У боротьбі з окупантами на російсько-українській війні продовжують гинути Герої. Кожен загиблий на фронті – це колосальна втрата для країни і для сім’ї військового.
3 вересня захисник, військовий ЗСУ Рєзанов Михайло Ігорович, який служив радіотелефоністом взводу управління, командиром самохідної артилерійської батареї, під час виконання бойового завдання у Курській області загинув смертю хоробрих.
Народися Михайло Рєзанов у с. Іванівці Кириківської селищної ради. Закінчив Заводську школу, потім навчався у Сумському державному педагогічному університеті. Працював у СІЗО м. Сум.
На Великописарівщині, зокрема в Кириківській громаді, земляки пам’ятають Михайла добрим, чуйним, товариським. Ще зі школи хлопець любив займатися спортом, добре грав у футбол, мав багато друзів. Мабуть, тому, після закінчення навчання, вирішив вступити до Сумського державного педагогічного інституту на факультет фізичного виховання.
«Ми з дружиною Світланою Вікторівною, Мішиною мамою, працювали в м. Харкові, там і познайомилися, згадує батько Ігор Борисович, – Згодом переїхали на її батьківщину, в с. Іванівку. Сільське життя нам більше прийшлося до смаку, ніж міське. Так весь час тут і жили. Я влаштувався на роботу у Кириківський ХПП, а дружина – у Правдинську школу-інтернат. П’ять років ми не могли мати дітей. Дружина щодня бачила, як маленькі дітки школи-інтернату постійно потребують батьківської ласки, а в нас їх не було. Час-від-часу ми стали все більше задумуватися: чи не взяти нам на виховання дитинку, щоб піклуватися про неї й віддавати їй усю батьківську любов, якої у нас було достатньо. І згодом, у 1993 році, ми удочерили з Сумського будинку маляти п’ятимісячну Наташу, – розповідає Ігор Борисович. – Донечку ми любили всім серцем, турбувалися про неї, споглядали, як вона росте, раділи кожному її дитячому успіху. А в 1997 році у нас, нарешті, народився довгожданий син. Це було 19 вересня, церковне свято – Михайлів день, тому ми і назвали його саме так – Михайлом. Ми були дуже раді такій звістці, що нас Бог почув і послав нам таке щастя – мати ще й сина. Дочка – це завжди радість, а син – це ще й опора на все життя. На жаль, у 2014 році, через невиліковну хворобу, моя дружина померла. У ті хвилини я не знав, як жити далі, що буде з дітьми, а тепер ще одне горе спіткало нашу родину… Хіба можна витримати таке?! І
Міша пішов від нас назавжди… Він був хорошим сином, найкращим, одним словом, класним. Він і одружився, все, як і має бути, і весілля зіграли… І онучка Даша в мене є, разом ми святкували перший рік її народження», – не стримуючи сліз розповідає батько загиблого.
Про коротке, але таке щасливе подружнє життя, згадує дружина Михайла Рєзанова, Вікторія: «Ми познайомилися з Мішою у соцмережі, – розповідає вона, – дехто думав, що то несерйозно. Поспілкувалися деякий час, потім зустрілися, сподобалися одне одному. Він був такий добрий, чуйний, уважний. Емоції переповнювали мене. Із часом Міша запропонував одружитися, і я погодилася. У січні 2023 року він підписав контракт із ЗСУ і пішов захищати Україну від ворога. Прослужив півтора року. За цей час Міша приїжджав у відпустку додому лише один раз, на День народження донечки. Ми були такі щасливі, мали багато планів на майбутнє. На жаль, не судилося… У жовтні мало б виповнитися два роки, як ми були у шлюбі».
На своїй сторінці у фейсбуці, в пам’ять про своє кохання, Вікторія виставила світлину, на якій видно, що подружжя неймовірно щасливе. Здавалося, їхній радості не буде меж. Із тугою за загиблим вона написала: «Мій рідний, які ми тільки гарні та щасливі. Тепер мій світ рухнув. Мій Янгол. Мій найрідніший…».
Михайло Рєзанов не дожив до свого 27-річчя два тижні… Він віддав своє життя за майбутнє України, своєї донечки, родини, кожного з нас, за нашу свободу і незалежність.
Відспівали загиблого воїна у Свято-Георгіївському храмі, поховали на Алеї Героїв Баранівського кладовища м. Сум, поряд із такими ж захисниками. Попрощатися з загиблим Героєм прийшли його рідні, бойові побратими, друзі, земляки і просто вдячні громадяни.
Життя людини є безцінним, душа – безсмертна, а пам’ять про Героя – вічна!
Доземний уклін рідним, які втратили найцінніше, – сина, чоловіка, батька, брата, онука… Царство Небесне і вічний спокій його душі.
Щира повага і вдячність спонукають нас пам’ятати про всіх, хто віддав своє життя за рідну землю.
Олена ТЯГЛЕНКО
