Про Майдан уже багато написано. Революція Гідності увійшла у нашу новітню історію. Революція нас змінила, зірвала маски і показала хто є хто насправді. Бо саме в часи великих випробувань це дуже чітко видно. Ті люди, що полягли на Інститутській, на Грушевського, свідомо йшли беззбройними під кулі…
А потім почалася війна. Боротьба із російським загарбником триває й досі. Небесна Сотня і загиблі захисники російсько-української війни – навічно наші ангели і наші арбітри. А ті, що пройшли крізь Майдан, ті, що стояли і вистояли, назавжди запам’ятали і можуть свідчити, як було насправді.
СПОГАДИ ОХТИРЧАНКИ ОЛЬГИ КОСАРЄВОЇ
«Рік 2014…
18 лютого. 2.00. Виїхала на майдан разом із Володимиром Гейком. З нами був особливий вантаж – ціла сумка касок для наших хлопців із Сумського намету.
9.00. Усі делегації із Сумської області зібралися у нашому наметі. Цього дня мала відкритися сесія Верховної Ради з порядком денним: « Про зміни в Конституції» щодо обмеження повноважень Президента. Людей була сила-силенна…
10.00. Усі вирушили до будинку ВР через Інститутську. Жодних передчуттів і тривоги не було. Це був «рядовий» черговий похід Майдану зі своїми вимогами. Підійшли до Верховної Ради. Рибак довго не відкривав сесію і невдоволення майданівців наростало. З боку вулиці Грушевського чулися вибухи, небо було чорне від горіння шин. Непомітно вибухи докотилися до Маріїнського парку. Крики, вибухи, але ніхто й кроку не рушив з місця. Заспівали Гімн України. У відповідь на це правоохоронці пустили сльозогінний газ. Це дуже неприємна штука – в горлі відчуття кисло-гіркого смаку. Ми одягнули пов’язки, щоб якось убезпечити себе.
11.00. Я вперше почула, що почалися сутички на Шовковичній – «Беркут» пішов у наступ. Основна маса людей продовжувала чекати відкриття сесії біля будинку Верховної ради. Поруч зі мною стояли жіночки, очевидно киянки, розмовляли: « Я з дому всі ковдри й килими винесла на Майдан, а самі вкриваємося простирадлами». Почалася метушня. Уже з’явилися перші поранені. Через пару годин у Будинку Офіцерів, поряд з яким ми стояли, запрацював перший госпіталь. Можливо, уже були й перші вбиті. Мітингувальники почали відходити. Я вирішила добиратися до Майдану через Шовковичну. У руках тримала прапор «Охтирка».
12.00. Вулиця Шовковична. По цій тихій вуличці люди відходили від Верховної Ради, сесія так і не відкрилася. Відступаючих зустрічав легіон «Беркут». Ми зустрілися віч-на-віч – беззбройні мітингувальники і всеозброєні захисники влади. Мені здавалося, що все відбувається наче у німому кіно. «Беркут» пішов у наступ. Били кийками жінок, чоловіків без розбору, всіх вряд. Переді мною стояв хлопець із коктейлем молотова в руках і кричав «Не розбігайтеся!» Але налякані люди побігли хто куди. . Ми стояли біля будинку №22/1. Закритий під’їзд. Люди наче в оціпенінні. Раптом якийсь дідусь опам’ятався, що знає код доступу. Так відкрили двері і ми, чоловік двадцять, заскочили туди і опинилися у великому дворі-колодязі із старих сталінських висоток. Здалося, що це був порятунок. Стіни будинків двигтіли і здригалася земля під ногами, гіркий дим виїдав очі і забивав дихання, але ми були в безпеці. Години півтори сиділи в цій мишоловці, а потім по кілька чоловік почали вибиратися на вулицю. Перед очима жахлива картина: все чорне довкола, під ногами гільзи. Від диму не видно навіть сусіднього під’їзду. Куди йти? Виявляється, ми в облозі, скрізь кордони міліції. Випускають старих і малих. Мене з прапором не випустили. Довелося відступати на вулицю Пилипа Орлика до Бессарабського ринку. Це майже один кілометр. Там вільно і спокійно. А Хрещатик палав. Здавалося, що горить КМДА, та це палали шини під будівлею міськради.
14.00. Дісталася свого намету, стала приходити до тями. Там були свої. Мирослава відразу дала молока. Дивно від тиші і від того, що порідшало людей. У нашому наметі їх залишилося з десяток. А вранці було чоловік сорок. Зайшов керівник Сумської делегації Олександр Лисенко. Він вперше повідомив про жахливий розгін Майдану. Ті, що були поряд, звичайно, його не слухали. Хлопці були на Грушевського. А ми з Мирославою почали готувати їм чай, каву, бутерброди, як завжди.
16.00. У намет зайшов якийсь хлопчина і спокійно сказав: «Жєнщіни, я би вам посовєтовал покінуть палатку». Ми вийшли з намету і заніміли: барикади, що захищали нас ( ми були крайні від вулиці Грушевського) розгромлені. У кількох метрах від намету стояв БТР.
З цього моменту ми почали дослухатися до «Голосу Майдану» Жені Ніщука, який був на сцені і коригував дії всього Майдану. Хлопці пішли на барикади, а жінки – за сцену. Це було найбезпечніше місце. Так ми думали тоді. Як виявилося згодом, це була пастка, бо скрізь сиділи снайпери: і в Будинку Профспілок, і на готелі «Україна», і на Жовтневому палаці. Ми були під прицілом.
18.00. З боку Жовтневого на Майдан почав наступати «Беркут». Несамовито гуркотіли їхні щити, зусібіч лунали постріли, вибухали світлошумові гранати. І тільки чорні пасма диму від горіння шин захищали нас, захищали Майдан, створюючи димову завісу.
19.00. Наш намет згорів за 45 секунд. Він був нашим прихистком близько 90 днів і ночей. Згоріли наші речі, які не встигли забрати, бо ще сподівалися на повернення додому. Потім згорів «Донецьк», за ним «Коломия». Намет коломийчан був справжньою фортецею із запасом дров і, навіть, із собакою. Згоріло все! У цей час на Майдані залишилося чоловік 200-300. Кияни, що весь час підходили на Майдан, дуже нам допомагали. Щодня нас було не менше 2000 чоловік. А в цей день Києву «перекрили кисень» – зупинили метро і весь транспорт. Женя кричав зі сцени до киян, щоб вони приходили на допомогу. І люди почали підходити. Але все одно, нас було дуже мало.
20.00. Перегорів екран на Будинку Профспілок. Стало зовсім темно. Сцена ще жила. Ми сиділи біля Лядських воріт 10 чоловік, п’ятеро охтирчан, двоє із Недригайлова і троє із Сум. Із Охтирки, окрім мене – Мирослава Лисенко, Вадим Косарєв, Андрій Гончаренко, Володимир Гейко. Вже пізніше я прочитала, що саме біля Лядських воріт було поранено медсестру Лесю Журахівську з Кременця. Снайпер ледь не зачепив їй сонну артерію. Ми думали, що ж робити далі? Женя Ніщук допомагав: він постійно говорив – із беркутівцями, з колегами по сцені і підтримував нас. Від нього ми почули, що довкола Майдану сновигають «тітушки» – з боку Великої Володимирівської і Бессарабки. Саме там забили на смерть журналіста із Києва Вячеслава Веремія. Ми вирішили йти у Михайлівський Собор. Спочатку послали розвідку, Мирославу з Володею. Вони пішли першими, ми за ними. Мобільний зв’язок був відключений. Нас «відрізали» від світу.
23.00. Підходимо до Собору. Скрізь стривожені люди, вхідні ворота відчинені, і люди йдуть невпинною веремією. Найбільше вразило, що в Михайлівському не було відчуття страху, відчаю, розгубленості. Монахи спокійно розміщували людей, але всім місця не вистачало. Біля іконостасу діяла «операційна». Прямо перед іконами кілька хірургів робили операції. Поранених заносили і виносили. Інколи виносили ноші з накритими простирадлами.
Дуже хотілося відпочити, але не було навіть де присісти. Ми знайшли якісь картонні коробки, розібрали їх і розмістилися біля центрального входу. Напевно, на вулиці був мороз, бо лютий же, але ми не відчували холоду.
МАЙДАН НЕ ЗЛАМАЛИ
19 лютого. 2.00-4.00. Перепочивши, наші хлопці пішли розбирати ліки, які встигли винести з Будинку Профспілок. А за стінами Собору лунали вибухи і метрові стіни Михайлівського здригалися, наче іграшкові. Автомайданівці запрошували людей поїхати перепочити до киян на Нивки, Лук’янівку. Дехто з наших поїхали. Потім розповідали, як кияни їх гостинно зустрічали.
4.00-6.00. «А що ж робити далі?», – запитую у Володі Гейка. «На ранок – побачимо», І ранок дав нам відповідь. Почало світати. Починався новий день. Через розчинені ворота йшли люди, багато киян. Вони несли все, що могли: одяг, харчі, воду, ліки. Ми робили склади прямо серед двору. З барикад приходили хлопці – виснажені, брудні, мокрі, бо їх поливали водою ще з вечора 18-го. Речі, що приносили кияни, ми роздавали нашим захисникам, щоб переодяглися.
Ще вночі ми почули звістку – згорів Будинок Профспілок, а там же серце Майдану! Там було все – від кухні до госпіталю. Весь третій поверх було завалено коробками з ліками. На сьомому був госпіталь. До цього часу невідомо, хто і що було врятовано?
7.00. Зранку приїхали наші: Володимир Лисенко, Григорій Мірошниченко, Костянтин Глущенко, Руслан Волошин. Нам стало затишніше, нам уже не було страшно.
10.00. Ми на Майдані. Це якийсь Апокаліпсис! Живою була тільки сцена. Згорів «сбербанк росії», димів Будинок Профспілок, скрізь сажа, вода, дихати важко і… знову страшно. Ми пішли в КМДА. На другому поверсі знайшли собі місцину. Відсипалися майже весь день.
19 лютого. Було спокійно, без провокацій. Протягом дня люди наводили порядок – збирали сміття каміння в мішки. На сцені виступали промовці. Майдан оживав, людей побільшало, кияни все підходили.
ДУХ МАЙДАНУ
20 лютого. Зранку підняли всіх по тривозі, але обійшлося. Наші хлопці ходили кілька разів на барикади, їх знову відновили. У хід ішло все, навіть ліси від реставрації будинків, кіоски, шини, мішки із снігом. Все йшло на укріплення.
9.00. У КМДА з’явилися перші поранені. Киянин Юрій сидів на східцях із перев’язаною головою. Тож ми звільнили місце для поранених. Ми з Вадимом вирішили їхати додому. А наші пішли на укріплення барикад і суботник на Майдані. Тож, всього жаху, що був потім, ми не бачили.
До вокзалу від Хрещатика йшли пішки, бо транспорт не працював. Завили сирени «Швидкої». Здавалося, що вони летять з усього Києва в одному напрямку – на Майдан. Цей звук і досі в моїй голові. Машина за машиною летіли і сигналили про небезпеку. Було зрозуміло – трапилося щось жахливе. Це були перші жертви Небесної Сотні. Почався відстріл еліти нації. Ми підходили до вокзалу, а назустріч ішли хлопці із Івано-Франківська, у військовому одязі, з прапорами. Їх був цілий загін. Ми привіталися «Слава Україні!». Хлопці йшли на підмогу. Майдан кликав. Скільки їх повернулося з Майдану? Сьогодні, дивлячись на Стіну Пам’яті Небесної Сотні, впізнаю не одного хлопця з Івано-Франківська…
15.00. Нам вдалося взяти квитки на потяг «Київ-Луганськ». Поряд в купе сиділа одна молода особа, із кимось щебетала про те, «как прикольно сегодня било на Троещине, все остановилось». Час від часу вона кидала на нас погляд і кривилася. На нас, та інших схожих пасажирів. У вагоні стояв запах диму, запах Майдану.
27 лютого. Небесній Сотні – 9 днів. Ми з сестрою приїхали до хлопців на Інститутську. Вулиця, наче жива рана, зі слідами куль снайперів, з плямами крові на бруківці. І гори квітів, і світлини тих, хто ніколи вже не повернеться до свого дому, бо останній дім знайшли тут. Уклонившись Героям Майдану, пішли до «свого» під’їзду, який 18 лютого врятував мені життя. За кілька метрів від Шовковичної 22/1 висить табличка «На цьому місці Антоніна Дворянець була забита кийками «Беркута» на смерть». На Інститутській також скрізь таблички з іменами загиблих. У Михайлівському Соборі – оголошення: «Найближчий морг – за адресою…».
Поряд стояв санітарний намет. І Дух Майдану літав скрізь. Михайлівський Собор, як і тисячу років тому, знову захистив і врятував життя українців від навали яничарів ХХІ століття. 27.08.2015рік».
Наші загиблі захисники – наші ангели. Пам’ятаймо кожного, хто віддав життя за усіх нас.
Спогади записала
Валерія Бакуліна
