Скільки б не було відміряно людині в цьому світі, а приходить час, коли з різних причин потрібно назавжди розлучатися… Це нестерпно боляче, і відчуваєш докори сумління: як так трапилося?.. Кажуть, що час лікує рани, але це не зовсім так. Просто ми стаємо сильнішими, звикаємо до болю і перестаємо звертати на нього увагу. Втрата рідної людини – це те, що нестямно дошкулятиме до кінця днів.
18 червня виповнилося два роки, як пішов у вічність наш земляк, житель сел. Великої Писарівки Кушнірьов Іван Федорович.
Кажуть, людина живе, допоки про неї згадують. Невимовний біль огортає душу дружини, дітей, онука, які вже ніколи не зустрінуться з рідною їм людиною.
Захисник України, рядовий солдат Іван Кушнірьов віддав життя, захищаючи Україну. Того ранку, 18 червня 2022 року, авіація ворога запустила кілька ракет по позиціях військового підрозділу і накрила всіх, хто там був… Від отриманих поранень, несумісних із життям, у м. Торецьку Донецької області Іван Кушнірьов поліг смертю хоробрих. Разом із ним загинули й двадцятеро військових побратимів.
Не віриться, що надворі третє тисячоліття і безглузда війна продовжує вкорочувати людські життя.
Могила Івана Кушнірьова на центральному кладовищі Великої Писарівки – це місце, куди його рідні приходять, ніби на побачення. Тут вони згадують роки, прожиті разом, розповідають про події, що відбуваються вже без нього….
«Ми познайомилися з чоловіком на
Дні народження мого двоюрідного брата, з яким Іван навчався в профтехучилищі, – згадує дружина Надія. – Сподобалися одне одному, почали зустрічатися. Через деякий час його призвали на службу в армію, я пообіцяла його чекати. І дочекалася. А незабаром ми й одружилися. Як зараз пам’ятаю, це була остання субота посту. Того дня укладали шлюб ще шість пар молодят. Через деякий час у нас народилася донечка Алінка, це він дав їй таке ім’я. Життя наше набирало обертів, і я побачила, який він хороший не тільки чоловік, а й батько. Разом ми недосипали ночі, коли дитина хворіла, разом вчили її першим крокам, раділи її першим словам. Після народження другої донечки Наташі, через чотири місяці я вийшла на роботу з декретної відпустки, а чоловік доглядав за малою. Йому за старшою донькою вже були добре відомі і пелюшки, й молочні кашки, тож справлявся не гірше за мене. Наташа часто згадує прогулянки з татом. Поруч біля нашого будинку протікає річка, на іншому березі – ліс. Раніше тут була неймовірна краса, і чоловік мій постійно водив туди доньок. Він був дуже вдалим рибалкою, що передалося від діда, тож разом часто із донечками рибалили й раділи кожній спійманій рибці.
Пам’ятаю, як мій чоловік деякий час працював в м. Охтирці, а коли щотижня приїжджав додому, то без гостинців не повертався. Маленькій донечці завжди привозив іграшки. Інколи мені здавалося, що у Наталки їх було більше, ніж у магазині».
Надія Іванівна згадує, що все життя працювала вчителем, то не мала змоги бувати на шкільних святах у доньок. І цю атмосферу дитячої радості завжди розділяв з ними батько. З першого класу й до випускного це були обов’язки Івана Федоровича. І він за будь-яких обставин знаходив можливість підтримати своїх доньок. Діти виросли, але пам’ять про турботливого тата назавжди залишилася в дитячих уявах.
Іван Федорович Кушнірьов був доброю і чуйною людиною. У житті в нього, як і у всіх, мали місце і радісні моменти, й хвилини розчарування. Але він пам’ятав про свою родину і піклувався про те, щоб вони ні в чому не потребували. І рідні завжди відчували поряд тверде чоловіче плече, надійного чоловіка і люблячого батька й дідуся. Наостанок Іван Кушнірьов довів усім, що є ще й вірним сином України. Він віддав своє життя за майбутнє дітей, за свободу і незалежність нашого народу, який із давніх давен ще з молоком матері увібрав у себе любов до всього українського.
Царство Небесне Герою, вічний спокій земляку.
Олена ТЯГЛЕНКО
