На війні загинув Артем Соловйов.
На Алеї Слави в Охтирці гірко й людно. 19 лютого місто схилило голови, прощаючись із тим, чия мужність стала нашим щитом, а життя — символом незламності. Національна гвардія України втратила командира бойового розрахунку, а світ — добру, світлу людину. Артем Вікторович Соловйов повернувся додому «на щиті», залишивши по собі незагоєну рану в серцях рідних та вічний біль у душі молодої дружини.
ХЛОПЕЦЬ ІЗ СОНЯЧНОЮ ДУШЕЮ
Його шлях розпочався 25 травня 1999 року у селі Лугівка Великописарівської громади. Артем був тією дитиною, яку любили всі сусіди: щира посмішка, відкрите серце і готовність допомогти. Закінчивши Великописарівську школу, юнак мріяв побудувати міцне майбутнє.
Життя не завжди було до нього лагідним. Із підліткового віку Артема виховував батько — між ними був особливий зв’язок, заснований на чоловічій підтримці та взаємоповазі. Можливо, саме це загартувало його характер, навчило цінувати справжнє і не розкидатися словами. Сусіди згадують, як він ріс на їхніх очах — «хлопець у розквіті сил», який щойно почав дихати на повні груди в самостійному житті.
КОХАННЯ, ЩО СИЛЬНІШЕ ЗА ЧАС
Найбільшим скарбом у житті Артема була Анастасія. Їхня історія почалася ще в далекому 2015-му — юнацьке захоплення, яке переросло у всеосяжне почуття. Вони пройшли через усе: підліткову закоханість, довгі розлуки, болючі випробування та щасливі возз’єднання.
«Ми розділили одне прізвище на двох», — розповіла Анастасія, згадуючи 2023 рік, коли вони офіційно стали сім’єю.
Тоді вона писала у соцмережах про те, що справжнє кохання не має терміну придатності. Вона закликала людей боротися за свої почуття і не заздрити чужому щастю, бо ніхто не знає, яку ціну за нього заплачено.
Хто б міг подумати, що війна відміряє їхньому спільному сімейному щастю лише три роки? Артем був для неї першим і єдиним, тим, з ким планувалося довге життя, дім, діти…
«Усе мало б бути не так», — ці слова сьогодні лунають як болісний крик душі над могилою героя. Історія знайомства почалася ще з юних літ, а закінчилася на полі бою під Донеччиною, залишивши по собі недописану повість про щастя, яке мало тривати вічно… Війна розірвала обійми, але не почуття.
СВІДОМИЙ ВИБІР ВОЇНА
Коли ворог прийшов на нашу землю, Артем Соловйов не шукав виправдань. Його рішення стати до лав Національної гвардії України було свідомим і твердим. Він знав, за що воює: за спокій батька, за очі коханої Насті, за рідну Лугівку і за право кожного українця жити на своїй землі.
Будучи командиром бойового розрахунку, Артем проявляв не лише військову майстерність, а й неабияку стійкість. Для своїх підлеглих та побратимів він був не просто командиром за посадою — він був тим, на чиє плече можна було спертися у найнапруженіший момент бою. Його виваженість, стійкість та вміння зберігати холодний розум під обстрілами рятували життя та надихали інших.
Побратими згадують: Артем завжди був попереду, брав на себе відповідальність і дбав про кожного бійця свого розрахунку більше, ніж про себе. Втрата такого командира — це тяжкий удар для всього підрозділу, адже він був душею своєї бойової родини.
11 лютого 2026 року поблизу населеного пункту Райське, що на Донеччині, ворожий безпілотник обірвав життя воїна. Останній бій він прийняв як справжній чоловік — виконуючи бойове завдання, до останнього подиху вірний присязі.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ
Сьогодні сусідки, пані Ольга та пані Наталія, зі сльозами на очах згадують Артема. — Я до останнього не хотіла вірити, — каже пані Ольга. — Думала, помилка. Але батько підтвердив… Тільки початок чогось прекрасного, і вже кінець.
А пані Наталія добре пам’ятає Артема маленьким, бо з ним дуже дружила її донька, коли приїжджала в Лугівку до дідуся з бабусею. Жінка згадує, що хлопцю довелося досить рано виходити в доросле життя, бо залишився без материнської опіки.
Після школи Артем поїхав із дому, але приїжджав до батька, допомагав йому у всьому, ходив із ним по заробітках, щоб мати хоч якусь копійку на прожиття. Дуже любив свою бабусю Віру.
Артем Соловйов пішов у вічність, так і не встигнувши долюбити, добудувати, доспівати. Війна обірвала земну нитку життя, але вона безсила перед пам’яттю, що карбується в наших серцях.
Олена ТЯГЛЕНКО
