Роль водіїв шкільних автобусів під час евакуації мешканців Великописарівської громади – безцінна!
Робота є робота!
«Наші шкільні водії — герої!, — написала на своїй сторінці в ФБ очільниця відділу освіти Великописарівської селищної ради Зоя Драгун. — Дуже хочу, щоб наша громада пишалася такими людьми! Водії Геннадій Малафій, Юрій Махотенко, Олександр Думчиков та Анатолій Неласий без нарікань і відмов, з першого телефонного дзвінка розуміли, що їм потрібно в евакуаційний рейс.
Готуючи накази для виїзду шкільних автобусів, ми ризикували усім, але не задумуючись рятували життя людей!
Під час загострення ситуації у Великописарівській громаді, щодня з 13 по 19 березня 2024 року, водії шкільних автобусів, наражаючись на власну небезпеку, вивозили наших громадян у більш безпечні місця, а також евакуювали архівні документи та матеріальні цінності.
Зустрічаючи і супроводжуючи шкільний транспорт, неодноразово чули шум снарядів, мін, керованих ракет, які пролітали над головою. Наші люди – гордість нашої громади!».
Ми поспілкувалися з водіями, про яких йдеться в пості Зої Петрівни та дізналися, якою ціною їм довелося виконувати свої професійні обовязки.
Сніжок
Юрій Махотенко за період з 14 по 19 березня здійснював евакуаційні рейси щодня — по одному в день. Зізнається, що за всі роки роботи в школі (з 2021), вперше було так страшно.
— Бувало, вилітали з селища бігом, адже посадка пасажирів проводилася під час авіаційних атак, — розповідає герой матеріалу.
На запитання журналістки, які дії людей в екстрених ситуаціях його вразили найбільше, водій відповів, що на все життя запамятає вчинок однієї бабусечки. Старенька прийшла до евакуаційного автобуса з невеличкою коробкою. Сказала, що взяла з собою найцінніший скарб, а більше їй нічого не потрібно. Вже коли транспортний засіб рушив з місця, всі почули, як старенька заспокоює свій «скарб», мовляв, потерпи трішки, мій любий мурчику. Виявилося, в коробці – її домашній улюбленець Сніжок! Отак і поїхав Сніжок до Охтирки, а потім оселився зі своєю турботливою власницею в школі, яка дала прихисток переселенцям.
Багато було немічних
Геннадій Малафій зробив три евакуаційних рейси: 13,14 та 15 числа. Всі ці дні вивозив мешканців Великописарівської громади.
— Важче всього довелося з немічними, а їх було багато, — каже співрозмовник. — Лежачих клали просто на підлогу в салоні, підложивши матрац і ковдру, а сидячих, звісно, садовили. Все це займало чимало часу, адже з такою категорією грузитися в автобус довго. Заносили і на простирадлах, і на руках. А ще як обстріли починалися, то взагалі страшно було. Щоб не скупчуватися, всі автобуси в одному місці не стояли, а розподілялися вздовж траси. Отак і їхали. Мчали швидко, бо під ворожими КАБами роздумувати ніколи: потрібно було рятуватися! Головне — вирватися за селище, а там вже легше. Привозили пасажирів до Охтирки, на автовокзалі передавали їх в руки представників спеціалізованих закладів.
А потім співрозмовник вивозив вже не людей, а шкільне майно. І знову — під обстрілами та бомбардуваннями. Згадує, як одного разу тільки почали вантажити речі, росіяни почали авіаційну атаку. Це в той день, коли вони розбили заправку. Евакуація якраз тривала.
— У гаражі стояв новенький шкільний автобус, і ми встигли його звідти вивезти, — розповідає Геннадій. — А через два дні потужна авіабомба все на тому місці зруйнувала. І гараж згорів разом з моїм велосипедом. Але велосипед — то дрібниці.
Паніка – найстрашніше!
Так вважає водій Анатолій Неласий, який здійснив 4 евакуаційних рейси з Великої Писарівки до Охтирки.
— Сідали до автобуса під гучні вибухи авіаційних атак, — розповідає чоловік. – Росіяни скидали КАБи та обстрілювали з усього підряд. Було дуже страшно. Заводив бігом автобус і рухалися. Головне — чимдуж вирватися з Великої Писарівки та пролетіти перші 8 км, до села Копійки. А там вже спокійніше.
Пану Анатолію — 51 рік, 24 з яких він працює водієм. За увесь професійний стаж саме ці чотири евакуаційні рейси видалися найважчими.
— Тепер я розумію вислів про страшне слово ПАНІКА, — каже співрозмовник. — Ніколи не забуду ці людські очі, наповнені страхом.
Ще один водій, Олександр з Ямного, так і не вийшов на зв’язок з журналістами. Але ми обовязково дамо йому слово: наші читачі мають знати про героїзм всіх шкільних водіїв!
Оксана Ковальова
