодомору: хрести біля Успенської церкви, біля Соборного цвинтаря та поряд із церквою Жінок-мироносиць.

  • Синок,тепер можна про це розказувати. Тут ховали і мертвих і напівживих людей, – ділиться спогадами старенька біля церкви Жінок-Мироносиць. Її уважно слухає Михайло Гріневський. Він уже знає про це.
    Дізнався у листопаді 2019-го. Після вшанування жертв Голодомору подався у краєзнавчий музей, щоб дістати інформацію про місце захоронення померлих від голоду в Охтирці. Працівники музею вказали на Миколаївський цвинтар, що на 8-ій сотні. Невгамовний Михайло Дмитрович подався туди. Панотець Аркадій, настоятель церкви Жінок-Мироносиць, підтвердив цю інформацію і вказав на захоронення. Поряд із церквою стояв залізний хрест без пізнавальних знаків. Про жертв Голодомору нинішньому священику переповів його батько, теж священик, попередній настоятель церкви, о. Михаїл. Серед парафіян церкви Жінок-Мироносиць була жіночка, яка ще була дитиною, коли її, ледь живу, вкинули в ту яму. Але вона вибралась, вижила… Але про це ж довго не можна було розповідати.
    Михайло Гріневський упорядкував братську могилу охтирчан, убитих голодом. Оббивав пороги адміністрації і депутатських офісів. Депутати допомогли з піском і плиткою. Михайло Дмитрович все облагородив і встановив пам’ятний знак. Прикрасив калиною і колосками. І дуже хотів, щоб заморених голодом «відспівали» за християнським звичаєм.
    У 2023 році Михайло Гріневський упорядкував територію біля хреста-пам’ятного знаку біля Соборного цвинтаря. Тепер там теж порядок: інформація на табличці, жовто-синій та прапор Охтирки. Біля хреста, на вишитій хустині – хлібина, калина, цукерки, свічки, квіти.

  • 22 ЛИСТОПАДА 2025 РОКУ
    У бібліотеках нашого міста організували розгорнуті виставки книг про злочин радянського союзу, про Великий Голод в Україні. Це треба робити. Розповідати дітям. Сьогодні складно уявити, як це померти від голоду, коли на складах пріє зерно, як це трупи валяються на вулицях, по хатах і дорогах, як це їсти своїх дітей? Нині живемо в часи жахливих випробувань. І знову ворог – росія. Знову вчиняють червоний терор. Як же я їх ненавиджу! Як же боляче за всіх наших убитих тоді і тепер.
    Горить свічка пам’яті… «Виплакавши сльози, яких ніколи не буде достатньо, біль, яку не можна вгамувати, чи висидівши мовчки, вдивляючись у відображення свічки у вікні, вже завтра ми мусимо встати зі своїх ліжок з гордою поставою українця, який так несе у собі цю травму, але здатен будувати свою країну успішною та безпечною для своїх дітей. Знову і знову. Аби ці сльози і ця пам’ять мали свій сенс і своє продовження».
    Символічна свічка пам’яті робить нас сильнішими.
    Валерія Бакуліна.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *