Вулиця мого дитинства
Мені б туди, де татові за тридцять,
Де мама зовсім юна й молода.
Біжать роки, і їм не зупиниться,
Біжать, так швидко, мов ріки вода…
Мені б туди, де вата на ялинці
Вкриває гілочки, неначе сніг.
Туди, де «справжній» Дід Мороз гостинці
Приносить в Новий рік всім на поріг.
Мені б туди, де гратися в садочку
Я зможу безтурботно цілий день!
Туди, де мама вишила сорочку,
І я у ній співатиму пісень.
Мені б туди, де хата бабці з дідом,
Пробігтись босій зранку по траві.
Де всі збиралися у свято за обідом,
Туди, де всі щасливі і живі…
Людмила Степанишина
Пасочки і крем’яхи
Виросла я на окраїні села, в Зеленому Гаю. Пам’ятаю себе років з 4 — 5. Мої батьки тоді будували хату. Біля двору лежала купа піску і купа глею. Тато купив нам із сестрою маленьке металеве відеречко, блакитне з квіточкою. За допомогою нього ми робили з піску пасочки. Ставили їх «пектися» на сонці під пригородком. Глей замочували в баночки з-під консерви кожна собі. Розмішували, поступово добавляючи сухого глею, щоб утворилася густа, в’язка маса. З неї викачували крем’яхи. Це такі глиняні кульки, завбільшки, як горіх. Розкладали їх сушитися на стовпчиках пригородка. Могли займатися цією справою цілий день, а потім гратися сухими крем’хами.
Бльосточки і гарбузи
Влітку прокидалася я пізно. В хаті не було нікого. Мама готувала їжу в літній кухні. Відразу, ще сонною, я бігла до відчиненого навстіж половини вікна. Хоча і жили на окраїні села, вікно було відчинене і вночі. Перехилялася через вікно і переді мною з’являлися перші квіти. Це були бльосточки (космея). Мама сіяла їх у пригородку перед вікнами. Білі, рожеві, яскраво червоні, з жовтими серединками. Вони були високі і майже досягали вікна. Я могла торкатися їх руками. Вони настільки приваблювали красою, що, вже сидячи на вікні, все не могла намилуватися ними.
Далі ішла я до гарбузів. Вони росли з краю городу. Тут земля була добре оброблена та вгноєна. Гарбузи росли розкішні. Велике красиве листя вкривало всю ділянку, відведену для них. Зрідка по гарбузах росла нехворощ на віники. Стебла її були міцні, розкішні кущі були, як пишні деревця. Я в одній льолі бігла в ті зарослі перевіряти, як зацвіли гарбузи. Я знала кожну квіточку, де була зав’язь великого гарбуза, а де лише квіточка дасть пилок і опаде. Я сідала під нехворощею, як під деревом, і спостерігала за тим, що діється в гарбузах. А діялося багато чого цікавого. Чимало було квіточок без зав’язі. Це були жовтогарячі чашечки на високих ніжках, вони пнулися до сонечка, але листя не пускало їх рости вище себе. Різко росли квіти на низеньких ніжках з міцного оранжевою або зеленою зав’яззю. Ці не пнулися до сонця, їм було добре в тіні. Вони розлягалися собі, де їм подобалося, і їхні квіточки чекали пилку. А він був ось, поряд. Літали бджілки, перелітали з квітки на квітку, збирали нектар, обніжку, ставали жовто-волохатими і несли свою пахучу здобич до своїх хаток. Над усім цим раннім цвітом стояв якийсь теплий приємний аромат квіток гарбуза. Я сиділа маленька, невидима в цих гарбузах довго-довго. Ці хвилини запам’яталися мені назавжди.
Класи і скакалки
Десь у другому або третьому класах ми масово грали як вдома, так і в школі на перервах, в класі. До цього дійства треба було готуватися заздалегідь. Потрібні були камки. І чим більше, тим краще. Треба було із них вибрати «щасливі», щоб вигравати в класа. Це були уламки або частинки розбитих тарілок, чашок, обов’язково з якимось малюнком.
Малювали на землі клас. Це був великий прямокутник, розділений на шість рівних частинок. З одного, протилежного від гравця боку, малювалося сонце. Той, хто грав, ставав боком до класу, кидав камку в перший клас і на одній нозі гнав її в другий клас. Якщо камка зупинялася на лінії, що розділяла класи, гравець «страчував», гра переходила до іншого гравця, якщо камка зупинялася на сонці, то сонце «спалювало» її, і гравець вибував із гри.
А скакалки були майже в кожної дівчинки. Ними можна було грати всюди: в школі, вдома, на вулиці. Яких тільки способів не видумували. І на швидкість грали, і на довготу стрибали, і навперехрест, і боком, і спереду назад, і навпаки. Грали всі. Особливо було цікаво біля школи. Все подвір’я було списано класами, і по всьому подвір’ю дівчата грали в скакалки. Хлопці збоку від дівчат під парканом (мабуть, подалі від шкільних вікон) ганяли м’яч.
Баба Маня і півонії
У п’ятому класі я побачила, як у баби Мані на городі цвіте якась велика, пишна, яскрава червона квіточка. Потім їх усе добавлялося і добавлялося. І я вже бачила великий кущ із багатьма такими ж квіточками. Город баби Мані стояв якраз над рівчаком, по якому на луки навесні стікала вода. Край рівчака росли вишні, сливи, смородина. І на фоні цього зеленого буйства, як букет чарівних квіток, ріс кущ півонії. Я ніде таких квіток не бачила і, йдучи зі школи, призупинялася біля подвір’я баби Мані, щоб надивитися на ті квіти. Баба Маня помітила це. Вона була добра, лагідна бабуся. Вийшла вона до мене на вулицю і запитала: «Що, дуже подобаються квіти?». Я кивнула. «Почекай мене трішки», — сказала вона. Пішла до себе на город, вирізала три півонії і подарувала мені. Я була неймовірно щаслива, дивлячись на ті квіти. Їх тоді ще мало в кого було. І, мабуть, ті півонії баби Мані так вплинули на мене, що і сьогодні весь мій двір засаджений білими, рожевими, вишневими, червоними кущами півоній. Коли вони зацвітають — у мене у дворі, як у раю.
Як ми вчилися їздити на велосипедах
Це вже було в 5 — 6 класах. У нас перед двором на дорозі починався невеликий спуск до містка. Дорога тоді була грунтова. На дорозі були колії до половини наших ніжок. Ми бігали по ній босими. Так- от, для того, щоб вчитися їздити на велосипеді, треба було вивезти той велосипед на дорогу, на той спуск. Чий то був велосипед, не пам’ятаю. Він був старий, іржавий, але цепок був добре змащений якимось мастилом. Він був із рамою, призначений для чоловіків. І ось ми, хто хотів учитися, ставали в чергу. Той, хто вчився їздити, брався за руль (а він був вищий за учня), другий у черзі допомагав першому, тримаючи велосипед за багажник. Найважчими моментами були вчасно стати обома ногами на педалі і натискати їх, щоб велосипед почав рухатися та зуміти загальмувати вчасно. А були ми малі, щоб стати на педалі, треба було залазити під раму, вчепитися двома руками за руль і якось почати рухатися. На перших порах допомагав той, хто тримав велосипед за багажник. Але йому було важко втримувати і велосипед, і учня, біжучи по гарячій пилюзі. Падали в товстий шар пилюки, оббивали руки-ноги, по всьому тілу були синці. Плакали. Та проходив час, і починалося все заново. Зате скільки радості було, коли сама, скоцюбившись під велосипедом, вся в пилюці, з «курчатами» на ногах їхала без допомоги товаришів!
Дід Варивон
Він жив у нас на Зеленому Гаю (в самому кінці Причепилівки, що зараз ще називається московською). Відповідав за стан грунтової ще тоді дороги, що вела до Дмитрівки. Я була малою, але добре пам’ятаю, як влітку, після дощу, тільки-но блисне сонце, ще стоїть райдуга, а дід Варивон іде по дорозі з корцовою лопатою і двома вудочками на плечах. Іде і ладнає дорогу, пропускаючи з калюжок воду на узбіччя дороги. Дійшовши до річки Ворсклиці, сідав відпочити і тим часом половити рибки. Вертаючись додому, дід засипав земелькою найменші ямки та рівчачки, що утворилися після дощу. Відразу в кінці села збоку дороги стояла «будочка». Це була не будівля, це було насадження з трьох сторін вишень та бузку. Від дороги ніяких насаджень не було. В середині «будочки» була зроблена клумба, на ній росли нехитрі квіти. За клумбою була зроблена довга лава з добротної дошки. Влітку на ній стояло велике цинкове відро з постійно свіжою водою та кружка. Це для подорожніх. Ми бігали туди гратись, бо там було якось тихо, затишно, спокійно.
Не стало діда Варивона. Не стало спочатку клумби, потім відра з кружкою та лави. Стали гірше доглядати і за дорогою.
Зараз немає і сліду «будочки». А жаль…
Озеро під Олександрівкою
Воно не було справжнім озером. В ньому не було води. Лежало воно серед поля Олександрівського колгоспу. І от за день до великих Зелених свят, на Троїцю, я ходила туди по квіти. Іти було далеченько, більше двох кілометрів. Ходила сама і ніколи і в думці не було тоді, щоб боятися когось чи то в полі чи на дорозі. Озеро було величеньке і неймовірно красиве. Це була жива картина, витворена природою. Що тут тільки не росло! Що тут тільки не цвіло! По краю озера росла висока зелена трава, по ній розкидані квітучі рожеві голівки конюшини, тонкі пружні стебельця жовтецю, що блищали, як сонечка. Зрідка кущі звіробою, що цвіли золотавими зірочками, мишачий горошок милували очі своїми ніжно рожевими квіточками, що розпускали настільки ніжний та приємний аромат, що не можна було надихатися настояним на ньому повітрям. Сині драбинки обнімали кущики квітів своїми ніжними стебельцями. Маленькі блакитні очка вероніки лікарської росли повсюди у траві. Кущиками липких ніжних стебелець рясніли рожеві, червоні квіточки смілки. Тут таки вперше я побачила дикі гладіолуси та дикі жовті півники. Поверх усього цього різнобарв’я по всьому озеру хиталися від легенького вітру великі голівки білих ромашок. Оце була справжня краса! Не знаю, чому тоді ця частина поля не переорювалася? Це був якийсь як заповідник. Я наривала великий букет всієї цієї величі, краси і йшла додому. По дорозі заходила до пшеничного поля, бо там на обочинах завжди цвіли сині волошки та сокирки. Добавляла і їх у букет. Хата вже буа до свят прибрана, підлога встелена пахучою лепехою, стіни в кімнатах і ворота були прикрашені клечанням. Я ставила у великий глечик свій букет посередині стола. Ще один букет робила із самих ромашок. Ставила його у банку на тумбочку, біля свого ліжка.
На цьому закінчилося моє дитинство.
Віра із Зеленого Гаю.
На фото: діти з дитсадочка колгоспу “Дружба”. 1960-ті роки. Велика Писарівка.
А ось чудовий коментар Людмила Цедрик
Так , це моя мама,Марія Тихонівна. Вона була завідуючою яслами -садом колгоспу ” Дружба”. Мама тоді навчалась заочно в Лебединському педучилищі. А садок знаходився в будинку,що поряд ветеринарним кіоском, на вуглу вул. Грушевського і Квіткової(Ленінградська і Фурсова), напроти колгоспної бригади. На фото діти 1952-1956р.н. Серед них і моя старша сестра Валя,дівчинка,що стоїть боком в першому ряду.
