Одинадцятирічний Артемко прокинувся від незвичного для вранішньої години шуму на кухні. Йому спросоння здалося, що то дзюрчить струмок. Але де він узявся в квартирі? Хлопчик обережно, аби не розбудити свого маленького друга – котика Марика, звісив ноги з ліжка, трішки посидів, прислухаючись до звуків. Потім потер долонями очі, намагаючись прогнати дрімоту. Нарешті просунув ступні в домашні капці й почалапав на світло.
– Тату, а що ти робиш? – спитав, углядівши батька за незвичним заняттям.
Чоловік здригнувся від несподіванки й ледь не випустив із рук п’ятилітровий бутель із рідиною. Повернувся на голос сина.
– Як бачиш, воду набираю, – Дмитро Володимирович усе ще тримав у руках пластикову посудину. – Малий, а ти чому не спиш?
– А для чого нам стільки води? – замість відповіді запитав Артем, помітивши, що вже кілька заповнених ємностей стояло під стіною.
– Може так статися, що будуть перебої з водою, – пояснив батько, заливаючи воду з-під крана в ще один бутель.
– А що, десь порив? Про це в інтернеті прочитав? – не вгавав із розпитуваннями Артем.
Хлопчик налив у чашку води, відпив трішки й присів на стільчик, стежачи за батьком. А той, завершивши набирати воду, впівголоса заговорив про інше.
– Синок, тобі доведеться вранці поїхати до дідуся й бабусі. Я тебе відвезу, – і, помовчавши, додав, – побудеш у них, можливо, й кілька днів, поки я не владнаю деякі справи.
– А ти? Без тебе нікуди не поїду! – вибухнув хлопчик. – Ми ж домовлялися, що я житиму тільки вдома й тільки з тобою. Мені що, школу пропускати? Та й Марика як залишу?
Легка тінь смутку ковзнула обличчям Дмитра. Він намагався бути спокійним, але рухливі м’язи на вилицях видавали внутрішнє хвилювання. Із того часу, як тяжка хвороба вирвала з родинних обіймів його дружину – Артемову маму, вони з сином мирно вживаються удвох. Бабуся з дідусем кликали внука до себе, але той категорично відмовився і залишився з татом. Якось ураз подорослішав, став надійним домашнім помічником, уважним, не за віком розсудливим. Самотужки навчився смажити яєчню, на прохання тата міг помити посуд чи навести лад у квартирі. Артем також мав відмінні оцінки в школі та відвідував спортивні секції вільної боротьби й хокею на траві. Інколи їх візитувала бабуся, але її допомога була зайвою – двоє чоловіків, батько й син, справлялися з усім самостійно.
Дмитро Володимирович, витримав певну паузу, якомога спокійніше проговорив.
– На нас напав ворог.
– Фашисти?
Хлопчик багато чув про минулу Велику війну від батька, який давно з інтересом і всебічно вивчає її історію, допитливо й скрупульозно розшукує маловідомі матеріали, отож удома на цю тему є чимало художньої й довідкової літератури. Син часто слухав татові розповіді про грозові сорокові роки минулого століття, а тому ворог у нього асоціювався саме з фашистськими (нацистськими) окупантами.
– Цього разу – рашисти. Путін оголосив спецоперацію, – пояснив Дмитро Володимирович спантеличеній новиною дитині. – Іншими словами – у нас війна.
Саме обізвався мобільний телефон. Дмитро уважно вислухав додзвонювача.
– Сину, мені вже час. Сам розумієш, сидіти вдома, коли небезпека загрожує всім нам, – це злочин! Зараз наберу дідуся – попрошу, щоб він приїхав по тебе.
– І я з тобою! Я теж буду… – упевнено почав Артем.
– Війна не для дітей, – суворо обірвав його батько, вкладаючи в рюкзак речі першої необхідності.
– Тату, сидіти вдома – це злочин! – не здавався хлопець, слово в слово повторивши за батьком його ж фразу. – Я теж хочу й буду захищати наш дім, наше місто. Ти ж розповідав про сміливих юних партизан і підпільників у роки Другої Світової. Вони мужньо боролися з ворогом – і я зможу.
Наразі в голові Дмитра заснували, мов навіжені, суперечливі думки: залишити хлопця на батьків і хвилюватися, як він буде без нього, чи узяти з собою… Але це ж небезпечно! Нарешті відважився на вердикт – готовий був його виголосити, як знову обізвався мобільний.
– Тату, слухаю! Добре, що ти зателефонував, – радо відреагував на дзвінок Дмитро. – Зможеш сьогодні забрати до себе Артема? Що? Що ти кажеш? – він увімкнув голосний зв’язок, і кімнату заповнив стривожений бас Володимира Михайловича: «Сину, я тобі кажу, як є: нарахував більше сотні одиниць ворожої техніки. Гул стоїть – мама не журись! А сморід від роботи двигунів такий, що за кілька метрів нічого не видно. Пруть селом без зупинки, не інакше, як на обласний центр. Ми з бабусею дуже хвилюємося за вас».
– Тату, я все зрозумів, за нас не переживай. Бережіть себе, – Дмитро вимкнув телефон і звернувся до сина: – Ти все чув? Ворог на порозі! Тож швидко вдягайся – ідемо! Беру тебе за умови, що слухатимешся беззаперечно!
– Куди йдемо? Ти так і не сказав, чим станемо займатися, – радо запитав Артем, нашвидкуруч натягуючи светра.
– На місці розберемося! А ти тепліше вдягайся, бо ночі холодні,– зауважив Дмитро Володимирович.
* * *
Батька й сина радо зустріли в бомбосховищі члени самоорганізованої групи спротиву. Приміщення давно не використовувалося за призначенням, тому кілька чоловіків і жінок на чолі з невгамовною Оксаною Миколаївною, місцевим депутатом, мели підлогу, викидали назовні всякий непотріб, розставляли стільці, із різного залізяччя ліпили лежаки та заносили матраци на випадок, якщо доведеться тут ночувати. Усі були заклопотані, однак поручкалися зі старшим прибулим, а хлопцеві подарували щирі усмішки.
– О, тепер ворогам точно буде непереливки! Артемко кожного одним прийомом завалить.
– Та ні з ким було його залишити, самі розумієте, – почав було виправдовуватися Дмитро.
– Нічого, у нас і для малого завдання знайдеться, – обізвався літній чоловік на ім’я Петро Юхимович і додав, перефразовуючи слова відомої пісні: – де дорослий не пройде, там малий герой пролізе.
– А тепер, друзі, до справи, – гукнула Оксана. – Здається, наші всі зібралися?
Її з усіх боків оточили добровольці.
– За інформацією, – жінка стривожено обвела поглядом товаришів, – ворог на підступах до міста, окупував найближчі села. Його мета – якнайшвидше вийти на головну трасу, що веде на столицю. Але, на скільки стало відомо, у сучасної орди є проблема: загарбники не орієнтуються на місцевості. Тож наше завдання – допомогти їм вийти на лінію оборони, точніше, потрапити прямісінько в пекло.
– І що ми маємо для цього зробити?
– Негайно розпочати демонтаж дорожніх знаків, щоб спантеличити та дезорієнтувати ворога! Жінок попрошу залишитися в сховищі на випадок, якщо хтось звернеться по допомогу. А ось для Дмитра Володимировича й Артема маю окреме завдання: у нашому мікрорайоні зніматимете таблички з назвами вулиць та номерами будинків.
… За кілька годин добровольці знову зібралися в бомбосховищі. Були стривожені, напруга зростала, хоча шок, непевність, розгубленість від перших годин повномасштабного вторгнення минули, але всі розуміли серйозність ситуації. Тепер же наперебій ділилися почутим і побаченим.
– У магазинах черги – люди намагаються закупити продукти про запас, тож полиці поступово порожніють. Алкогольними напоями ніхто не торгує.
– І на заправках черги.
– Особливої паніки не помітно, але містяни стурбовані, налякані невідомістю.
– У колишній артязі роздавали зброю. Кому не дісталася, почали виготовляти вибухові коктейлі. З’явилися перші блокпости. Партизани разом із військовими готові відбивати атаки російської армії.
– На вулицях встановили білборди з посланням росіянам. Знаєте, куди їх посилають?
Дорослі, хмикнувши, разом подивилися на Артема, який сидів поруч із батьком і чекав на свій звіт. Ніхто не наважився вголос повторити написи явно не для дитячого вуха. Чоловіки розсміялися, тим самим дещо розрядивши напружену атмосферу.
Несподівано надійшла інформація про першу російську бронетехніку, що з’явилася на одній з центральних вулиць. Нависла важка тиша.
– От гади, роз’їжджають, як у себе вдома! – вибухнув Іван Петрович, один зі старших добровольців. – Ви тільки погляньте, – він розвернув смартфон так, аби всі побачили відео, – зупиняються на червоне світло світлофора, корчать із себе порядних…
Аби не загострювати й так із високим градусом ситуацію, Оксана Миколаївна звернулася до юного товариша:
– Ну, Артемко, доповідай, як справився з завданням.
Хлопчик прокашлявся для солідності й чітким голосом відрапортував:
– Із татом і дядьком Андрієм зняли таблички на десяти будинках, – і, не приховуючи гордості, додав: – Я сам відкрутив аж три. Завтра знову підемо.
– Так ти молодець! – загукали присутні.
– Я пишаюся тобою, – прошепотів на вухо синові Дмитро Володимирович. – Тільки не зазнавайся, – й дав лагідного щиглика.
Надворі рано стемніло, і до бомбосховища з найближчих висоток потяглися мешканці. Було вирішено й членам ініціативної групи спротиву залишитися на ніч в укритті. Ніхто вголос не називав події, що відбуваються, війною, але всі розуміли: вона вже смертельним жаром дихає кожному в спину. Сиділи тихо, ледь чутно перемовляючись, в напрузі й тривозі. Чекали хоч якихось звісток. І вони не забарилися. Інтернет вибухнув відеофіксаціями першого бою в середмісті – біля колишнього артучилища окупантів зустріли бійці-десантники та добровольці.
Про цей бій знервованим переховувачам уже пізно вночі детально розповів очевидець. Він саме приєднався до своєї дружини, яка разом із сусідами ще звечора спустилася в сховище.
– Я доньку з онуком поїхав провідати, – пояснив чоловік свою присутність на протилежному кінці міста, – тож був неподалік, коли розгорівся бій. Наші зупинили ворожу колону, що рухалася у бік аеропорту з паливом для танків. Дехто з захисників, на жаль, заплатив за це власним життям,
Розповідь несподівано перервав жіночий плач. Усі схилили голови в зажурі. Стало тихо-тихо, аж у вухах зашуміло. Малий Артемко міцно притулився до тата, а той обійняв хлопчика й зашепотів заспокійливі слова.
– Уявляєте, – знову заговорив оповідач, – наші в кабіні однієї з розбитих машин знайшли… Щоб ви думали? – чоловік, інтригуючи, зробив паузу. – Не повірите – парадну форму та нагороди «За взяття Києва».
– Отакої! Підготувалися сучі діти! – загалділи присутні.
– Кажуть, вони були впевнені, що за три дні візьмуть Київ і проведуть свій парад на нашому Хрещатику.
– Мерзотники!
Артема такі дорослі розмови бентежили. Сльози готові були ось-ось бризнути з очей, проте він мужньо тримався. Усе тулився до тата, тримав того за руку, боячись відпустити від себе. Була пізня година, та він ніяк не міг заснути. Тривожні думки бігли додому, де в самоті чекав на нього Марик. Цього котика подарувала онукові бабуся на день святого Миколая. Чотирилапко у чорній шубці із плямою на шийці, наче краваткою, та такими ж білими рукавичками-шкарпеточками на кінчиках лапок одразу припав Артемові до душі. Пухнастик теж прив’язався до хлопчика. Майже відразу почав спати з ним в одному ліжечку, тож тепер будить уранці замість будильника, муркотить, лагідно торкаючись лапкою щоки друга. Він, як той песик, виконує будь-які команди юного господаря. Ще хвостатий учень «готує» уроки, сидячи поруч зі школярем на столі, зазирає у підручник, наче й справді щось має в тому толк. А вечорами, коли батько з сином відпочивають на дивані перед телевізором, а то й просто з книгою, чи ведуть тихі бесіди, котик вмощується між ними, настовбурчивши вушка, прислухається до розмови. Для Марика в домі завжди знаходиться смачненький шматочок м’яса чи корисні кульки котячого корму. А якось Артем із друзями навіть день народження влаштовував для свого улюбленця. Тепер же їх розділяє тривожна ніч… І дрібні сльозинки мимоволі покотилися по дитячих щоках.
– Сину, усе буде добре, спи, – обізвався Дмитро Володимирович, почувши у напівтемряві тихе схлипування. Він чомусь подумав, що хлопчик розтривожився через останні події.
– Не спиться щось… Усе про Марика думаю. Як він там сам, без мене. Може йому пити хочеться, а поруч нікому водички подати.
– Ми йому вдосталь корму й води залишили – то нічого з твоїм котом не трапиться, – спокійно зауважив Дмитро.
– Тату, як ти так можеш казати – він же член нашої сім’ї. Сам же говорив, що у кожної тваринки є іскра Божа, хоч і німа, – збуджено зашепотів Артем.
Серце у Дмитра якось воднораз заятрило від болю й забилося від щемної радості: незважаючи на всі перипетії, що випали на долю Артема за останні кілька років (батькові було дуже шкода малого), хлопчик не зачерствів душею. Подумалося, що, мабуть, таки правильно він виховує сина. Від такого відкриття у чоловіка засвербіли очі від солоної роси.
– Завтра вранці навідаємо твого Марика, – лагідно промовив, – а тепер спи.
Нарешті хлопчик заснув зі щасливою усмішкою. Певно, йому в сновидіння завітав Марик – його хвостатий дружок, миле грайливе кошенятко.
А ранок приніс нову порцію новин. Місто прокинулося в тривозі – у повітрі витала неясність, від якої боляче стискалося в грудях. В Інтернеті ширилися повідомлення про поодинокі сутички військових та партизан із окупантами. Оксана Миколаївна поділилася інформацією, отриманою від штабу добровольчого формування міста, що збирав відомості про пересування ворога й координував сили спротиву.
Загарбникам не вдалося захопити місто, тож взяли його в облогу. Вимушені ночувальники потихеньку залишали сховище, аби якнайшвидше дістатися домівок. Поспішили до свого Марика й Артем із татом. Хлопчик, перш ніж самому поснідати, погодував друга, потім із ним трішки погрався.
– Тату, – звернувся до батька, – у мене є намір забрати котика з собою. Дивись, що я придумав: у переноску покладемо невелику подушечку, щоб йому було м’якенько, прихопимо корму. І поки ми будемо на завданні, Марика наглядатиме хтось із чергових.
Дмитро Володимирович гигикнув.
– Кмітливий ти у мене! І турботливий. Справжній котячий тато.
– Не насміхайся, – парирував хлопець, – знай, коли я виросту, піду вчитися на ветеринара, щоб допомагати не тільки котикам, а й іншим звірям.
* * *
Містяни стали помічати на доріжках, стовпах та будинках якісь незрозумілі мітки, що в темний час доби було добре видно. Ніхто точно не знав причину їх появи, тож із штабу надійшов наказ про всяк випадок знищувати.
Артем та ще кілька дорослих віднайшли кілька таких позначок. Хлопець, схопивши балончик, брався ретельно зафарбовувати, чим заслужив похвалу від старших. Дмитро Володимирович, слідкуючи за вправними діями сина, дивувався його спритності, навіть відвазі, адже не очікував, що його лагідний поступливий хлопчик не просто не спасує перед небезпекою, а й проявить неабияку ініціативу. Він вважав Артема ще досить малим, а той виявися справжнім героєм тоді, як деякі дорослі губилися, впадали в депресію, опускали руки.
– Тату, – син вивів батька із задуми, – он та мітка на щиті досить зависоко намальована – мені не дістати. Де б оце драбину роздобути…
Вони саме ходили в пошуках позначок спорожнілим середмістям, і ця пустка жахала. Поодинокі перехожі, що траплялися їм на шляху, переміщалися швиденько, бо сирени періодично нагадували про небезпеку. Більшість містян узагалі не наважувалася залишати свої домівки, ховаючись у ванних кімнатах чи, керуючись інструкціями, облаштовували схованки в коридорах квартир між двома стінами. Хтось спускався в підвали, на превеликий жаль, в більшості необлаштовані. Доводилося самотужки в них наводити лад, адже ніхто ж спеціально не готувався до розмиру, тим більше не чекав такої підступної агресії з боку найближчого сусіда. І хоча ще за кілька місяців поспіль до початку збройного нападу вже говорили пошепки про його можливість, а дехто навіть підготував так звану тривожну валізку, війна увірвалася в мирне життя неочікувано.
Тепер, незважаючи на невизначеність і відсутність конкретних дій місцевої влади, люди, від малого до великого, самоорганізувалися. Встановили чергування у під’їздах, особливо коли вимикалося світло. Небайдужі, спільно з працівниками ресторану «Рідне місто», готували їжу для добровольців та вояків на блокпостах. Жінки, поки чоловіки штурмували військкомат чи поповнювали ряди тероборонівців, плели захисні сітки й передавати захисникам. Волонтери, отримавши першу гуманітарку з інших регіонів країни, роздавали тим, хто її потребував. Словом, кожен, як міг чи умів, приєднався до загальної справи боротьби з ворогом.
Скориставшись зеленим коридором, у небезпечну евакуацію під обстрілами подалися родини з дітьми.
А загарбник не переставав плекати надію захопити місто, тож, намагаючись залякати, приборкати непокірних, обстрілював передмістя з гармат, скидав бомби на мирні оселі, об’єкти інфраструктури, залишаючи цілі житлові квартали без світла, води, тепла. Та мужнє місто жило й не збиралося віддаватися на поталу загарбникам.
– Де б оце драбину роздобути… – повторив за сином Дмитро. І доки батько розглядався довкола, Артем уже стукав до найближчого офісу. Вийшов сторож і, почувши прохання, виніс драбину й допоміг установити.
– Подайте, будь ласка, балончик із фарбою, – звернувся хлопець уже з верхнього щабля. І тієї ж миті робота в його руках закипіла.
– Спритний у вас хлопчина, – зауважив сторож.
– Ваша правда, він такий, – не без гордості погодився Дмитро.
Надвечір зморені батько з сином та іншими з їхньої групи шукачів міток повернулися в укриття, де вже зібралося чимало людей. За столом розмістилася їхня ініціативна група. Тихо говорили.
– Ми щось пропустили? – пристав до гурту Дмитро.
– Та ось знайшли в Інтернеті перехоплені нашими службами й оприлюднені розмови російських військових зі своїми рідними, – пояснила Оксана Миколаївна й прочитала вголос: – «Ми спокійно в’їхали в місто, а тепер виїхати не можемо. – А для чого ви туди в’їжджали? – Та мали таке завдання.
– І що? – Жодна наша колона не вижила».
– А я то думаю, чого це вони, рухаючись на Київ, віднедавна уникали сунути в місто, а подалися через Червоне село, – обізвався Іван Кирилович, який ще першого дня війни приєднався до їхньої групи.
– Кажуть, учора вночі світили «баньками» авто саме на об’їзній – більше години йшла техніка.
– Ішла та не дійшла! – зі знанням справи резюмувала миловидна жіночка, яку всі кликали Павлівною.
– Навколо міста з перших днів повномасштабного вторгнення діяли невеликі групи добровольців, то вони й дали прочуханки другій армії світу – так, здається, русня сама себе називає.
– А я чула, – знову подала голос Павлівна, – що одна з груп російської бронетехніки заблукала на наших дорогах.
– А чому тут дивуватися? Росіяни мали з собою карти часів Другої Світової війни. Тож і рухалися тими ж шляхами, що колись і німецькі війська, не орієнтуючись на місцевості, де ми і такі, як ми, добровольці, познімали дорожні знаки.
Присутні голосно розсміялися.
– Не знаєш броду – не лізь у воду!
– Це правда, друзі! Думаю, ми з вами теж причетні до того, що ворог притишив свій бравий похід на столицю, – Іван Кирилович обвів уважним поглядом присутніх, а, помітивши малого Артемка, додав: – Саме завдяки й таким юним героям, як оцей, окупанти втратили боєздатність, а з часом дременули з нашої землі, облизавши макогона.
– Вдячний за теплі слова про мого сина, – обізвався Дмитро Володимирович.
– Це ми маємо дякувати таким, як ви з Артемом, і сотням і тисячам інших простих людей, справжнім героям, хоча себе вони такими й не вважають, але які своїми діями зупинили загарбника, – в один голос заговорили присутні. – Ви маяк, приклад мужності й відваги…
* * *
– Ось ми нарешті й удома, Марику, і більше не доведеться ховатися в укритті, – Артем випустив на волю з переноски свого улюбленця. Майже місяць пухнастик прожив в імпровізованій клітці, і тільки зрідка малий хазяїн виводив його на поводку дихати свіжим повітрям. Тож тепер котик, отримавши свободу, хазяйновито обійшов кімнати, зазирнув на кухню, потім повернувся до хлопчика, заліз йому на коліна й замуркотів на знак вдячності й задоволення.
У двері подзвонили.
– А я до тебе, внучок, із гостинцями, – поріг квартири переступив усміхнений дідусь Володимир Михайлович. Оце вперше після окупації, а потім і звільнення села чоловіку вдалося навідати рідних. Обійнявши хлопчика, він виклав на стіл бабусині свіжі пиріжки й трофейний сухпайок.
– Дідусю, і де це ти взяв? – поцікавився внук, виймаючи з коробки їстівне начиння чужинців.
– Із підбитого за селом ворожого БТР. Можеш роздивитися, чим харчуються рашистські вояки.
– Сподіваюся, ми це не їстимемо, – до кімнати зайшов Дмитро, узяв до рук кілька консервних міні-бляшанок, уважно вчитався в наклейки, – тим більше продукти-то прострочені.
– Хлопці, у мене до вас дуже важлива справа, – наразі заговорив Володимир Михайлович.
– Коли так, то всі справи краще розглядати за чашкою чаю – я щойно заварив, до пиріжків саме смак, – і Дмитро запросив до столу.
Випили солодкого напою з бабусиними смаколиками.
– Словом, – почав Володимир Михайлович, – у мене є деякі заощадження, невеликі, та все ж, – витримав паузу, – то я хочу віддати їх на потреби нашої армії. Що ви на це скажете?
Хлопці зосереджено уставились на діда.
– А знаєш, тату, ти це правильно вирішив. Я оце подумав, що й ми з Артемом маємо долучитися до цієї благородної справи, – Дмитро на мить замовк, щось обмірковуючи. – Чи ти не будеш проти, якщо ті кошти за паї, що ти нам дав на купівлю авто, ми теж спрямуємо на підтримку наших збройних сил?
Батько, наче ненароком, утер непрошену вологу з очей і мовчки, проте задоволено, міцно потиснув сину руку. Раптом Артем згадав, як перед самісінькою війною на сімейній раді було вирішено придбати автомобіль, щоб, як казав дідусь, вони з татом мали змогу частіше приїздити в село й допомагати стареньким. Як тоді хлопчик радів! Навіть уявляв себе за кермом новенької машини – ну, ще не їздити, а хоча б посидіти. Та з початком війни ця мрія вислизнула з рук, луснула, наче повітряна кулька.
– Синку, а ти чого мовчиш? – чоловіки разом подивилися на хлопця.
Артем зовсім по-дорослому зреагував на родинне рішення:
– Нехай це буде нашим скромним внеском у перемогу!
25.05.2024
У серпні 2022 року за стійкість, особисту мужність і героїзм, зразкове виконання громадського обов’язку, виявленні при захисті незалежності та територіальної цілісності України, Всеукраїнське об’єднання «Країна» відзначило одинадцятирічного героя-захисника з Сум Артема Хілька Знаком народної пошани – орденом «Єдність та воля», а також нагородило медаллю «За гідний вчинок». Такої честі хлопець удостоївся за дотримання моральних принципів у житті, готовність прийти на допомогу, відчуття власної відповідальності за своє життя та життя оточуючих.
Наталія РОЗТОРГУЄВА
Дякую, низький уклін!