Коли в Охтирці точилися важкі бої, Олександру доводилося оперувати і місцевих цивільних, і українських, і російських військових. І буквально жити в лікарні. Історія хірурга з прифронтового міста.
Охтирська лікарня на Сумщині розташована близько 50 км від кордону з Росією. Вона єдина такого рівня, що обслуговує зону активних бойових дій прикордонного району.
Олександр Лисенко потрапив сюди ще інтерном майже 20 років тому. І залишився працювати ургентним хірургом. Став завідувачем хірургічного відділення і виконувачем обов’язків головного лікаря.
Тут одружився, тут народилися його діти. Тут його й застав початок повномасштабного вторгнення Росії. Тоді ні Олександр, ні директор лікарні Ігор Гресько не розуміли, що конкретно їм робити. Вирішили діяти по ситуації.
Перевезли до лікарні свої родини, щоб бути всім разом.
І створили бригади медиків – хірурги, анестезіологи, ортопеди, медсестри, санітарки – і медзаклад, розрахований на 350 ліжок, перетворився на мурашник, адже працював тут не лише штатний персонал, а й небайдужі місцеві.
«Станом на 24 лютого 2022 року наша лікарня була заповнена майже стовідсотково, – згадує Олександр.– Але після повномасштабного вторгнення залишилися лише важкі хворі, які перебували в реанімаційному та хірургічному відділеннях. Приблизно сто пацієнтів. Решта виїхали з Охтирки».
Працювали цілодобово в екстремальних умовах
«Ми лягали спати й не знали, чи прокинемося вранці, – каже хірург. – Росіяни бомбардували місто в основному вночі. Після кожного літака, що пролітав, до нас потрапляло пару десятків поранених. Оперувати їх неможливо, бо лунають вибухи, потрібно спускатися в укриття. Але ми все одно надавали меддопомогу, не ховалися».
Найбільше поранених тут зареєстрували на третій день повномасштабної війни, 26 лютого, коли російські війська скинули на військову частину декілька бомб.
«За чотири години після авіаударів до нас привезли понад 70 поранених, – пригадує Олександр. – Їх діставали з-під завалів, у всіх були травми різної важкості».
Єдине, що тримало тоді Олександра в ресурсі – віра в те, що все скоро закінчиться, росіян вдасться вибити з України і життя повернеться до того, яким було раніше.
Реальність виявилась іншою. Активні бойові дії на Охтирщині тривали, місто накривали з різних видів зброї: гранатометів, “градів”, мінометів, важкої ствольної артилерії. Та найстрашнішим було саме авіаційне бомбардування. Олександр розповідає, що зазвичай атаки починалися об одинадцятій вечора і тривали до опівночі.
Російські армійці скидали бомби на все місто: міську раду, нафтобазу, ТЕЦ, центральні вулиці, спальні та дачний мікрорайони, військову частину.
За цей період лікарня надала меддопомогу 550 людям, додає Лисенко: «Пацієнти поступали з різними травмами, здебільшого мінно-вибуховими пораненнями».
Морально найважче Олександру було обирати, кого рятувати насамперед: «Доводилося сортувати людейза тяжкістю поранення. Ми розуміли, що, зосередившись на комусь одному, втрачаємо дорогоцінний час, а значить – і життя людини. Якщо пацієнт може ходити, він легкий, ним займається одна бригада, якщо не може, його передають бригаді, де є досвідченіші лікарі. А коли поступає 20 поранених, а операційних лише п’ять, ми вирішували, хто може почекати, а хто вже в агонії, і вже нічого не допоможе».
Олександр пригадує, що йому в інтенсивній терапії дуже не вистачало персоналу, треба було перевозити поранених і до Сумської обласної лікарні, але оскільки Охтирка була відрізана від Сум, доправляли хворих до полтавської та харківської лікарень. Відстань від Охтирки до Сум, Полтави та Харкова майже однакова – приблизно 120 км.
Першим пацієнтом, якого тут оперували після початку вторгнення, став поранений російський військовий. Як тільки хірурги росіянина підправили, по нього приїхали українські військові.
Тоді у коридорі зіткнулися два колісних крісла: в одному сидів російський солдат, а в іншому – хлопчик, який постраждав від обстрілів з гранатомету.
Коли вони зрівнялися, лікарі сказали російському солдату, мовляв, дивись, з ким ви воюєте – з дітьми! На що той відвернув голову і промовчав.
Олександр пригадує першу прооперовану дитину під час вторгнення. 7-річна Аліса потрапила під обстріл «Градів» разом з дідусем на околиці Охтирки. Не встигли добігти до укриття в дитсадочку.
Дідусь упав на землю і прикрив онуку собою. Загинув на місці. Аліса з важкими травмами, несумісними з життям, опинилася на операційному столі. За добу померла в лікарні.
Найважчі пацієнти для хірурга
«Найстрашніше, коли на твоїх очах помирає дитина, а ти нічим не можеш їй допомогти, бо поранення несумісні з життям, – каже. – Надзвичайно важко було дивитися на 7- річну Алісу. Поки ми піднімали її до операційної на п’ятий поверх, мама тримала донечку за ручки, а та все питала: “Мамо, я ж не помру?” І всі ми, і мама, і лікарі, і анестезіолог, запевняли її, що ні, не помре. Хоча всі розуміли, що нічого хорошого там вже не буде: дуже важкі поранення були. Множинні ураження тулубу, все тіло наскрізь прошите — пробите уламками».
Страшно і коли не вдається врятувати дитині її рідних. Якось в лікарню привезли 34-річку мешканку Тростянецької громади. Вони з 12- річною донькою вийшли з дому за хлібом та потрапили під обстріл. Мама прикрила дитину власним тілом, впавши з нею на землю. В результаті жінка від отриманих поранень померла в лікарні, а дівчинка залишилася неушкодженою.
«Уламок з реактивної установки залпового вогню увійшов пацієнтці в ліву сідницю і вийшов біля правої лопатки, – згадує Лисенко. – Ми оперували жінку понад три години, але врятувати не вдалося».
Окрім травм внаслідок обстрілів, в лікарню потрапляють місцеві жителі з апендицитами, виразками, онкозахворюваннями, грижами, загостреннями хронічних захворювань тощо. Вагітні народжують.
Якось під час кесарського розтину росіяни почали авіаатаку, – пригадує Олександр. – Приміщення здригнулося, по стіні пішла тріщина, вікна вилетіли. Наші колеги з пацієнтами спустилися до укриття, а ми не могли покинути жінку на операційному столі, тому продовжували працювати під гучні вибухи. Мама й малюк вижили. І це головне».
На допомогу прийшли земляки
У ніч з 7 на 8 березня 2022 року росіяни розбомбили ТЕЦ. Охтирка залишилася без опалення. Не було електропостачання. Лікарню живив дизельний генератор, тож у реанімації, операційному блоці та приймальному відділенні електрика була.
Після тієї атаки медикині з дітьми, які до цього мешкали в сховищі медзакладу, евакуювалися в більш безпечні місця. У лікарні з понад 600 працівників лишилось трохи більше 200.
Рук катастрофічно не вистачало, тому медики долучали небайдужих місцевих допомагати з пораненими. Медперсонал буквально жив у лікарні, працювали цілодобово, їм треба було щось їсти. На допомогу знову прийшли місцеві: приносили, що в кого було. І попри те, що тоді через оточення дістати харчі було проблемою.
«Одна бабуся прийшла до нас з двома палицями та тряпчано-плетеною сумкою, — каже Олександр Лисенко. – Витягує звідти банку сала та свої ліки від тиску, серця і знеболювальні. Ці медикаменти їй самій були вкрай важливі, але вона віддала їх пацієнтам лікарні, мовляв, їм потрібніше».
Як з’ясували потім, стан здоров’я бабусі через те, що вона залишилася без ліків, не погіршився. Олександр каже, що з нею все добре.
Як живе прифронтова лікарня зараз
Згодом, коли росіян вдалося відіграти від Охтирки, Рада Нацбезпеки вручила йому відзнаку – «За особистий внесок у справу національної безпеки і оборони України, зразкове виконання службових обов’язків та професіоналізм».
Олександра Лисенка призначили меддиректором Охтирської лікарні. Він поєднує цю посаду з роботою хірурга.
У березні 2024 року на Охтирщині знову почалися інтенсивні обстріли.
Запеклі бої вели на території Великописарівської громади, якій дали статус зони бойових дій і оголосили обов’язкову та примусову евакуацію дітей.
Ворог знищував Велику Писарівку та села громади керованими авіабомбами, скинувши на неї за два тижні майже 300 КАБів.
Звідти цілодобово везли поранених. Як військових, так і цивільних. Зараз їх вже менше. Оскільки Охтирська лікарня обслуговує Великописарівську громаду, саме охтирські лікарі оперують поранених і рятують їм життя. Це насамперед пацієнти з множинними осколковими пораненнями.
Наприклад, нещодавно оперували чоловіка, якому металевий штир пройшов через тазову кістку і застряг у глибині над входом у малий таз. Чоловіка врятували.
Хірург розповідає, що до них регулярно потрапляють пацієнти з розчавленими або відірваними руками чи ногами. Кінцівки доводиться ампутувати.
Трапляються пацієнти з глибокими пораненнями грудей та живота. Якщо наскрізь прошите серце – людину врятувати не вдається. Був тут і такий пацієнт.
Окрім наслідків обстрілів люди отримують ушкодження і в побуті. Наприклад, був 22- річний хлопець, який пиляв бензопилою дерево не зверху вниз, а знизу вгору, пилка відскочила та врізалася йому в шию. Оперували.
Видаляли іншій людині кісту розміром з половину футбольного м’яча.
«Наразі у лікарні шість операційних: у хірургічному відділенні, відділенні акушерства і гінекології та у ЛОР-відділенні, – каже Олександр. – Хірургія має лапароскопічну стійку із 30-кратним збільшенням, за допомогою якої роблять малоінвазивні втручання: видалення каменів, апендицитів, жовчного міхура, деякі гінекологічні та урологічні операції».
Наразі Охтирська районна лікарня має статус кластерної на 350 ліжок і надає всі види медичних послуг, нікуди нікого не відправляє. Все це завдяки новим відкритим відділенням, і новим договорам з НСЗУ.
Обсяг послуг збільшився, лікувати є кого, є чим та є кому. Щоправда, є невеликий брак лікарів.
«Ніхто хоче працювати в прифронтовій лікарні, всі хочуть їхати на захід України, — каже Олександр Лисенко. — Тому виник дефіцит кадрів. Ми раді, що до нас цьогоріч прийшло 12 інтернів. Тож, в основному робочих рук вистачає.Особисто я і моя родина нікуди не будемо виїжджати. Тут наша земля, тут наш дім. Хай вони (росіяни) звідси забираються, а не ми!».
Оксана Ковальова
