Цього дня сонце не заглядало крізь щілини розсохлих дверей хліву. Тут стояла напівтемрява, що не заважала нам гратися у доганяйки.
Як завжди, тихо і непомітно з’являлася трьохмастна мама з мишею в зубах. Вона показала нам, як її підкидати і взагалі бавитися нею, щоб не втекла.
— Надвір — ні лапою,— суворо попередила нас мама. —Піде дощ, змиє запахи— не второпаєте додому.
Та ми останніх слів вже не чули— захопилися здобиччю. А ж тут відкрилися двері, і на порозі з’явився хазяйський хлопець— ми вже були знайомі з ним. Він здивовано заволав:
— Мамо, мамо, Йди-но сюди, подивися, вони вже по хліву гарцюють, як коні.
У відповідь почувся жіночий докір:
— Бачила. Казала тобі, закопай, доки сліпі та несвідомі! Не послухався!
—Так жалко ж, мамо,— потяг хлопчик,— вони малі і безпорадні, пищать і дряпаються.
По паузі мати здихнула:
— Отож і я не змогла. Роздати їх нікому. Осінь. Кому потрібні були коти, обзавелися ними з весняних виводків. А наша Марушка старенька, тому запізнилась зі своїм надбанням.
Настала тиша. Хлопець когось із нас піймав, погладив, відпустив. Піймав мене. Я хотів укусити його за палець. Не вийшло —дуже твердий.
— О, який шустрячок,— посміхнувся хлопчик. І мене погладив, і відпустив.
Таке безцеремонне хапання мені не сподобалося, і я повідомив про це своїй мамі, на що вона не цілком зрозуміло мені відповіла:
—Терпи, синочку, доки не болить. Не вони прийшли до нас жити, а ми до них. Ти зрозумієш це,коли пробудиться твоя спадкова пам’ять.
Хлопчик вийшов з задуму і таємничим тоном сказав:
— Я вас попідкидаю багатим сусідам, у кого паркани нові.
2. Хвіртка легенько схипнула, і я опинився у просторому дворі з твердою чистою доріжкою до порогу високого будинку. Неподалік обіч доріжки стояла дерев’яна собача буда з оцинкованою покрівлею. З буди виліз невеликий капловухий пухнастим хвостом-бубликом темно-рудий песик. Він ліниво позіхнув, певно солодко спав перед дощовим сном, і знову поліз у буду.
— Біжи до порогу і там щосили нявкай. Почують, впустять до хати. Хай щастить тобі!— сказав хлопчик і зачинив хвіртку.
Я почав крастися. Та не тут- то було. Щойно я порівнявся з будою, пес діловито вийшов з неї і попрямував до мене. Я зіщулився:
— Не кусай! Не кусай мене! — наказував я подумки,— я наш! Я наш!
Великий, як на мене, і страшний наблизив чорну нюхалку (хотілося цапнути її, ледве втримався), нюхнув, чхнув, торкнув мене лапою, і врешті повернувся до свого лігвища.
— Діла!— певно від пережитого стресу подумав я весело і вже не крадучись попрямував до ганку.
3. Через кілька високих дерев’яних східців я зіпнувся на поріг і дослухався до вхідних дверей. Звідти ні звуку. Обнюхав нижню щілину під дверима— жодного суттєвого запаху, лише сліди від них.
Я разів зо три непевно нявкнув, щось навіювало думку, що у будинку нікого з людей немає. Пізніше я здогадався, що у мене пробуджувалась телепатична здатність предків.
Я вирішив перечекати. Прихилився до дверей. Чи я дрімав, чи не дрімав, коли відчув, що хтось ллє на мене воду. Мої лапи швидше відкинули мене в бік, ніж відкрилися мої очі. Біля мене нікого не було. Мене щедро полив косий осінній дощ. Це вже була неприємність. І я почав голосно нявчати.
— А хто тут у нас такий нявкучий?— запитав великий безвусий чоловік, що піднімався східцями. В одній руці він тримав чорну парасольку, з якої стікали струмені води, іншу простяг до мене.
Рука вправно схопила мене і перевернула лапами вгору.
— Та ти котик Вася! — весело повідомив мені чоловік, звідки ти тут взявся? Замерз? Тебе підкинули? Правда Шарику? —це до собаки. Той у відповідь помахав своїм мохнатим бубликом.
—Добре! Будеш до пари Чернишу, тільки не смикай з нього вовну.
Окремих людських слів я тоді ще не розумів, гумору теж, але сприйняв добрий зміст сказаного. І мою невпевненість у майбутньому як лапою зняло.
За мить дощ залишився позаду. А я сидів у теплій хаті на м’якому в’язаному килимчику.
У протилежному кінці кімнати під високим столом, на такому килимчику обіпершись спиною об стінку, сиділа стара чорна кішка. ЇЇ задні лапи стирчали вперед, як дула двох танків. Вона старанно вилизувала свій живіт, щось там викушувала. У мій бік навіть вухом не повела.
Аж ось із-за цієї непривітної дами викотився чорний клубочок вовни, певно вдвічі більший за мене. Він не мав ні голови, ні лап, лише з заднього боку стирчав угору якийсь товстенький відросток.
Клубочок підкотився до мене і поклав відросток на підлогу. У верхній частині клубка відкрився рожевий трикутник з котячим язиком посередині.
— Мерзнеш?— запитав трикутник.
— Ще чого, — чомусь розізлився я,— навпаки, гріюсь. Ось під дощем купався.
— А мене на вулицю не випускають,— пожалівся клубочок.
Тут я збагнув, що переді мною звичайне волохате нещасне кошеня. Якщо його постригти то воно виявиться меншим за мене.
— Давай дружити, Черниш,— запропонував я.
— Ти вже знаєш моє ім’я! А тебе як звати?
— Я Вася,— упевнено повідомив я.
Черниш підійшов до мене, ми понюхалися і сказали: «Навіки!».
Новий друг запропонував:
— Ходімо до моєї мами. Не думай, що вона начебто непривітна. Вона дуже старенька— недочуває і недобачає, але зігріє нас і досхочу напоє молоком.
Так і сталося.
Потім ми гралися в доганяйки, борюкалися, вдаючи, що б’ємося, ходили на задніх лапах, розставляючи передні. Було дуже весело.
Під вечір прийшов вусатий дядько, його звати «папко» з молодою тіткою — її ім’я Наташа. І їм я дуже сподобався. Ще б пак не сподобатися. У мене сіра хутряна накидка, що накриває спину, боки, голову щоки, лапи до колін. Вібриси і вуса білі і довгі, білі ніс, рот, фартушок, живіт і лапи нижче колін, а хвіст у мене кільчастий як у суріката.
Навесні мама Черниша померла. ЇЇ поховали у саду, а далі минали щасливі роки, що мало чим відрізнялись між собою.
4. Лихо прийшло неочікувано. Серед білого дня у сонячну погоду у сусідському дворі вибухнув грім нечуваної сили. На ту хвилину людей не було вдома. А ми з Чернишом спали на таці.
У нашому будинку посипалися вікна, вилетіли двері. Ми вмить опинилися на задвірку у кущах смородини і просиділи там, доки прийшли додому хазяї. Тоді ми вперше почули страшне людське слово «війна».
Вибухало на левадах, на городах, на вулицях, у дворах. Горіли будівлі, гинули люди, коти і собаки. І одного разу молодий господар сказав:
— Будемо виїжджати. Залишатися тут небезпечно для життя.
Мій мохнатий побратим Чорниш на самоті сказав мені: —Я залишуся. У цій землі лежить моя мама. Хочу бути поряд.
—І я залишатимусь поряд з тобою, скільки зможу,— не вагаючись пообіцяв я.
Отож у свій час спочатку виїхали люди. Вони попередньо поналивали води в різний посуд, щоб вона була доступна для нас і інших осиротілих тварин. Залишили багато корму для них. У буду Шарка заховали куплені в магазині курячі лапи. Його відв’язали.
Для мене і Черниша у таємному куточку під повіткою насипали сухий корм і поклали ковбаски.
— Це на тиждень,— сказала Наташа,— подивимося, що з цього вийде.
Минув тиждень. Альоша — так звали безвусого чоловіка — і Наташа повернулися. Ми здалеку почули гудіння їхнього автомобіля, вибігли на дорогу, підняли нявкіт і гавкіт. Старенький дядько з двору напроти, спостерігаючи за цією картиною, просльозився.
Я думаю, йому себе було жаль. А нам що? Ми просто дуже скучили за своїми людьми.
Слід сказати правду, щедрий Шарко відразу всю свою їжу пороздавав новим друзям, а сам вже на третій день бігав шукав чим поживитися.
Господарі подивилися на пустий живіт Шарка і сказали:
— Ти не годися для самостійного життя. Сьогодні поїдеш з нами.
Вони чимось завантажили багажник Ланоса, щось поклали на заднє сидіння, поповнили наш запас їжі.
Шарко примостився перед переднім пасажирським сидінням. Там він не раз їздив у ліс по гриби. Можливо думав що і сьогодні буде така прогулянка.
Нам було трішки жаль розлучатися з собачкою. Ми дружили, разом не спали. Але з його миски іноді харчувалися.
5. Минуло літо. Осінь прийшла непомітно. Довго не було заморозків. Шовковиця і деякі інші дерева до середини листопада не змінили кольору. І коли прийшли перші заморозки, листя з них так зеленим і осипалося.
Волохатму Чорнишу ніякі морози не страшні. А я вже почав задумуватися. Адже переживаю не першу молодість. І без людей незатишно. Та ось у черговий раз приїхали господарі і сказали:
— Пора Васю, пора і тобі збиратися в дорогу. Шарко чекає – не дочекається на тебе. Не журися за Чорнишом — і його заберемо пізніше, як тільки закінчимо ремонт житла.
6. Для переїзду мене посадили у торбину з замком- блискавкою. Якби я міг донести, що не буду бешкетувати дорогою, то певно везли б так само як Шарка.
Доки я сидів сповитим, то мав час проаналізувати наше вічне суспільне життя з людьми.
Сотні тисяч років наше дике життя ускладнювалося. Особливо важко доводилося взимку. Дрібні пташки відкочовували в теплі краї, мишовидні ховалися у глибокі нори і паслися під глибоким снігом. Так що багато з нас гинуло від голоду.
Нелегко було і первісним людям. Та вони пристосувалися, жити в печерах, на зиму заготовляли зерна диких злаків і зберігали їх теж у печерах, про що швидко дізналися миші. Спасу від них не було. І тоді хтось мудрий з наших предків —диких котів— запропонував людям допомогу —оберігати зерно від мишей за харчі, коли мишей не стане. Людина погодилася щоправда у різних краях до нас ставилися по-різному. На Далекому Сході ми самі стали для людини харчем, на Близькому Сході нас возвели у святі. За сотні тисяч років спільного життя ми навчилися сприймати людські думки не через слово, а інформаційними полями, телепатично. Ми скептично ставимося до слів. Ними неможливо передати комусь свої відчуття болю, радості, смутку, кольору, смаку і багато іншого, з щого складаються в голові інформаційні поля. Ми, коти сприймаємо їх ціляком.
Для Хоми невіруючого наведу очевидні приклади. Чи задумувався він над тим, яким чином керується величезна зграя шпаків, виписуючи у повітрі живі картини, або яким чином «безаварійно» летить бджолиний рій? А він такий густий, що кігтя не просунеш.
Якимось механічним аналогом способу передачі думки на відстані є розрахунок точки зустрічі проти ракети з ракетою.
Розвиток безмовної передачі інформації розпочався в період ділення перших примітивних організмів. Розділяючись фізично одноклітинні зберігали інформаційну єдність. ЇЇ рудименти залишилися у людини. Вона відчуває погляд іншої людини чи тварини. Вона відчуває неспокій, коли з її близьким щось трапляється на великій відстані.
Людині не варто повертати собі здатність читати чужі думки. коли таке трапиться, вона втратить індивідуальність, особистість, свободу болі і врешті-решт деградує до амеби. Отже краще передти цю здатність іншому виду тварин. Відчуваючи людський біль викликаний не інфекцією, ми лікуємо людину шляхом звукотерапії. Ми оздоровлюємо людські серця, вирівнюємо тиск крові у судинах, навіть зупиняємо ріст деяких злоякісних пухлин. Люди вже здогадуються про це.
Першою ознакою користі наших дій є підняття настрою людини. А добрий настрій не замінити ніякими ліками. Тому у кожному сільському дворі тримали і тримають нашого брата.
А міста не зростають самі по собі. Вони роздуваються сотуючі села. У міських квартирах немає місця для здорового кота. Отже закінчаться села закінчаться і міста.
Доки я віддавався цим невеселим думкам, ми майже здолали дорогу. Я відчув недалекий подих Шарка А за хвилину він нетерпляче загавкав на звук сімейного автомобіля. Наташа випустила мене в двір і я подався до друга, який на ланцюзі від нетерпіння витанцьовував лезгінку.
Ми понюхалися. Я навіть потерся лобом об його чорну нюхавку. Це дорівнює людському обніманню з поцілунком.
Потім пішов вивчати подвір’я. Коли підійшов до паркану, відчув густу хвилю чужої злоби, що прокотилася моїм тілом і майже паралізувала мене.
Я встиг відскочити в бік коли біля мене на всі чотири лапи приземлився цибатий, як голошиїй півень, кіт. Ми відразу щепилися у пориві задніми лапами розідрати супротивнику пузо. Якби мені останнім часом не довелося щепитися з кількома безхатьками і не набити лапу, я мав би непереливки. Я не став роздирати його пуза, а перегнувся і вкусив його за нижню губу. він звився і блискавкою злетів на паркан, перевалився на вулицю і чкурнув світ за очі.
Я не став його переслідувати, щоб чого доброго не загубитися у незнайомій місцині і дозволив домочадцям на всі боки вихваляти мою доблесть. Той кіт більше не з’являвся у нашому дворі.
Приходили інші. Один з них був чистим піжоном. Він носив білий кожушок без найменшої краплини іншого кольору. Ми співали бойових пісень, впиралися лоб в лоб, та до бійок не доходило, розходились мирно. Певно слава про мою вправність рознеслася по всьому селу.
Мене у цьому господарстві поважають. Саджають за обідній стіл разом з усіма, мені підкладають кращі куски риби, м’ясця чи ковбаски. Мене вже миші не цікавлять— ловити є кому. Тут живе мініатюрна кішечка: кожушок голубий, голосок тоненький, погляд млосний, заманливий. Отож до неї і придивлявся отой цибатий, як півень волоцюга.
7. Осінь хилилася до зими. З дубів давно осипались жолуді, облетіло жовте листя. На спраглі з літа поля випали легенькі дощі. Скоритавшись цим, селяни підняли зяб. Земля чорними косами лягла від межі до межі.
Якось я помітив, що мій старший хазяїн щоранку кудись ходить. Повертається зморений, але в доброму гуморі. Це мене зацікавило. І я вирішив прослідкувати за ним.
Одного разу, коли він вийшов з двору, я деякий час почекав, а потім пішов назірці.
На вулиці ні людей ні тварин. Лише сум випливає з покинутих, похмурих, недоглянутих обійсть. Тут через один двір у чотирьох- п’яти хатах ніхто не живе. А у тих де живуть одно-двоє старих людей. Молоді подались до міста. Їх вигнало з села створене владою безробіття. Хазяїн оглянувся і промовив:
— Іди Васю ближче. Я знаю що ти тут.
Вузеньким перевулочком вийшли за село. Відразу за годами дубова лісосмуга. Деревам понад 30 років.
Останній раз я тут був коли деревця сягали мого росту. А тепер, гей гей, дубки, як парубки, —сказав хазяїн. — Тут де зараз масна рілля, лежали глинобитні стіни хатки, де народився І виріс великий українець Остап Вишня. Він по-козацьки висміював радянщину і поплатився за це десятьма роками волі. Та і після того не перестав сміятися. Тепер тут пустка, ні хреста ні обеліска. Лише чорна рілля. Мине ще 30 років, і на місці великого п’ятисотенного козацького села блищатиме чорна рілля.
Хазяїн раптом змовк, нахилився, взяв мене на руки, притиск до грудей. Я подивився йому у вічі. Звідти викотилася велика прозора крапля і гірко- солоно вдавила мене по носі.
— Вибач,— сказав чоловік, витираючи мій ніс,— сама скотилася.
Я почув калатання його серця. Воно билося надто швидко і гучно. Я негайно включив свою лікарську здатність. Чоловік уважно дослухався до мого муркотіння. Воно не було таким, яким звучить, коли нас гладять. Воно було багато тональним, спеціально направленим. Я входив в резонанс з биттям його серця, і вів його за собою. Я діяв на серцевий м’яз і на центру правління у голові друга. Скоро биття старого серця і судинний тиск крові прийшли до норми. Довкола панувала сіра глибока осінь. Позаду нас стояв мовчазний стрій дубів, немов солдати, що прийшли віддати комусь останні почесті.
Ось ось прогримить перший траурний залп.
І голі дуби у моторошній тиші вистрілили зграєю чорного вороння.
Розповідь від першої особи записав діючий журналіст газети «Ворскла» 85 річний Борис Пасюга.
