Майже два роки Україна потерпає від повномасштабного вторгнення і свавілля ворожих загарбників. Нашим славним захисникам ЗСУ щохвилини, щосекунди доводиться складати випробування на мужність і відвагу. Завдяки їхній стійкості і героїзму, ми щодня зустрічаємо новий день, продовжуємо жити і мріяти про майбутнє у мирній державі.
Страшна війна змінила всіх українців. Щодня гинуть наші воїни, боронячи рідну землю від ворога. На превеликий жаль, Україна щодня проводить в останню путь своїх героїв, а ворог продовжує приносити розруху і смерть, горе і сльози в усі куточки нашої багатостраждальної держави.
Ось і знову на Великописарівщину прилетіла сумна звістка про те, що наш земляк, військовослужбовець ЗСУ, житель с. Лугівки Скоромний Віталій Валерійович під час виконання бойового завдання загинув смертю хоробрих під Донеччиною, захищаючи цілісність і незалежність України.
.
Закінчилося земне життя для воїна, чоловіка, сина, батька, дядька… До останнього подиху Віталій Скоромний залишався вірним військовій присязі. Він віддав своє життя за всіх нас, за своїх рідних, друзів, сусідів, про що ми маємо пам’ятати завжди.
Народився Віталій Скоромний 21 січня 1976 року. Зростав звичайним сільським хлопцем. Після закінчення Великописарівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів здобував професію у м. Полтаві. Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Лідою, з якою пізніше побралися і розпочали нове життя на Великописарівщині. Згодом народилася донечка Валерія. У молодого батька Віталія додалося клопотів і відповідальності за власну родину, тож намагався трудитися, щоб ні в чому не було потреби. В «Укртелекомі», де Віталій працював електромонтером лінійних споруд, про нього завжди відгукувалися позитивно.
Ось як, наприклад, розповідає про нього електромеханік лінійних споруд Олександр Божко: «Віталія пам’ятаю відповідальним,старанним, тож недарма він суміщав роботу електромонтера і водія».
Також згадує свого колегу Сергій Песецький, який колись працював разом із ним: «Мені довелося декілька років трудитися разом із Віталієм. Нічого поганого не можу сказати про нього. Завжди був відповідальний, умілий працівник, звав свою справу. Звичайний був чоловік, простий, дружелюбний».
А ось його двоюрідна сестра Оксана про свого брата згадує з теплотою в душі: «Ми росли в одній сім’ї. Так сталося, що після смерті моєї мами тітонька Анна, мама Віталія, взяла нас із сестрою під опіку, маючи двох власних синів. Я ніколи не відчувала себе в цій сім’ї чужою, ні в чому не потребувала, а Віталій із його молодшим братом Славиком (на жаль, покійним) були для нас із сестрою як рідні брати. Дуже сумую за тітонькою, яка замінила мені маму і якої теж уже немає. Вона поховала меншого сина, і я не уявляю, як би вона змогла пережити ще одне таке горе, щоб ховати ще й другого. Не дай Бог нікому такого пережити.
Віталій завжди рахувався зі мною, як із рідною, тож я йому дуже вдячна за це. Він був добрим, таким, як і його мама, яка все життя працювала на декількох роботах, щоб нас усіх прогодувати і поставити на ноги. Днями Віталій мав би святкувати свій 48-й рік народження. Ще б міг жити і жити. Як жаль, не судилося…
Гарний був як людина, такий спокійний, тихий, сумирний, небагатослівний, жив та радів світу, людям, які оточували його. Не можливо повірити в таку втрату. Царство Небесне йому. Вічний спокій його душі».
Віталій Скоромний, через вади здоров’я, строкову військову службу свого часу не проходив. Коли почалася повномасштабна війна, розумів, що кожен повинен захищати рідну землю від ворога, але дуже не розраховував на своє здоров’я, через операцію на серці. Все ж у листопаді 2023 року він вирішив добровільно поповнити лави ЗСУ. Під час проходження навчання у військовій частині у Віталія погіршилося здоров’я, тож він потрапив до госпіталю, а після одужання — відразу до пекла під Донецьком, із якого вже не було вороття. Обірвалося життя нашого земляка, який до останнього залишався відданим присязі і рідній Україні. За короткий час перебування Віталія Скоромного на передовій, він зміг достатньо надивитися на те, як гинули його побратими, як проклята війна калічить людські долі, — про що неодноразово розповідав дружині і неповнолітній доньці Валерії під час коротких телефонних дзвінків. 17 грудня він ще мав змогу розмовляти по телефону з рідними, а 18 на зв’язок уже не виходив…
Немає нічого страшнішого за смерть. Чи оговтаються рідні від думки, що Віталія вже немає серед живих? Навряд чи… Війна навіки розлучає із найдорожчими. Назавжди залишив цей світ наш земляк, наш захисник, який віддав життя за свою Батьківщину, — рідну, неповторну. А ще за те, щоб кожен із нас міг вільно жити на своїй українській землі.
Свій прихисток Віталій Валерійович Скоромний знайшов на місцевому кладовищі, в рідному селі, де прожив своє життя, де вже спочивають вічним сном його родичі, в тому числі і мама з братом. В останню путь Героя прийшли провести рідні і близькі йому люди, жителі Лугівки і навколишніх сіл, представники Великописарівської громади й Охтирського РТЦК та СП, щоб подякувати за мужність і віддати останню шану Герою.
Царство Небесне і вічний спокій, наш земляче.
Олена
ТЯГЛЕНКО
