І знову Великописарівщина попрощалася зі своїм Героєм. 23 січня 2024 року, виконуючи військовий обов’язок, мужньо захищаючи цілісність і незалежність України, у бою з ворогом загинув наш земляк, командир інженерно-саперного відділення, молодший сержант Олександр Іванович Щербак.
НА ЗЕМЛІ НАРОДИВСЯ, З НЕЮ ЗРІДНИВСЯ
Олександр Щербак з дитинства любив село і працю на землі. Народився у с. Маракучці Кириківської громади Охтирського району у багатодітній родині Івана Кузьмича і Тамари Іванівни Щербаків, які виховали трьох синів і дві доньки. Олександр Іванович був одним із двійнят із братом. Закінчив школу, навчався у Великописарівському СПТУ. Службу в армії проходив у військово-морському флоті. Здобута спеціальність механізатора згодилася Олександру, коли він пішов працювати у колгосп. А потім була робота на Тростянецькій шоколадній фабриці, пізніше працював водієм, доставляв землякам хліб. До фізичної праці Олександр Щербак був звичний, бо в батьківській родині без роботи ніколи не сиділи. У господарстві завжди були корови, коні, барани та інша живність, і всьому потрібно було дати раду. І діти виросли працьовитими, у всьому допомагали батькам. До речі, батько Олександра також із багатодітної родини, в якій було семеро дітей, тож не дивно, що всі знали ціну праці в селі.
Декілька років тому Олександр Іванович вирішив особисто обробляти землю, тож придбав техніку, а навичок роботи у нього вистачало. Вирощував хліб, обзавівся сім’єю, купили з дружиною хату.
ВІН БУВ НАЙКРАЩИМ
Про свого брата з теплотою і любов’ю розповідає сестра Валентина: «Олександр був дуже хорошою людиною. І дуже любив життя. Завжди прагнув до того, щоб у нього все було. Для цього трудився на повну силу. Придбав техніку, обробляв землю. Мав багато друзів, із якими добре спілкувався і ніколи не відмовляв у допомозі. Мої стосунки з братом були найкращими. Він завжди бігав до мене за порадами. Як воїн він був дуже відповідальним. У штабі йому сказали: «Олександр Іванович, Ви вже можете не ходити на завдання, нехай ідуть молодші». Справа тому, що під час виконання військових завдань він отримав чотири контузії, лежав у госпіталі, переніс операцію. Але все рівно повернувся на фронт. Ми йому говорили, щоб він подумав про себе, що все ж таки він не такий уже й молодий, що старі батьки потребують догляду, та й син ще малий. Він нікого не слухав, а лише говорив: «Ні. Я піду, я не хочу, щоб мене тут називали тиловим щурем, там мої побратими, я їм потрібний. Там хлопці поприходили такі молодесенькі всі, без досвіду, не знають, як потрібно ставити мінні загородження. Я маю їх навчити», – згадує розповіді брата пані Валентина. – Виконували завдання вони на відстані 150 м від ворога. Дуже тяжко, коли ти розумієш, що це може бути останній раз. Щоразу, перед тим, як іти на завдання, він нам усім телефонував по декілька разів на день і ніби прощався, бо розумів усю небезпеку і лише просив, щоб ми за всіх них молилися. І ми це робили. У нього були свої плани. Йому керівництво пропонувало відпустку, але Олександр відмовився, сказав, що піде лише на свій День народження, 3 березня. Говорив, що не хоче залишати своїх хлопців самих. Одного разу мій брат відпустив хлопців на завдання, а сам залишився, і дуже за них хвилювався, щоб усе пройшло, як слід, бо хто ж їм підкаже, як правильно зробити, коли щось буде незрозумілим. Тож так перехвилювався, поки вони повернулися, потім твердо вирішив, що ніколи більше самих не відпускатиме. Якось він розповідав, що був випадок, коли вони всі пішли на завдання. Аж раптом у небі з’явився ворожий дрон. Дехто хотів спробувати бігти геть, але Олександр наказав усім припасти до землі й не ворушитися, щоб їх не помітили. Дякувати Богу, усе минулося. Після того, як дрон полетів, вони змогли перебігти до бліндажу й сховатися, а потім усе ж таки повернулися й виконали своє заплановане й невиконане завдання зі встановлення мін. Був інший випадок, коли одного разу військові прибули на завдання, почався масований ворожий обстріл. Брат мав позивний «Маракучка». Від командування через рацію поступив наказ терміново все залишити й повертатися назад: «Маракучка, відходьте». Але він не послухався, а разом із побратимами заховалися в бліндажі, а вже потім, коли обстріли стихли, вони все ж таки виконали своє завдання, після чого повернулися на базу. Звичайно, Олександр отримав догану, але був задоволений своєю роботою і роботою побратимів. Якби вони в ті хвилини виконали наказ про повернення, можливо, всі б загинули через обстріли, поки дісталися безпечного місця, а так залишилися живими. Взагалі, як розказував брат, військові ходили на завдання в ніч через ніч. А останнім часом – щоночі, бо не вистачало людей. Тож, практично, не мали часу на відпочинок. Останній раз Олександр сказав, що вони йдуть на завдання на чотири дні. Ми довго спілкувалися, не могли наговоритися, я дуже хвилювалася за нього і його хлопців. І ось, після виконання чергового завдання, ворог вислідив, де вони переховуються і цинічно обстріляв із танка. Трьох бійців було поранено, а мій брат загинув. Через масовані обстріли його тіло відразу не змогли забрати, але й залишити теж не змогли, тож лише вночі, ховаючись від ворога і ризикуючи життям, його побратими повернулися на те місце, віднайшли його і забрали. Ось так і не стало мого брата, який до останнього боровся і загинув, як герой, виконуючи військовий обов’язок.
Багато людей прийшли на кладовище, щоб попрощатися з Олександром, ми навіть і не чекали. Дякуємо всім, хто провів його в останню путь. Мій брат дійсно любив життя. Казав, що збере нас усіх на свій День народження, 3 березня. І дійсно він нас збере, тільки, на жаль, із сумного приводу, на 40 днів, як загинув. Я пишаюся своїм братиком, він міг би працювати на землі, бо мав до цього хист і необхідну техніку, але він пішов захищати Батьківщину і всіх нас. І вже коли можна було не ходити на завдання, до останнього не залишав своїх побратимів, повернувся знову до них і продовжив службу. Він став для нас отим світлячком, який дає нам світло з небес. Від усієї родини я бажаю всім захисникам перемоги над ворогом і якнайшвидшого повернення до своїх рідних. Обнімаємо їх і цілуємо, наших рідненьких. Нехай вони бережуть себе, а ми будемо їх підтримувати, як можемо».
Племінниця Олександра Щербака Тетяна згадує про свого дядька: «Він був дуже свідомим і мужнім, із перших днів війни добровільно пішов захищати Україну. Дядько говорив: «Я йду служити, щоб захистити всіх вас, Танічко, щоб ви жили добре, щоб ворог не прийшов сюди і не знущався. Я вірю, що зумію за вас постояти». Спочатку він пішов служити у військову частину в м. Охтирці, а потім він потрапив на фронт. Багатьом хлопцям, із якими служив, він врятував життя. Неодноразово він як командир взводу витягував їх, скалічених чи непритомних із поля бою, ризикуючи власним життям. Завжди підбадьорював молодих хлопців, коли бачив, що їм дуже тяжко дається служба, моральні, і фізичні навантаження, говорив, щоб вони не падали духом, піднімалися і йшли далі, що вони мають вижити за будь-якої ситуації. Тож і його бойові побратими, завдяки ось такому до них ставленню, не змогли залишили мого дядька на полі бою. Вночі вони повернулися і забрали тіло, ризикуючи власними життями, як і він ризикував колись своїм, рятуючи їх. Наша родина їм щиро вдячна за це. Тяжко зараз говорити, бо для нас це велика втрата… Останній раз, коли мій дядько збирався на завдання, він зателефонував і сказав: «Я йду на чотири дні, але коли я повернуся, то тобі зателефоную найпершій. Чуєш? Мені не важливо, чи ти в цей час спатимеш, чи будеш на роботі, але я тобі зателефоную, коли все закінчиться». На жаль, він більше так і не зателефонував… У березні йому виповнився б 51 рік».
ЙОГО ЛЮБИЛИ ЗЕМЛЯКИ
Однокласниця Олександра Щербака Людмила Коваль (Скуба) згадує: «Із Сашою ми навчалися вісім років, потім наші дороги розійшлися. Він, як і я, влаштував своє життя, одружився, працював. Під час навчання в школі Олександр відрізнявся від інших хлопців своїм поступливим характером, надзвичайною чуйністю, добротою. Хоча це було давно, але я добре пам’ятаю, що він завжди жалів дівчат, нікому не дозволяв нас ображати. Було приємно, коли по дорозі до школи Саша допомагав нам підносити портфелі. Ми його вважали справжнім джентльменом. Та він дійсно таким і був. В автобусі він ніколи не сидів, коли поруч стояла жінка чи людина похилого віку. Ось такого він був виховання. Уже коли ми стали дорослими, Олександр не змінився, залишився таким же. Ніколи не забував своїх однокласників і був, як завжди, уважним і добрим, ніколи не зазнавався, завжди знаходив можливість запитати, як справи, чи потрібна допомога. Бувало, їде своїм автомобілем і побачить когось із нас, то ніколи не проїде повз, обов’язково запропонує підвезти. Коли я дізналася від своєї сестрички про те, що Олександр Щербак загинув, не могла повірити. Та й досі не вірю. Царство небесне Саші, гарною він був людиною, що й казати. Щирі співчуття його батькам – тітоньці Тамарі і дядькові Івану, дружині, всім рідним».
Згадує його й земляк Павло Чижик: «Пам’ятаю Олександра ще зі школи, хоча він був старший за мене на сім років. Він завжди грався зі мною, малим, поки чекав автобус, який довозив учнів із Кириківської школи до с. Маракучки. То на плечі мене посадить, то на ногу, і качає – такий був веселий і добрий. А взагалі я його знав і після школи. Він був чуйним і щедрим. Якось його батько Іван Кузьмич розповів, що Олександр такий, що нічого не пожаліє: «Останні барани, які ми тримали в господарстві, «пішли» з дому на початку війни. Коли військові ЗСУ стояли на захисті Кириківки, Олександр годував ними хлопців».
Якнайкраще відгукуються про Олександра Щербака і його колеги по роботі. Заступник директора Кириківської школи, де він працював опалювачем, Валентина Доля характеризує Олександра Щербака, перш за все, як позитивну людину: «Олександр Іванович – це людина, яка притягувала до себе своїм позитивним зарядом, добротою, почуттям гумору. Привітний, усміхнений, любив жартувати й піднімати всім настрій. Завжди був дисциплінований, відповідальний. Я часто спостерігала, як на подвір’ї школи навколо Олександра Івановича постійно юрмилися учні. Він їм то мопеди ремонтував, то велосипеди, бо мав золоті руки і добре серце, тож діти за це його й любили, – розповідає Валентина Василівна. – Знаю, що він був люблячим сином, гарним господарем. Щороку, ранньою весною, він одним із перших поспішав під трактор посадити картоплю, щоб мати ранній урожай, допомагав своїм батькам, жалів їх. Якось я випадково зустріла Олександра Івановича біля магазина і запитала, чому не бачу його на роботі, а він каже: «Я ж пішов у тероборону, Василівно, Ви ж будьте спокійні, я Вас захищаю, ми всіх вас захистимо». І мені враз так легко стало на душі, я йому повірила, що все буде добре. Ось так він просто міг вселяти надію. Виявляється, Олександр Іванович на початку війни добровільно пішов у тероборону, а потім пізніше відправився на фронт. Того дня, на жаль, я його бачила востаннє. Як жаль, що гинуть найкращі… Царство йому небесне».
ВІН БОРОВСЯ ЗА НАС І УКРАЇНУ
Олександр Щербак усім запам’ятався таким, який на життєвій дорозі зумів зберегти кращі людські якості, до останньої хвилини залишався люблячим чоловіком, турботливим батьком не тільки для спільного з дружиною Наталією сина Андрійка-першокласника, а й для її дітей від першого шлюбу, яких вважав за рідних. Родина жила дружно, мали багато планів на майбутнє…
Загиблого Олександра Щербака відспівали в Архангело-Михайлівському храмі, поховання відбулося на кладовищі у рідному селі Маракучці. Віддати глибоку шану воїну-Герою прийшли рідні, друзі, знайомі, односельці, представники Кириківської селищної ради, військові, побратими, земляки… Неймовірно щемно востаннє прощальне слово промовила рідна сестра Олександра Щербака Валентина Рожко. Пані Валентина розповіла, яким чудовим братом був Олександр за життя і як загинув смертю хоробрих.
Колись у нікому не потрібній «спеціальній воєнній операції» в Афганістані, яку проводив кремль у 1979 –1989 роках, загинув двоюрідний брат Олександра Щербака – Костянтин Щербак. Сьогодні росія знову продовжує знущатися над українцями вже на нашій землі, проводячи таку ж саму «спецоперацію». Але ми віримо у наших захисників і у те, що скоро «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці…», адже на захисті нашої держави стоять наші славні герої, такі як Олександр Щербак, які віддають життя за нас, за Україну.
Олена ТЯГЛЕНКО
