Мешканці Полтавської області зателефонували журналістці «Ворскли», щоб повідомити про те, як вони прихистили в себе незнайому стареньку з Великописарівської громади, яка з одним паспортом і палицею покинула рідну домівку і пішла «в нікуди».
Ми зв’язалися з героїнею події Валентиною Давидівною, і вислухала її зворушливу історію з перших вуст.
Чесно кажучи, те, що розповіла бабуся, не вкладається в голові. Та все закінчилося благополучно, і це – найголовніше!
Де народиЛАся, там і згодиЛАся
Пані Валентина була впевнена, що даного принципу, який їй так імпонує, вдасться дотриматися до кінця свого життя. Героїня статті народилася в Лукашівці Великописарівської громади, і за всі 84 роки так жодного разу за його межі практично й не виходила та не виїжджала.
— Я ніде за все своє життя не була, й світу не бачила, — каже співрозмовниця. — Роботи вдома було багато: город, господарство, родина.
Так вийшло, що мама пережила своїх дітей. Один син у віці 38 років втопився у сільському ставку, повертаючись з весілля. А життя старшого, якому на той момент був 61 рік, обірвав раптовий інсульт. Чоловіка вже теж поруч немає, от і думала Валентина, що доживатиме віку на самоті в своїй хаті та в рідному селі.
Сталося не так, як гадалося
Та навіть і подумати не могла Валентина Давидівна, які «сюрпризи» на неї чекають на схилі літ, і що війна вижене її з дому!
Попри те, що кордон з ворогом проходить майже в городі нашої героїні, вона не збиралася нікуди виїздити. Два роки після повномасштабного вторгнення мужньо залишалася в Великописарівській громаді. А 12 березня нинішнього року ситуація ускладнилася і рф почала знищувати прикордонну територію, стираючи з лона землі і Велику Писарівку, і села навколо неї.
— Спочатку били по Лукашівці не сильно, але місцевих мешканців все одно вивозили до Охтирки, — розповідає нам пенсіонерка. — Рятувальники, поліція, волонтери, керівництво села та громади — всі переконували негайно виїздити, але я від евакуації відмовилася. Тому що не уявляю, як старій людині, з її старечими вадами жити в одній кімнаті з іншими людьми? Там же селять по десять осіб, і чоловіків, і жінок. Усіх разом, у якомусь шкільному класі чи дитсадочку! Та ні, краще вже вдома сама собі хазяйка!
«Останні з могікан»
Так можна назвати чотирьох бабусь, які на свій страх і ризик залишилися жити в Лукашівці, відмовившись від евакуації.
Зі слів Валентини Давидівни, всі — приблизно одного віку — плюс-мінус 80 років. Їх не лякало те, що вони опинилися відрізаними від Великої Землі, тобто — Великої Писарівки. І що життя на їхньому «нулі» — це скоріше виживання, адже до них в безпосереднє прикордоння і підірвані мости вже не возять хліб та не їздить «швидка».
Без хліба
А потім почалися жахливі обстріли. Російська армія скидала по кілька КАБів на добу, і перебування в Лукашівці перетворилося на суцільне пекло, яке безкінечно горить зверху і з усіх боків, у тому числі і під землею. Вже ніде не можна було сховатися від авіаційних атак, навіть у підвалі!
— Ми з наймолодшою сусідкою, якій 78 років, три доби сиділи в погребі, — згадує страшні моменти воєнного лихоліття героїня статті. — Спали ми на старому ганчір’ї, що кинули просто на картоплю. Коли вибухи вщухали, я виходила надвір, йшла в хату та гріла воду для чаю. У підвалі було все, але не було найголовнішого — хліба. Що не з’їси, а все якось не те. Та ми були щасливі, що хоча б живі!
Втеча
Одного дня, коли бабусі сиділи в погребі, вибуховою хвилею до них залетів вогонь! А вхід завалило цеглою, що посипалася від удару КАБ. В той момент мешканки Лукашівки зрозуміли, що від неминучої загибелі їх не врятує навіть підземельне укриття. Тому наші героїчні бабусечки вирішили рятуватися втечею просто «в нікуди». Аби подалі звідси! У Валентини Давидівни були заздалегідь налаштовані дві сумки з найнеобхіднішими речами та перекусом, що довго не псується. Та, оцінивши власні сили та складнощі, що на них чекають під час самостійної пішої евакуації, старенькі пішли без нічого, залишивши все вдома.
Мандри
— 18 березня ми з сусідкою вирушили в дорогу, евакуюватися самостійно, бо почали гупати ще дужче, — каже Валентина Давидівна. — Узяли лише паспорти. А я ще й не порожніми руками — в мене була палиця, адже хворі ноги погано ходять, без неї — ніяк! А моя подруга на 6 років молодша за мане, тож на своїх двох добряче чимчикує — я ледь вгонюся за нею, увесь час позаду дибала!
Літні мандрівниці навіть водички з собою не взяли, бо це – зайвий вантаж та зайняті руки.
Отже, рушили в дорогу. До сусідньої Олександрівки йшли дві години. А там – розбиті хати. Увійшли до першої-ліпшої, щоб перепочити та чогось перехопити, бо вже й зголодніли. Влізли в погріб, познаходили купу різних салатів. Пішли до хати, відкрили банки, а от як їх їсти без хліба? Якось вже поїли.
— Сидимо їмо, аж тут – «прильот»! як гухнуло, аж кут кухні на наших очах відколовся від хати і відвалився!, — розповідає пенсіонерка. — Тому ми знову спустилися до підвалу. На ночівлю. Полягали, підстеливши якусь брудну брезентову ряднину, що знайшли на подвір’ї. Рано-вранці піднялися і рушили далі. По селу Олександрівці йшли до 16 години. Повільно, бо старі хворі ноги, сильно не розженуться. Вже й палиця не допомагає. За всі 84 роки стільки не ходила! Човгала по хаті та по своєму обійстю, ну ще й по селу. А тут довелося такі дистанції долати! Та ще й гупало так сильно, але добре, що десь далеченько, а не поруч і не над головами.
Героїня публікації розповідає, як в одній з хат, куди вони увійшли перепочити, їм дуже пощастило з їжею: на столі стояли відкриті літрові банки з салом, огірками та помідорами, а в шафі вони знайшли ще й хлібину! От вже радості та ситості було! З новими силами й йти легше!
— Як починаються обстріли та вибухи, ховаємося в підвали, — ділиться пережитим бабуся. — А як перегримить, вилізаємо та йдемо далі».
Пройшовши Олександрівку, пішли сосновим лісом, а потім вздовж річки — до Пушкарки. Побачили жилий будинок, попросилися до людей переночувати.
— Кажемо, пустіть нас хоч у погріб, а вони нас пустили в кухню!, — згадує радісні моменти важкого евакуаційного шляху наша героїня. — А там так тепленько! Зігрілися! Вдосвіта пішли далі і нарешті дійшли до Великої Писарівки. Сіли на околиці, відпочили та й зателефонували своїм знайомим, щоб допомогли нам далі.
Світ не без добрих людей
78- річна сусідка додзвонилася до своєї сестри, яка мешкає в Сумах, та приїхала за нею і забрала до обласного центру.
А Валентина Давидівна зателефонувала мешканцю Великої Писарівки, який увесь час був для неї справжнім рятівником: привозив хліб до Лукашівки та все необхідне. Цей чоловік — ніякий не посадовець, а просто добродій, який не хоче вказувати своє ім’я, адже свої добрі справи робить саме заради добрих справ і людей, а не для піару та гри на публіку. Отже, цей місцевий житель евакуював свою родину до Полтавської області, туди ж відвіз і нашу героїню!
На новому місці
— Прихистили мене добрі люди в селі на Полтавщині: викупали, перевдягли в чистенький одяг, нагодували, забезпечили всім необхідним, — каже героїня статті. — Ніколи не думала, що доживатиму віку на чужині. Але повертатися мені вже ніколи. В мене немає дому, як і всієї Лукашівки. Тут є городчик, буду поратися в земельці.
Жулька
Під час завершення нашого спілкування Валентина Давидівна згадала про свою собачку, яка супроводжувала її протягом усієї евакуації! Виявляється, в господарстві старенької – аж чотири собаки, а ця Жулька — найстарша. І саме вона побігла за хазяйкою, коли та вийшла за ворота подвір’я. Як пенсіонерка її не відганяла, але марно: домашня улюблениця не слухалася та бігла за нею. А коли бабуся сідала в автівку до чоловіка, який приїхав за нею, щоб відвезти на Полтавщину, собачка стрибнула господарці на руки і ніяк її були звідти не зігнати! Довелося евакуювати обох! І це стало дуже в нагоді 84-річній пенсіонерці, адже Жулька — це головна цінність, яку вона взяла з собою зі старого життя в нове.
Що ж, побажаємо нашим героїням, відірваним від рідної землі в такому поважному віці, благополучно адаптуватися до нового місця і дожити віку в спокої та оточенні добрих людей.
Оксана Ковальова
Підготовано у рамках проєкту “Релокована газета “Ворскла” про ВПО і для ВПО” реалізується за підтримки Освітнього Дому прав людини — Чернігів, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
