Щодня, особливо зранку, можна помітити пожвавлений рух усілякого транспорту у напрямку Великописарівської громади. Це їдуть переселенці з інших, віддалених від кордону з росією населених пунктів, щоб провідати рідні домівки. Хто винайняв вантажівку і перевозить цінні речі на нове місце проживання, а хто поспішає з попутниками погодувати домашніх тваринок і знову повернутися назад.
Валентина Василівна Доценко з Великої Писарівки, після евакуації з селища, що спричинили посилені масовані обстріли, ось уже два тижні не була в рідній домівці. Вдома залишилися кури, собака й кіт. «Як вони там, чи не зійшли з дому?», – клопочеться вона.
Забрати домашніх улюбленців з собою не мала змоги, тож пенсіонерка залишила їх удома, а собаку відв’язала. Та чи не забіг він, лякаючись вибухів?
«Весь цей час тільки й думок, що про рідне подвір’я. А це випадково дізналася, що сусід, такий же переселенець, як і я, буде їхати до Великої Писарівки, тож напросилася, щоб і мене взяв із собою. Мені ж хоча б одним оком подивитися на свою хату, – бідкалася Валентина Василівна. – Та й у морозилці залишилося м’ясо й інші продукти, а світла ж уже давно немає, тож там, мабуть, усе зіпсувалося…»
Діти пані Валентини давно покинули батьківську домівку, виросли онуки, у кожного своє життя. Клята війна порозганяла всіх по світу, роз’єднала на невизначений термін. Вдома, після таких обстрілів, залишатися стало небезпечно, тож донька через знайому Ірину Калітіну, яка мешкає в Кириківці, знайшла мамі прихисток у Кириківській громаді. Хоча пані Ірина наразі за кордоном, ключі від будинку надав її свекор, Василь Калітін. Переселенка з Великої Писарівки дуже вдячна їм і низько кланяється.
До цього часу пенсіонерка нікуди не виїжджала, терпіла постійні обстріли, здригалася після чергових вибухів, але продовжувала жити в своїй оселі, обробляти город. А тут не витримала й поїхала геть, подалі від дому.
А тепер, коли Валентина Василівна почула від когось із земляків, що сусіди повертаються додому і навіть уже ночують там, та ще й трактори вже орють городи, то поквапилася збирати ті пожитки, що тимчасово привезла на нове місце. Каже: «Я вже й вузлики пов’язала, а воно не зовсім достовірна інформація, хоча дехто дійсно вже поїхав і посадив удома картоплю».
І ось, нарешті, довгоочікувана поїздка. Вона Валентині Василівні видалася цілою вічністю, бо не могла ніяк дочекатися, коли вже побачить своїх домашніх дворових улюбленців. Емоції її переповнювали, коли дорогою додому довелося побачити зруйновані людські помешкання, у центрі – адміністративні будівлі. Усе навколо завмерло, як у страшному сні. Безкеття, уламки цегли і всіляких розбитих будматеріалів, купи мотлоху гнітили свідомість.
Проїхавши декілька вулиць, не побачила жодної душі. Рідна ж вулиця зустріла сірістю і порожнечею. На ній – тихо, як у домовині. Першого побачила півня, який бігав біля двору. «Ой, це, мабуть, мій, живий», – радісно вигукнула жінка, але, на жаль, як виявилося, то був чужий. Назустріч поспішав гурт голодних собак, які чекали хоч на якусь їжу. Зарані Валентина Василівна подбала про це, бо вже десь чула, що голодні собаки когось там уже покусали, тож прикупила хліба й кісток, щоб хоч якось їх підтримати й відвернути увагу. Вони ж, як і люди, безпорадні, і не винні, що їх покинули. Може, ось так десь і її собака бігає, тож хтось і його нагодує.
Із-під хвіртки з’явилася чиясь мордочка. «Марік, Марік, – вигукнула Валентина Василівна і… голосно заплакала. – Будь проклята та русня, що таке наробила!…» То був її котик, який, незважаючи на розлуку, дочекався своєї хазяйки. «Він так був прив’язаний до мене! Весь час спав у мене на грудях», – схвильовано розповідає пані Валентина.
Господиня поспішила налити курочкам води, і хоча чотирьох із них не дорахувалася, тож все рівно рада, що хоч якісь залишилися. Насипала їм вволю зерна на декілька днів, бо, на жаль, не знає, коли буде той наступний раз. Собака, на жаль, так і не прибіг.
Справившись із птицею, поспішила до морозилки. Звичайно, все в ній зіпсувалося, тож довелося винести на гній: нехай покинуті тварини розтягують.
Дещо пенсіонерка прихопила з продуктів у невеличку торбинку (бо не хоче незабаром, як вона вважає, тягти все назад), перевірила, чи добре замкнула двері, на всякий випадок, щоб лихі люди не залізли, бо чула, що мали місце вже й такі випадки. І зі сльозами на очах поспішила до автомобіля, щоб повертатися назад.
Короткочасне перебування у рідних стінах сколихнуло душу Валентини Василівни: вже пора на городи виходити. Дорога назад була тяжкою, не через те, що вона їхала до лихих людей, ні, навпаки, її добре прийняли у своєму помешканні, запропонували, якщо потрібно, земельну ділянку. «Та ми ж незабаром повернемося додому», – оптимістично висловила свою думку Валентина Василівна.
А поки що пенсіонерка безмежно вдячна за таке людське ставлення до чужого горя. А це дійсно горе, бо переселенці, як ті одинокі кораблі в морі: від одного берега відірвалися, до іншого не пристали. Жаль, що не всі їх розуміють і вважають, що коли переселенці переїхали у безпечне місце та ще й на власному транспорті, значить, вони багаті й не повинні нічого ні в кого просити. А чи хто подумав про те, що вони покинули своє житло не за власним бажанням, може, в них зруйнована домівка і їм уже нікуди повертатися, може, вони через обстріли не встигли нічого з собою взяти? Та й чи могли вони покласти в авто все, що наживали все життя?
А як думаєте ви, шановні читачі, чи потрібна допомога тим, хто покидає власні домівки, щоб врятувати своє життя?
Олена ТЯГЛЕНКО
Підготовано у рамках проєкту “Релокована газета “Ворскла” про ВПО і для ВПО” реалізується за підтримки Освітнього Дому прав людини — Чернігів, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
